Нещодавно видавництво «Темпора» здійснила незвичний проект, випустивши в світ трилогію Анни Білої. Маємо справу саме з проектом, оскільки, по-перше, історико-літературні нариси про найвпливовіші напрями модернізму і авангарду оформлені як серіал із продовженням і, по-друге, на всі частини поширюється єдина концепція дизайну, хоча й не завжди послідовно реалізована. Такий підхід до видання, очевидно, пояснюється наміром створити вичерпну картину літературного процесу періоду модернізму та авангарду, осмислення яких в українській культурній спільноті ще явно не завершено.

Якщо поглянути на зміст книг, то доводиться констатувати, що кожна з них має різну наукову вартість. Розташуємо їх не в такому порядку, як у назві цієї рецензії, а за принципом зменшення їхньої наукової новизно.

На мій погляд, книга «Футуризм» є найяскравішою з усіх трьох. До її позитивних рис я би відніс розгляд історії українського футуризму в широкому культурному контексті. Анна Біла пише про речі, які не так часто потрапляють у коло дослідницької уваги: про саму інфраструктуру української літературної цивілізації 20-х рр. ХХ ст. з її видавництвами, журналами, боротьбою. Жваво відтворена духовна атмосфера Харкова як першої української радянської столиці. Тут вільний спосіб викладу матеріалу виглядає цілком органічно. А підрозділ «Міф про Едварда Стріху в тексті футуризму» я взагалі відніс би до найкращих у літературному плані

Ще одна важлива позитивна риса книги – «ретельне прочитання» творів Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Костя Буревія, Володимира Гаряєва та інших. Анна Біла цитує і коментує, причому її герменевтичний апарат вирізняється широтою засобів. Дослідниця поєднує інтерпретаційні практики, започатковані «франкфуртською школою» з її інтересом до культурних політик, фройдистські, семіотичні, ґендерні підходи, напрацювання постколоніальної критики тощо. Це загалом дає їй змогу розкрити значення модернізму й авангарду у формуванні модерних проектів української національної ідентичності.

На друге місце я би поставив книгу «Сюрреалізм». Тут варто відзначити системність викладу, звернення до менш відомих постатей і текстів, що репрезентують світовий сюрреалізм, хоча «Портрети лідерів руху» занадто пунктирні, побіжні, популярні. Найцікавішою в науковому плані мені видається друга частина «Від «центру» до «периферії»: національні версії сюрреалізму». Тут Анна Біла подає прочитання історії авангарду в літературі слов’янських країн і наводить чимало нових фактів, імен, інтерпретацій. Третя частина — «Український повоєнний сюрреалізм» — представляє як сюрреалістів таких видатних українських літераторів, як І.Костецький, З.Бережан, поети Нью-Йоркської групи і Київської школи. Такий підхід, безумовно, є плідним, оскільки оприявнює нові пласти образності, міфо-поетичні підвалини української поезії другої половини ХХ ст., народжені саме появою сюрреалізму. Очевидно, деякі висновки Анни Білої можуть видатися непереконливими фахівцям з історії української літератури. Наприклад, твердження про те, що Ю.Тарнавський розвиває традиції сюрреалізму. Написане Анною Білою в цій частині книги, безумовно,  є продуктивною провокацією, яка відкриває шлях до наукової дискусії з приводу специфіки українського сюрреалізму, розпочати яку я запрошую.

Найменш цікавою (хоч і найбільшою за обсягом) є книжка про символізм. Тут дивує, наприклад, не тільки повна відсутність французьких досліджень цього напрямку, про що вже йшлося, а й пропуск у бібліографії «Энциклопедии французского символизма» Ж. Кассу, яка була перекладена російською мовою і видана у Москві 1998 р., або капітальної книги про історію російської літератури Срібної доби Ж. Ніва, у яких символізм представлений набагато сучасніше і яскравіше, ніж у роботі цитованого А.Білою Д.Обломієвського. Весь світовий символізм у книзі фактично зведено до символізму французького (причому до текстів, які не виходять за межі шкільної (!) програми) або російського. Виклад історії українського символізму повторює те, що вже було сказано С. Павличко, Т. Гундоровою та іншими відомими науковцями.

