Народившись у Харкові, він, «східняк», прославляв у своїх творах Гуцульщину; заснував декілька унікальних театральних труп, акторами в яких були залізничники та неписьменні селяни; професійно грав на бандурі та навіть випустив підручник з мистецтва гри на цьому інструменті. Незважаючи на постійну зайнятість, ніколи не був заможним. Через це його двічі кидали жінки, залишаючи на виховання чоловіка дітей. Особисте щастя Хоткевич знайшов у похилому віці, але насолодитися ним повною мірою не встиг – настав період репресій 30-х років…

«Якби ще очі вийняти, то був би знатний кобзар»

Гнат Хоткевич народився 31 грудня 1877 року в Харкові, у сім’ї кухаря та прислужниці. Родина купця, в якого служили батьки майбутнього письменника, щоліта виїжджала у село Деркачі, забираючи з собою Хоткевичів. Там малий Гнат якось познайомився із «сліпим дядьком Павлом», який навчив хлопчика грати на бандурі – і з тих пір Хоткевич не розлучався з цим інструментом.

Вчився кмітливий хлопець у Харківському реальному училищі, яке блискуче закінчив, і потому вступив до технологічного інституту. Ще в училищі Гнат почав захоплюватись історією та фольклором, всерйоз узявся за українську літературу, до вивчення бандури додав заняття з гри на скрипці. На час студентства припадають перші кроки Хоткевича в письменництві: 1897 року було надруковане його оповідання «Грузинка». Студентів-одногрупників дивувала неймовірна працездатність Хоткевича: мало того, що він гарно вчився, то ще й встигав годинами грати на бандурі, часто – просто неба, разом зі сліпцями-кобзарями, яких на той час було багато на харківських вулицях. «Ловко грає. Аби ще очі вийняти, то був би знатний кобзар», – казали старці, почувши гру молодого Хоткевича.
 
Звісно, така діяльність не залишилася поза увагою царської охранки: студента виключили з інституту й на два роки вислали з Харкова. Не довго думаючи, Хоткевич прихопив бандуру й поїхав «у Київ, до Лисенка». На той час Гнат мав уже солідний репертуар, який складався не тільки з народних, але й із його власних композицій. Почувши гру молодого музики, композитор з ходу запропонував йому місце соліста-бандуриста з неймовірною для Хоткевича зарплатнею – 60 карбованців на місяць. Почалися численні виступи з бандурою, а тим часом керівництво інституту поклопоталося за здібного студента, й згодом його повернули на навчання. Не покидаючи захоплення бандурою, 1902 року Хоткевич зібрав кобзарів та лірників з усієї України й організував їх виступ під час ХІІ археологічного з’їзду у Харкові.

Після закінчення університету молодий інженер влаштувався у технічний відділ Харківсько-Миколаївської залізниці, але навіть там не зміг лишитися осторонь культурного життя: організував перший в Україні робітничий театр, до якого входили працівники залізниці, видав свою першу книжку «Поезія у прозі».

Захоплення музикою звело письменника з донькою запорізького купця Катериною Рубанович. Дівчина була музично обдарованою – тож спільні інтереси з часом сприяли до одруження молодих людей. Письменник продовжував працювати на залізниці: робота не приносила значного прибутку, але займала небагато часу й давала можливість займатися творчістю.

1905 року, під час першої революції, завдяки популярності серед робітників залізниці, Гната обрали головою страйкового комітету й відправили у якості делегата до Москви. Повернувшись до Харкова, Хоткевич опинився у «чорних списках», і, побоюючись арешту, змушений був емігрувати до Галичини, яка тоді належала до Австро-Угорської імперії. Робітники-залізничники таємно провезли його до кордону, перетнути який допомогли зв’язки Лесі Українки – з нею Хоткевич товаришував, – так митець із дружиною та двома дітьми опинився у Львові.

