Видавці нарікають на відсутність державної підтримки і «убогість» сучасних авторів – їхні тексти, мовляв, за якістю безпідставно претендують на книжку. Літератори ж на умовах анонімності скаржаться на скупість видавців: за таких куцих гонорарів жити з написання творів письменник фізично не може.  

Дефекти друку  

У сьогоднішніх негараздах як письменники, так і видавці звинувачують фінансову кризу. Якщо роки два тому автор-початківець міг опублікуватись без особливих проблем, то тепер у наслідок фінансових негараздів навіть у маститих письменників виникають проблеми. «2009 року картина змінилася: деякі видавці взагалі оголосили, що сучасні автори їм зараз геть непотрібні, в кризу треба видавати класиків, - зітхає письменник Антон Санченко. - Менш цинічні від таких формулювань утримуються, рукописи молодих авторів розглядають, іноді рецензують, але чесно потім говорять, мовляв, зараз грошей на видання нема. Пропонують чекати або шукати щастя в іншому видавництві».  

«Два-три роки тому ситуація була абсолютно іншою, - згадує письменниця-журналістка Яна Дубинянська. - Не виключено, що за два-три роки вона знову зміниться на краще».  

Ірена Карпа більш оптимістична, і радить не зважати на кризу. «Якщо не робити зусиль у цьому напрямку, то «початківцем» можна залишитися на все життя, - стверджує вона. - Наскільки мені відомо, на ринку попит перевищує пропозицію».  

Не виникне жодних проблем з публікацією, якщо за друк книги письменник сплатить самотужки. «Опублікуватися коштом автора – це дуже легко, - говорить письменник-журналіст Ігор Петренко. - А от не коштом автора, кажуть, що видавництво «Фоліо» готове взяти з вулиці автора, якщо у нього буде більш-менш пристойний роман, але на кабальних умовах». В розмові з кореспондентом Тижня генеральний директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький підтвердив інформацію про те, що авторові-початківцю надрукувати свою книжку у його видавництві цілком реально. «Якщо звертатися до видавництва по тих жанрах, по яких ми друкуємо», - уточнив він. 

Гонорарний голод  

Написання великого за обсягом тексту (наприклад, роману) пристойної якості потребує від автора не стільки таланту, скільки сил, часу, знань і життєвого досвіду – він має бути професіоналом і у цій справі. Професійне письменство передбачає не тільки наявність у автора наведених вище якостей, але й те, що від цієї роботи він отримує доход, котрий дозволяє прогодувати себе й родину. Утім, із гонорарами для українських авторів не так все просто.  

«Гонорари зазвичай сплачують за системою роялті, - говорить директор з виробництва одного київського видавництва, який попросив не розкривати його інкогніто. - Тобто 5-7% авторам початківцям від суми накладу, і ясно, що з накладу в 2 тис., який є реальним для автора-початківця в Україні, великого гонорару не буде. Можете порахувати: якщо відпускна ціна оптовим розповсюджувачам книжки становить близько 20 грн., наклад – 2 тис., відповідно, 5% від вартості тиражу становитиме гонорар автора». Ми порахували: вийшло 2 тис. грн. Якщо автор більш-менш відомий, то тираж його книжки може перевищувати 4-5 тис. екземплярів, що, утім, теж не принесе письменнику шалених прибутків.  

“У нас гонорар має фіксовану суму або, якщо це автор більше ніж однієї книжки, то також відсоток від продажу, - говорить Олександр Красовицький з видавництва «Фоліо», - Для початківця цей відсоток становить 4 – 7%”.  

«Гонорар складає від 2 тис. грн до $1 тис. по курсу на час виплати, - зізнається Андрій Кокотюха. - Суми обумовлені тиражами. В цивілізованих країнах автор має 10% від проданого тиражу; якщо книга додруковується через гарні продажі – автор далі отримує виплати».  

Українські реалії не надто близькі до «цивілізованих». Їх змальовує письменник, який зі зрозумілих причин попросив не зазначати його імені. «Діапазон гонорарів українських авторів із актуальної літератури коливається від 0 до $800, - розповідає він. - Платять лише достатньо відомому авторові і дуже фінансово сильні видавництва, такі, як «Клуб сімейного дозвілля», трохи менше «Фоліо». За такий гонорар авторські права, як правило, забираються років на 10. Якщо автор невідомий, то він погоджується віддати свій перший рукопис взагалі безкоштовно, за 5 – 10 примірників віддрукованої книжки». Натомість генеральний директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький «кабальні умови» договорів з авторами пояснив тим, що так, мовляв, заведено, і не лише в Україні.  

«Українська книжка, попри мізерні наклади, повністю іноземний папір і відсутність повноцінних (тобто загальноукраїнських) книготоргівельних мереж, мусить ще й продаватись за кошти, які може витягнути з кишені зацікавлений покупець», - обґрунтовує куці авторські гонорари шеф-редактор видавництва «Грані-Т» Діана Клочко. Олександр Красовицький запевняє, що низький відсоток авторського роялті не щось унікальне, а світова практика. «Більше 10% отримують автори типу Стівена Кінга чи Бориса Акуніна, - зазначає він. - А коли ми купуємо за кордоном права на авторів з інших країн, платимо 6-7%».  

