Більше того, головою Спілки наразі є жінка, хоча ще століття тому за жіночим словом у цій країні не визнавали великої цінності. Справді, в усій тисячолітній китайській літературі жіночих імен — одиниці, й ті виявляються здебільшого в поезії.

Проте тепер у Китаї, вочевидь, інше суспільство й інші потреби. За нових обставин жінки здобули право на визнання своєї творчості й навіть реальну можливість заробляти собі на життя літературою.

Серед китаянок, які не лише реалізували свій письменницький талант, але й зробили кар’єру в літературній царині, можна назвати два імені — Т’є Нін і Ван Аньї. Вони відомі й українському читачеві завдяки перекладам у журналі «Всесвіт». З доробку першої письменниці перекладено твір «Квітки бавовнику» — про долі мешканців маленького селища в часи Другої світової війни, а з-поміж творів другої представлено найбільш новаторський — «Дядечкову історію». В цій повісті досить неоднозначно зображено долю письменника-інтелігента в часи «культурної революції», вона містить чимало ознак постмодернізму, чим привертає увагу критиків в усьому світі.

Перша з названих письменниць — Т’є Нін — і є нині головою Спілки письменників Китаю (з 2006 року). Вона обійняла цю посаду після смерті відомого класика Ба Цзіня. З діяльністю Т’є Нін пов’язують залучення до Спілки нових імен, так би мовити, прилив нових сил до основного потоку сучасної китайської літератури. Її власна творчість теж вирізняється неабиякою оригінальністю.

Т’є Нін — донька відомого художника Т’є Яна, і, можливо, саме виховання в родині художника вплинуло на стиль письменниці — створюючи портрети своїх героїв, Т’є Нін малює словом, за допомогою кількох ключових деталей створює в читача цілісне уявлення про особистість.

Вона народилась у 1957 р. в Пекіні, однак у чотирирічному віці переїхала з родиною до м. Баодін пров. Хебей (яке згадується і в «Квітках бавовнику»), звідки походили її батьки. У 1975 р. закінчила середню школу в цьому місті й добровільно записалася до «виробничих бригад» (так називалися трудові колективи засланої в села освіченої молоді) — осередків міської інтелігенції в селах, які працювали на підвищення культурного рівня села. У тому ж році в пекінському збірнику дитячої літератури було надруковано її перший великий твір — «Серп, що вміє літати», написаний ще в середній школі. Т’є Нін не вступала до університету через те, що була «культурна революція» й більшість вищих навчальних закладів нормально не працювали. І хоча безлад у країні триватиме ще тільки рік, Т’є Нін так і не полишить практичної письменницької діяльності заради університетської лави. Власного досвіду їй буде достатньо, щоб на момент нормалізації культурного життя в Китаї стати відомою письменницею.

Її літературна кар’єра розвивалась ось так. Перебуваючи в «виробничих бригадах», Т’є Нін написала ще декілька повістей, які було надруковано в різних журналах, і в 1979 р. отримала посаду редактора в видавництві Літературної спілки м. Баодін. У 1980 р. вона видала вже збірку своїх повістей «Нічний шлях», яка й привернула до неї увагу літературних кіл. Наступні повісті письменниці вже були відзначені різними літературними преміями (1982 р., 1985 р.). За її повістю «Червона сорочка без ґудзиків» у 1985 р. навіть було знято фільм («Дівчинка в червоному»), який у тому ж році отримав «Золотого півня»  як найкращий художній фільм.
У 80-х рр.. Т’є Нін побувала в США та Норвегії, де мала змогу поспілкуватися з видатними письменниками цих країн. У той час окремі твори письменниці було видано в перекладах англійською та іспанською мовами.

У 1982 р. Т’є Нін вступила до Спілки письменників, а ставши її головою, вона провадить активну літературну діяльність, продовжує друкувати повісті, романи, збірки малої прози, що стають улюбленими серед якнайширшого кола читачів і визначають тенденції розвитку літературного процесу в Китаї.

