Це книга про Львів через призму бачення та світовідчуття автора, відтак у цьому виданні місто Лева незвичайне – це місто тонких настроїв і почуттів.

Рефреном до книги можуть слугувати слова Верґілія “Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця”. Автор зауважує: як загублена на білому снігу рукавичка плаче за своєю господинею, так самотня людина в міському просторі сумує за втраченою гармонією життя – “золотим віком”. Саме це зумовило елегійну тональність письма. Проза Андрія Содомори переливається в поезію, а психологічні спостереження – у філософські медитації.

Про Львів як книгу; три визначальні речі, що сформували автора як особистість; талант, музу й відповідальність; барви життя та щастя, яке в нас, а не поза нами; відпочинок і бездіяльне дозвілля, як “гробівець для живої людини”; ілюзію втраченого часу та невипадкові випадки, як лінії долі, – в нашій розмові з перекладачем, поетом, прозаїком, есеїстом і науковцем Андрієм Содоморою.

Відчуваю Львів у контексті античної культури

– Чим є Львів для Андрія Содомори? Яке місце відводите собі в культурному просторі міста?

– Кожен, хто значну частину життя провів у Львові, позначений, сказати б, барвою цього міста, перейнятий його ритмами, його аурою. Ще римський лірик Горацій, чия творчість мала особливий вплив на мене, говорив про “барви життя”, які він пос­тійно хоче відтворювати поетичним словом. Львів у різні роки мого життя (а в місті я від своїх студентських часів) справляв на мене не однакове враження. Колись, за молодості, не прочитував у ньому того, що прочитую тепер. Саме прочитую, бо Львів – це наче книга, яка вимагає уважного читача.

У ті давні роки, хоч я і студіював класичну філологію у Львівському університеті, все ж не надто вчитувався, скажімо, в латинські написи на ренесансних кам’яницях, не вловлював подиху середньовічного Львова, не замислювався над прожитим днем (молодість не схильна до медитацій) – просто жив, навчався. Нині Львів для мене – це місто, яке дає людині відчути і побачити духовні обрії, місто, де промовляє камінь – своїми архітектурними формами, карбованими в той камінь написами, фігурами; місто, де так багато цікавих людей…

Відчуваю Львів у контексті античної культури. Кам’яниці Ринкової площі, наприклад, побудовано на засадах “золотого розтину”; він же веде до знаменитої “золотої середини” вже згаданого Горація, співця тієї середини (не посередності – довершеності)…

Щодо мого місця в культурному просторі Львова, мого покликання, то в міру своїх сил намагаюся, власне, увиразнити ті барви міста, які споріднюють його з античною культурою. Продовжую працю тих класичних філологів, львів’ян, представників старої школи класичної філології, які поповнювали бібліотеки нашого міста перекладами античних авторів. Тішуся, що здобуває знання та літературний досвід нове покоління перекладачів, які снуватимуть дорогоцінну нитку духовного зв’язку, близькості й розу­міння між людьми, віддаленими між собою в часі та просторі.

– А як це – бути сегментом міста? Це радше гордість чи почуття відповідальності?

– Уже згадував про покликання. А де покликання – там відпо­відальність. Звідси – і дисципліна, працьовитість, шана до попередників – тих, хто протоптував нам гарну стежку, врешті, що найважливіше, – почуття обов’язку. Що більше корисного зробила людина, то більше почуття відповідальності, то більше до тієї людини вимог. Людина (такий парадокс) начебто й собі вже не належить.

Та й прожити непомітно, до чого закликали шанувальники епікурейської філософії, уже не вдається: світ, надто нинішній, – таки “ловить”… “Відповіда­льність”, “обов’язок” – поняття особливої ваги в наш час, коли так потужно працює індустрія всіляких розваг, усього, що відвертає, знеособлює, розпалює жагу бездумного споглядання…

– А коли ви усвідомили те почуття обов’язку?