«Доки в Україні не буде нормальної книжкової торгівлі українськими книгами, автори не можуть конкурувати, - погоджується з видавцями Андрій Кокотюха. - У СРСР успішний письменник міг заробити за двотомник 80 тис. карбованців (понад $130 тис. за тодішнім офіційним курсом), неуспішний – 3-4 тис., бо і того, і того продавали однаково, лише один писав книги підвищеного попиту (детективи, історичні романи, мелодрами), а інший – романи про партію і колгосп».  

Літературний феодалізм  

У розпорядження Тижня потрапив екземпляр типового ліцензійного договору (угода, за якою письменник передає права на друк твору видавцеві), умови якого, як стверджує наше джерело, пропонують авторам худліту усі великі вітчизняні видавництва. Навіть при побіжному вивченні документа видно, що здебільшого у ньому ідеться про права видавця, і майже нічого – про обов´язки. «Фактично більшість українських видавців пропонують договори феодального характеру, - розповідає автор, котрий за свою кар´єру змінив не одне видавництво. - Жалюгідний гонорар і «пангратюелівський» термін на ліцензію – 10 років. У той час, як європейська видавнича культура передбачає віддання автором прав винятково на конкретно обумовлений розмір одного разового тиражу. Це питання суто корупційного характеру».  

«Це нормальна практика, - зазначає Діана Клочко, - але тут все залежить від домовленостей і того, яке промо видавець сподівається робити саме цьому автору і цьому виданню».  

«Договори теж бувають різними, - підтверджує Ірена Карпа, - Деколи трапляються такі смішні, наче писалися для дитини з дитсадку, в якої на дурняк хочуть виманити відерце з піском. Однак я підписую тільки ті, котрі вважаю справедливими. У мене є правило: ніколи не підписувати типових договорів. Хай цим займаються типові люди, якщо такі бувають. В мене є агент і юрист, котрі дуже ретельно формулюють те, що мені слід підписати».  

За словами письменника Андрія Кокотюхи, «з огляду на ситуацію з книжковою торгівлею та поінформованістю суспільства про українську художню літературу», авторські договори, які пропонують українські видавництва, є цілком справедливими.

«Кращих умов можна добитися лише збільшенням накладів, - вважає Антон Санченко, - а цьому зараз ніщо не сприяє. Крім того, українські видавці мусять конкурувати з російськими видавництвами і тримати менші ціни на свої книжки, бо не купуватимуть. Тобто тиражі менші, ціни нижчі, про які кращі умови йдеться? Хоч би ті сердешні видавці пережили другу хвилю кризи й не збанкрутували усі як один».  

Дружба сім´ями  

Убогість сегменту художньої літератури в українському книговиданні робить написання і друк сучукрліту схожим більше на хобі, ніж на бізнес. Учасники цього процесу стверджують: сильної конкуренції як між видавцями, так і між авторами української книжки не існує. «На ринку художньої літератури конкуренції майже немає, - заявляє Олександр Красовицький з «Фоліо». - Є радше співпраця між видавцями. Поки що ринок не настільки заповнений, щоб була сильна конкуренція, вона є на ринку учбової та дитячої літератури».  

Українські письменники завіряють, що конкуренція між ними також відсутня.  

«Хіба що вона є між письменниками-фантастами або жінками-авторесами, які пишуть потік свідомості про свій перший негативний сексуальний досвід, - жартує Андрій Кокотюха. - Нині в Україні пригодницькою літературою послідовно займаюся тільки я. Після Василя Шкляра ніхто не поспішає писати історичний роман. Мелодрам лише 4, драм – 3. Це не ознака конкуренції, а ознака відсутності професійних письменників. Є якась боротьба за Шевченківську премію чи міжнародний грант, але це до літератури, видавництва і розповсюдження не має жодного стосунку».

«Здебільшого в жанрі працюють один-два-три автори, які чудово один одного знають, дружать сім’ями й пишуть одне на одного рецензії до періодики, бо уваги критики теж на всіх авторів не вистачає, - додає Антон Санченко. - Тобто конкуренція існує там, де і має існувати – в текстах. Почитаєш і хочеш написати краще».  

«Всі прояви конкуренції між авторами художньої літератури обмежуються вкрай курйозними дискусіями десь в Інтернеті, і не більше, - запевняє Яна Дубинянська, - Взагалі-то нам абсолютно нема, чого ділити».  

Вітчизняним авторам конкурувати нема за що. Видавці, навіть при великому бажанні, не можуть запропонувати їм пристойні гонорари – в Україні українська аудиторія надто не чисельна, а до потенційного читача книжка часто не доходить у наслідок слабкості мережі книгарень. Письменнику, що мріє заробляти на своєму ремеслі, лишається сподіватись, що на нього звернуть увагу західні літературні агенти, або ж починати писати російською. В Росії і держава краще дбає про книговидання, і ринок у десятки разів більший.  

Цікаве спостереження. Тиждень, готуючи цей матеріал, звертався з питаннями про стосунки з авторами і гонорарну політику до усіх великих українських видавництв, котрі видають художню літературу, однак відкрито обговорювати проблемні моменти погодилися одиниці. Своєю чергою письменники здебільшого також відмовлялись відповідати на гострі питання про взаємини з видавцями, до викривальної критики вдавались лише на умовах анонімності.

Рафаель Дмитро