Окрім того, думка дослідниці в цій книзі робить несподівані повороти. Зокрема, на непідготовленого читача в епілозі чекає масштабна картина чергування символістських поколінь, про яку в попередньому тексті не було жодної згадки. По-перше, сама теорія поколінь є чимось підозрілим у науковому плані. По-друге, визначення сюрреалізму як третьої хвилі символізму є вельми спірним. Воно, до речі, зникає у книзі про сюрреалізм. Ті, хто займається історією літератури, усвідомлюють, що немає чітких меж для кінця одного «–ізму» і початку іншого, але не можна ж так, пролітаючи над об’єктом (дослідження), видавати висновки, які змінюють глобальну концепцію історії літератури.

Загальне позитивне враження від прочитання всіх трьох книжок дещо послаблює вільне поводження Анни Білої з каноном академічного письма.  Я не маю на увазі жвавість викладу. Спробуйте перевірити достовірність висловлювань інших вчених, наведених Анною Білою в цитатах, — і ви просто не зможете цього зробити, оскільки авторка ніде не зазначає сторінок, або хоча б посилань на цитовані джерела. У науковому мовленні вона доволі часто припускається зловживання розмовних слів замість термінів. Так, різноманітні угруповання (чи гуртки) футуристів, а також інших модерністських та авангардистських напрямків А.Білою характеризуються виключно як «тусівки». Може, це робиться з метою наблизити виклад до молодіжного загалу? Тоді чому не використати семантичний потенціал слова «збіговиська»?

Особливо тішать спроби оновити інтерпретаційний апарат українського літературознавства за рахунок астрології: розквіт або занепад тих чи інших явищ синхронізується в Анни Білої з чергуванням знаків Зодіака. Непогана ідея, якщо її розвинути і написати астрологічний коментар всієї української літератури, починаючи від митрополита Іларіона і закінчуючи сьогоденням. Барвистий, дещо розхристаний стиль книжок Анни Білої можна схарактеризувати як спробу наблизитись до ідеалу поп-критики. Скажу відверто, мені самому подобається, коли люди пишуть цікаво, але при цьому ніхто не скасовував вимог до наукових публікацій: цитувати треба так, щоб вас можна було перевірити, вживати терміни слід адекватно і таке інше.

Ще одне запитання, яке мені не давало спокою під час читання: навіщо було писати три книги про такі абсолютно неосяжні теми? Осмислити хоча б один з «–ізмів» на гідному рівні – нелегка справа. Про кожен з них написано стільки книжок і статей, що прочитати їх не вистачить життя. Окрім того, прошу вибачити мій снобізм, але я просто не розумію, як можна писати про французький символізм, або французький сюрреалізм, не читаючи французькою мовою? В результаті виходить, що тексти французьких (і не тільки) поетів аналізуються виключно в перекладах і, що найгірше, часто з російської мови. Чому було не обмежити себе яким-небудь одним напрямком, адже претензія на енциклопедизм часто-густо обертається повторенням банальностей?

Крім загальної нестримної стилістичної широти і вільного поводження з посиланнями, певну недовіру викликає спроба піднести статус українського модернізму та авангарду за рахунок європейської та російської літератури. Так, російський футуризм трактується Анною Білою майже виключно як продукт українського культурного середовища. Факт, що російські футуристи їздили в Гілею, підводить до висновку, що В. Хлєбніков і В. Маяковський – бліді тіні Михайля Семенка. Другий момент, який викликає заперечення в теоретичному плані, – уникнення естетичного критерію в оцінках. У Анни Білої переважає ідеологія і принципи конструювання канону, які Г.Блум визначав як «школу обурення». Така тенденційність визначає у деяких випадках надмірну емоційність, я би сказав, експресивність висновків Анни Білої.

Проте не хочеться завершувати рецензію на негативі, адже попри вказані «зауваження» можна привітати видавництво «Темпора» з виходом цікавого й гарно оформленого трикнижжя. Анна Біла – безумовно, талановита дослідниця і письменниця, чий стиль знайде не тільки критиків, а й прихильників. Її про трилогія про «-ізми» спонукає до плідної дискусії і сприяє герменевтичному оновленню історії української літератури.

Олександр Пронкевич