– Очевидно, з дитячих років. Дитина орієнтується на батьків. Іноді важать не стільки настанови (хоча слово – таки “много важить”), скільки живий приклад, позиція, щоденне життя загалом. У мене вдома, в селі, завжди у великій шані була праця. Постійно чую татові слова: “Взявся за чепіги – не випускай із рук”. І ще: “Пам’ятай: чесна праця ніколи не пропаде”… Ці слова особливо були мені помічними, коли навіть перекладати треба було “для шухляди” (горезвісні “чорні списки”)…

– Погоджуєтеся, що фізична праця – найкращий відпочинок?

– “Відпочиваючи, працювати; працюючи, відпочивати”, – здається так філософ Сенека радив чергувати різні заняття: сама їх зміна – це відпочинок. “Дозвіл­ля” – філософський термін. Античні постійно наголошували: бездіяльне дозвілля, без книжки, без думки, – “гробівець для живої людини”…

Є три визначальні речі для формування особистості

– Талант – символ відповідальності. На вашу думку, наскільки сучасні митці виправдовують своє обдарування?

– Талант (Божий дар) – це дійсно відповідальність. Знаємо, що гріх “закопувати свій талант”. Але не менший гріх – спрямовувати талант стежкою, яка не виводить до світла. На тих, хто пише, лягає особлива відповідальність: вони послуговуються Словом. А ще ж, повторю, в наш час, коли стільки всіляких зваб, які відвертають нас від стежки повернення до свого, материн­ського, слова, отже, – зі шляху до національного відродження…
Є чимало сучасних митців, які глибоко свідомі свого покликання, своєї відповідальності…

– А як народжувалися ви як особистість?

– Спілкування з цікавими людьми, з цікавими книгами. Три речі визначальні для формування особистості: як поведемося з часом, із ким заприятелюємо і яку книжку візьмемо до рук. Мені щастило на цікавих викладачів, приятелів, редакторів, з якими співпрацював; брав до рук цікаві книжки, а як поводитися з часом – вчили античні. Достатньо прочитати перший лист, яким Сенека звертається до Луцілія; другий – саме про книжки, які треба читати; третій – про приятелювання. Гораціїв заклик “Лови день!” – найстисліший вираз тих усіх закликів. “Лови” – тобто зупиняй кожну мить думкою і почуттям, збагачуй свою “колекцію” часу, ділися тим дорогоцінним надбанням з іншими людьми.

– Ви – перекладач, прозаїк, поет, науковець, викладач… Проте, попри низку обов’язків, вам удається поспішати повільно. Як зберегти цю внутрішню гармонію?

– Внутрішню гармонію, видимий спокій (завжди щось хвилює) допомагає зберегти, знову ж таки, античне розуміння життя: Vivere est cogitare – “Жити – означає мислити”. Присутність думки, вміння бачити і чути – ось що дає змогу відчути повноту життя. Звідси – і задоволення прожитим днем, що збагатив якоюсь крихтою колекцію часу. Крихтою, яка, можливо, й засвітиться колись на папері живим словом, а засвітившись, знайде відгомін у душі іншої людини…

– Чи цього достатньо, щоб бути щасливим?

– Сьогодні, на відміну від античної доби, рідко замислюємося, що таке щастя. В латинській мові є низка синонімів для окреслення цього дивного, такого жаданого для кожної людини стану душі. Чимало й визначень самого щастя. Мені найбільше імпонує думка Евріпіда: щастя – це коли ти відчув, що піднявся на сходинку вище у своєму духовному зростанні. “Щастя, – зауважив Горацій, – поряд навіть у скромному містечку, тільки б рівновага духу не схитнулася”. Словом, щастя в нас, а не поза нами…

– Однією з умов формування особистості ви назвали спілкування з цікавими книгами та людьми. Що тут превалює?

– Знову ж таки, втручається час: із віком і друзів меншає, і книжок не так багато беру до рук (обмежуюся декількома – найулюбленішими, які багато разів перечитував). А ще ж – дедалі квапливіше життя. Хто нині ходить на прохід (уже й слово вийшло з ужитку)? Згадаймо: “Історичні проходи по Львові”… Чи часто сходимося просто побесідувати?.. “Біжимо”, “забігаємо”, “розбігаємося”… Є в мене давня мрія: піти якоїсь осінньої днини з друзями кудись на узлісся, розвести багаття, посидіти, помовчати, подумати, перекинутися словом… Так і залишається мрією… Утім мрія – теж гарна річ…

Утрата крихти часу –
це втрата крихти душі

– Ви сказали, що Львів – це книга, де кожна сторінка має свою тональність. А чи є такі сторінки, які не хочеться прочитувати?