«Солом’яний удівець»

Тут письменник-кобзар давав концерти, швидко зблизився з інтелігенцією. За порадою нових знайомих Хоткевич поїхав на Гуцульщину, у село Криворівню, й просто-таки закохався у цей край: «Як я роззявив рота від здивування, то так із роззявленим ротом ходив усі ті шість років», – згадував пізніше письменник. Його дивували Карпати, несподівані для харків’янина гуцульські звичаї та мова. Він так надихнувся цим краєм, що написав місцевим діалектом повість «Камінна душа», п’єсу про Довбуша і великий роман про нього, серію оповідань «Гірські акварелі» та «Гуцульські образки». Зблизившись із місцевими мешканцями, Хоткевич створив унікальне явище – Гуцульський народний театр. Переважна більшість «акторів» були неписьменними селянами й вивчали ролі на слух, але грали настільки переконливо, що з часом їх почали запрошувати на гастролі Буковиною, Галичиною і навіть до Польщі. Захоплювалася цим театром Марія Заньковецька – кажуть, на його розвиток вона віддавала чи не всі свої заощадження. Паралельно Хоткевич виступав із концертами й навіть уклав перший підручник із гри на бандурі.

Однак заняття Хоткевича не приносили грошей – родина фактично жила у злиднях. Не витримавши нужденного життя в далекому селі, дружина покинула його й поїхала до батьків у Москву, залишивши чоловіка з дітьми (на той час їх було уже троє) на руках. «Солом’яний удівець» страждав недовго: він почав зв’язок із заміжньою жінкою – письменницею-початківцем Катрею Гриневичівною. Згодом Хоткевич вирішив, що небезпека арешту минула, й повернувся на «велику Україну» – і коханка поїхала за ним, але, народивши сина Володимира, вчинила, як і її попередниця: залишила малюка чоловікові й свекрусі, а сама повернулася до Львова.

Натомість письменник оселився в Києві й активно включився до культурно-мистецького життя, зокрема, взявся за втілення своєї давньої мрії: влаштував гастролі Гуцульського театру на Наддніпрянській Україні, навіть встиг організувати поїздку з виставою до Москви. За деякий час його все ж затримали й
вислали поза межі України – до Воронежа, де він прожив п’ять років – з 1912 до 1917. Після революції письменник повернувся до України.

Німецький шпигун

Здавалось би: нарешті можна спокійно повернутися на батьківщину й працювати, не побоюючись переслідувань. Тим більше, з вигнання Хоткевич повернувся зі значним доробком. Він одразу видав перший том «Історії України», завершив і надрукував тетралогію «Богдан Хмельницький» та багато інших творів. У двадцятих роках взявся за тетралогію про життя Тараса Шевченка під назвою «В сім’ї геніїв», працював над перекладами Шекспіра, Мольєра, Гюго та розвідками на тему театру, досліджував українські народні інструменти. Працюючи викладачем літератури в Харківському технікумі, паралельно читав лекції про кобзарів і бандуристів, вів клас бандури в Харківському музично-драматичному інституті, організував робітничий хор та інструментальний ансамбль у одному з прилеглих до Харкова сіл. Крім цього, редагував літературно-громадський тижневик «Гасло» – залишається лише дивуватися, як письменник усе це встигав!

У технікумі 43-річний Хоткевич познайомився з 20-річною студенткою Платонідою Скрипко й згодом вони одружилися. Аж через 10 років, на 53 році життя, письменникові вдалося придбати дім для родини: на житло він витратив аванс, отриманий за восьмитомник власних творів. На жаль, Хоткевичу не вдалося дожити віку у сімейному затишку: на його шиї потроху почав затягуватися зашморг під назвою «репресії 30-х років».

Твори Хоткевича зняли з друку – за «невідповідне ідейне спрямування». Видавництво вимагало повернути гонорар, і, щоб віддати борг, письменник змушений був розпродавати власні речі та знову працювати на декількох роботах одночасно – але злидні все одно не відступали. Зацькований і принижений, Хоткевич зважився написати листа президентові Академії Наук з проханням виділити пенсію. Це прохання розглянули, але не встигли виконати: паралельно надійшов наказ про арешт Хоткевича. Через три місяці допитів письменник «зізнався» у тому, що є німецьким шпигуном, а 8 жовтня 1938 року його розстріляли.

Тетяна Самчинська