Багато творів письменниці присвячені долі жінки в суспільстві, яке ще не остаточно позбавилося патріархальних упереджень, тож її творчість пов’язують саме з феміністичним напрямом у літературі.

Жіноча доля самої Т’є Нін досить незвична. Вона дуже довго не одружувалась дотримуючись думки про те, що для створення родини важливими є не стільки моральні якості обох людей, які бажають одружитися, скільки те, як вони підходять один одному. Переповідають розмову, яка відбулася 1991 р. між Т’є Нін та відомою письменницею старшого покоління Бін Сінь: коли Бін Сінь спитала, чи є в Т’є Нін наречений, та відповіла, що ще його не знайшла, на що 91-річна Бін Сінь зауважила: «Потрібно не шукати, а чекати». Т’є Нін чекала (а, може, й шукала) аж до 50 років і лише в 2007 р. одружилась із ректором Пекінського інституту діаспори Хуа Шеном. Подружжя не надто афішує своє приватне життя, але весілля відомих персон не могло пройти повз увагу журналістів, і їм Т’є Нін підтвердила, що таки зустріла людину, яка їй підходить.

Друга названа на початку статті жінка — Ван Аньї — також має високу посаду в Спілці письменників Китаю — вона є головою Шанхайської філії цієї Спілки. Її твори знають і читають у Китаї й перекладають іншими мовами, при цьому творчість письменниці не відносять до маскультури.

Ван Аньї народилась 6 березня 1954 р. у Нанкіні в родині інтелігентів. Її мати — також письменниця, причому, як вважають, одна з яскравих творчих особистостей у прокомуністичній китайській літературі ХХ ст., а батько — драматург, літературні заслуги якого, правда, дещо скромніші. Таке соціальне походження не могло не зумовити ранній інтерес Ван Аньї до літератури, і в біографіях письменниці зазвичай зауважується, що в родині була велика бібліотека, а батьки приділяли велику увагу освіті дітей. При цьому слід пам’ятати, що в Китаї 50-60-х років освіта й літературна діяльність не були такою вже й легкою справою — адже якраз у рік народження Ван Аньї там розпочалися різноманітні ідеологічні кампанії, спрямовані проти інтелігенції, й письменників зокрема. Батькам Ван Аньї довелося шукати кращих можливостей і для своєї творчості, й для розвитку дітей, тому через рік після народження Ван Аньї родина переїжджає із занепалої після Другої світової війни Південної столиці (Нанкіну) до заможнішого й прогресивнішого Шанхаю.

Проте й там активістам боротьби з японцями в часи Другої світової війни (а батьки Ван Аньї познайомилися саме в ті складні часи) не вдалося уникнути біди — у 1958 р. на батька майбутньої письменниці, вихідця з сінгапурської діаспори, таки було повішено «ярлик правого» і на п’ять років відправлено на виправні роботи до Нанкіну. А в 1960 р. прийшла й черга матері відправлятися в село на перевиховання — їй закидали занадто велику увагу до проблем «маленьких» людей та недостатню заангажованість у справах комуністичної партії (справа в тому, що Жу Чжицзюань — мати Ван Аньї — хоча й писала про революціонерів та героїв визвольної війни, однак наділяла їх складними й суперечливими характерами, внаслідок чого їх не можна було однозначно визнати позитивними, як того хотілося представникам компартії). Одне слово, коли Ван Аньї прийшов час іти до першого класу (1961 р.), обох батьків не було в Шанхаї, і нікому було вирішити складну ситуацію, в якій опинилася дівчинка — виявилося, що молодші класи переповнені й Ван Аньї просто не вистачає місця в класі. Тож певний час вона здобувала освіту вдома за допомогою старшої сестри — та брала книжки в шкільній бібліотеці й допомагала молодшій з їх прочитанням. За свідченнями близьких, у навчанні Ван Аньї виявляла хист до гуманітарних наук і з великими складностями засвоювала математику. Коли батьки повернулися до Шанхаю, вони вирішили дати дітям ще й музичну освіту, для чого придбали акордеон. Проте музичні здібності в Ван Аньї виявилися посередніми.