– Нові львівські квартали, хоч сам живу в такому, небагаті настроями. Інша річ – вулиці старого Львова, де в усьому відчутно подих давнини, де кожен камінь промовляє, має свою історію… Люблю і львівські передміс­тя, де якась особлива ностальгій­на атмосфера, наче принишклість, особливо восени: городчики, особнячки, тиша, ілюзія зупиненого часу…

– Які коди до прочитання вашої книги “Сльози речей”?

– Те, що в цій книзі (новели, образки з життя, медитації), – власне з тієї колекції часу, про яку йшлося. А колекція – це щось дуже особисте, до чого прив’язується людина. Блез Паскаль, один із моїх найулюбленіших авторів, у своїх “Думках” зізнається: “Мав я записати думку, а пишу те, що забув, ту свою думку – вихопилася з-під пера”. Напевно, жаль було мислителеві за тією крихтою часу… Кожному жаль, бо час – це ми. Втрата крихти часу – це втрата крихти душі.

У “Сльозах речей” – дуже близькі мені, пов’язані зі Львовом окрушини. Ними й ділюся з читачем. Із тим читачем, який цікавиться чимось геть неприміт­ним, і в цьому непримітному, як у краплі води, хоче побачити щось дуже важливе, іноді загадкове, ще не досліджуване. Якби мене запитали: “Про що пишеш?”, то відповів би: “Про стан душі”. А він, той стан душі, що не мить – то інший… Мистецькі світлини Андрія Кіся, якому щиро вдячний за творчу співпрацю, – це наче дороговкази на тих незвіданих теренах людського настрою…

– Тоді поговорімо про таке ефемерне поняття як муза. Що в нього вкладаєте?

– Моя муза (знову звернуся до Горація) – “піша”: люблю поблукати вуличками Львова, особливо коли мжичить дощик, послухати його мову (в новій книжці є така новела – “Мовою дощу”), його львівську “говірку”, приглядатись і прислухатися до чогось буденного, непри­мітного, висновувати з якоїсь крихти й думку, й почуття. Особливо – восени: “Блукає Львовом осінь-листоноша, / Забуте щось нашіптує й мені… / У вітру барокового розкошах / Купаються фігури кам’яні…”

– Ви – знана і шанована людина в культурному світі не тільки Львова, лауреат низки премій ( А.С. – лауреат премії імені Максима Рильського та літературної нагороди Антоновичів, – “Газета”), а літературно-мистецьке видання “Anno Domini. Року Божого: Латинські написи Львова”, до якого доклали левову частку праці, уві­йшло до переліку найкращих книг XV Форуму видавців у Львові та здобуло відзнаки в номінаціях “Найкраща книжка про Львів” і “Книжка, котру хочеться мати вдома” тощо. Як узагалі ставитеся до атрибутів слави?

– Слава на відміну від скромної, “пішої” музи – це щось голосне; вона втручається у творчий затишок, який потрібен кожному, хто пише. А от від­гомін, розуміння – це щось особливо дороге й потрібне для митця. Що більше тих, хто “відчуває однією з ним душею” (знову Горацій!), то більше заохочення для того, хто пише…

– Із кожного інтерв’ю намагаюся почерпнути якусь життєву істину, до якої особистість дійшла завдяки досвіду чи, можливо, невипадкового випадку. Поділіться і ви своїми відчуваннями.

– Добре сказано – “невипадковий випадок”: саме ці “випадки” і творять лінію долі. А щодо якоїсь життєвої засади, то варто пам’ятати, надто в наш надшвидкісний час, заклик античних: час од часу зупинитись, а зупинившись – озирнутися. Тоді й буде повага до тих, хто працював за­для нас (“респект” – від дієслова “озиратися”), буде почуття обов’язку, буде позиція, бо життя, не забуваймо, – це боротьба…

Розмовляли Оксана Жила, Наталка Павук

Фото: franko.lviv.ua