Закінчення школи в 1969 р. теж не було пов’язане для майбутньої письменниці з райдужними перспективами: набирала обертів «велика культурна революція», тривало «перевиховання» інтелігенції в селах, тож тепер не було можливості вступати до університету — там просто нікому було викладати. І хоча в ці роки нових випускників шкіл уже не примушували виїжджати в села, Ван Аньї, як і її майбутня колега Т’є Нін, вирішує зробити це добровільно — щоб не залишатися одній у Шанхаї (адже й батьки й старша сестра в цей час уже працювали по різних селах). Матері Ван Аньї пояснює таке своє рішення ще й тим, що їй необхідно познайомитися з життям села, накопичити матеріал для своїх майбутніх творів — адже вже тоді вона починала писати оповідання, й мати допомагала їй засвоїти окремі тонкощі письменницького ремесла. Ван Аньї обирає «виробничу бригаду» в селищі Далючжуан пров. Аньхой — не так далеко від Шанхаю, але в місцевості, найбільш спустошеній експериментами тодішнього керівництва й природними лихами. Про голод тих часів вона згадує й у «Дядечковій історії».

Життя в селі виявилося складнішим, ніж Ван Аньї собі уявляла: прокидатися доводилося о 3-й ранку (з тих пір вона зненавиділа ранки), цілий день до вечора працювати на соєвому полі, а з настанням сутінок іти спати, оскільки гасова лампа в цьому селищі була недосяжним скарбом. Власне, й сил на якусь іншу роботу до сутінок майже не залишалося. За таких умов мрії Ван Аньї оберталися довкола відпочинку й миски рису. Неприємним відкриттям була ще й відсутність власного простору — Ван Аньї поселили до однієї з сільських родин і вона змушена була жити в одній кімнаті з чотирма дітьми господаря й ще однією дівчиною з міста, яка так само працювала в виробничих бригадах.

Повернутися до міста вона змогла тільки в 1978 р., коли «культурну революцію» було припинено й розпочалася нова компанія — з повернення молоді в міста. Наступні дев’ять років життя були віддані роботі в редакції дитячого видання «Дитинство». Згодом критики відзначать, що одним із досягнень цих років стала настанова на щирість — адже дитина відразу відчуває фальш, і Ван Аньї доводилося враховувати цю особливість дитячої літератури. Цю настанову вона збереже і в наступних своїх творах «для дорослих».

Не отримавши, як і Т’є Нін, університетської освіти, Ван Аньї, втім,  здобула нагоду підвищити рівень своєї письменницької майстерності на літературних курсах у 1980 р. Там їй пощастило слухати лекції визнаних письменників і спілкуватися зі своїми молодими, але більш іменитими колегами. Власне, це була єдина справжня літературна освіта в її житті — до цього вона лише робила власні висновки на основі класики й слухала поради матері. На курсах вона вперше почула схвальні оцінки на адресу своїх творів не від родичів-письменників, здобула цінні поради від іменитих майстрів.

У 1987 р. Ван Аньї було прийнято до Спілки письменників Китаю, а головою Шанхайської філії цієї Спілки вона стала з 2001 р. Проте, не все в творчості Ван Аньї сприймається позитивно офіційною критикою. Наприклад, її робота як сценариста над фільмом «Легковажний місяць» (або «Місяць-звабник») не була належним чином оцінена, адже прокат фільму в континентальному Китаї заборонили, хоча за рейтингом журналу “Times” він увійшов до десятки найкращих фільмів 1997 р.

Приватне життя Ван Аньї не надто відоме широкому загалу, повідомлення на цю тему обмежуються, зазвичай, зауваженням, що чоловік Ван Аньї теж має стосунок до літературних кіл — він редактор одного з шанхайських журналів. Таким чином, Ван Аньї продовжила родинну традицію створювати «літературні» сім’ї.

Надія Кірносова
Фото: day.kiev.ua