Американська поетка Емілі Дікінсон, як не дивно, за життя зовсім не бажала слави — неначе знала, що так чи інакше стане відомою. Зрештою, визнання до неї прийшло — правда, лише по смерті письменниці.

«Мої друзі — пагорби й захід сонця»

Емілі Дікінсон народилася 10 грудня 1830 року в маленькому містечку Амхерст, у штаті Массачусетс. Її родина була типово пуританською: традиційно добропорядною й достатньо заможною. Стосунки дівчини з матір’ю ніколи не були особливо близькими — як і з батьком, котрий усіляко намагався відгородити доньку від поганого впливу всього, на його думку, «непристойного». Зокрема, й книг, до яких Емілі була змалку небайдужою. Лакуну батьківської байдужості заповнювали щирі стосунки майбутьньої поетки зі старшим братом Остіном, котрий потайки «постачав» їй книги, та молодшою сестрою Лавінією, яка була чи не єдиним найближчим другом Емілі Дікінсон.
Дівчина здобула освіту в жіночій семінарії та в академії рідного містечка, де, серед інших предметів, викладали мови та літературу. Особливо їй подобалися романтичні твори Емерсона та Лонгфелло, Шекспір та Кітс, Жорж Санд і сестри Бронте. Саме творчість улюблених письменників спонукала Емілі до того, що вона сама взялася за перо.
Свої поезії — деякі в кількох варіантах — Емілі збирала в саморобні зшитки, які зберігала у своєму письмовому столі. І про те, що Дікінсон віршує, не знав майже ніхто. Вона писала «у стіл» близько десяти років — і взагалі не мала наміру нічого публікувати.

«Я для кожної думки знайшла слова»
Можливо, світ так би й не дізнався про талант письменниці, якби 15 квітня 1862 року Томас Хіггінсон — відомий на той час американський літератор і критик — не отримав дивного листа з кількома не менш дивними віршами. Поетка-початківець просила в нього дати відповідь, наскільки «дихають» її вірші, й питала поради: «…Я хотіла би вчитися — Чи можете Ви сказати мені — як ростуть у висоту — чи це щось, що не передати словами, — як Мелодія або Чари? …Коли я припустилася помилки — і Ви не побоїтеся на неї вказати — я буду лише щиро поважати — Вас».
І стиль листа, і стиль віршів вразили маститого літератора, але змусили замислитися. З одного боку, він відчув справжню щирість цих віршів, але з іншого, його шокувала їх «хаотичність і недбалість». Критик відповів відверто: ці вірші – «живі», але публікувати їх поки не варто.
…Треба зазначити, що на той час, у середині ХІХ ст., в поезії панував класицизм і жорсткі канони. А вірші Дікінсон були занадто емоційно насичені, до того ж відзначалися надміром вживання тире (в англійській мові тире взангалі «не поважають»). До того ж поетка постійно писала з великої літери не лише іменники, але й деякі дієслова та прикметники, вільно поводилася з розміром, римою та лексикою. Дікінсон порушувала жорстку англійську схему побудови речень, розмір віршів збивався, римування рясніло асонасами й дисонансами. І, зрештою, все це  вживалися в доволі банальній формі, базованій на розмірі англійських церковних гімнів:
«Коли світанок прийде — я
Усі розкрию Двері!
Чи він — із крилами — як Птах —
Чи — з хвилями — як Море?»
Незважаючи на провінційність і зовнішню сумирність, як поет Дікінсон виявилася «міцним горішком» і продовжувала віршувати так, як уважала за потрібне. Вона говорила, що схильність до правильних рим «замикає її в прозі». Тільки до однієї поради Хіггінса дослухалася Емілі — так і не виявила бажання бути надрукованою. Вона писала: «…Ця думка є для мене настільки чужою — як небосхил для Плавника Риби — Якщо слава — мій набуток, я не зможу її уникнути — якщо ж ні, найдовший день випередить мене — поки я буду її переслідувати — і мій Собака відмовить мені в довірі — ось чому — мій Босоногий Ранг кращий».

«Біла відлюдниця» Амхерста
Ставлення до публікації віршів у Дікінсон мало більш ніж принциповий характер. Недарма вона називала книговидавництво «аукціоном людського розуму». Творчість для неї була найбільшою таїною — а за таїну не можна брати гроші. (Правда, як стверджують досдлідники, за життя поетки таки вийшло приблизно сім віршів Емілі, але всуперч її волі й анонімно).
Це було не єдиним дивацтвом жінки. Мало того, що пуританське середовище й оточення Емілі Дікінсон не відзначалися яскравістю та розмаїтістю — вона зовсім відмежувалася від зовнішнього світу й прирекла себе на добровільне усамітнення в батьківському домі. Це виглядало дивним, адже за вдачею Емілі зовсім не була замкненою чи депресивною. Навпаки — ті, хто з нею спілкувався, дивувалися, звідки в цеї симпатичної дівчини, що майже не полишала меж свого обійстя, стільки жвавості, гостроти розуму, іноді навіть надмірних.
Останні двадцять років життя поетка майже не полишала свого будинку, постійно одягалася лише в біле (за що мешканці Амхерста прозвали її «білою відлюдницею») і так ніколи й не вийшла заміж (хоча була вродливою й мала кількох шанувальників). Вона надавала перевагу листуванню, спілкувалася в основному лише з близькими родичами, а найбільше — зі своєю улюбленицею, молодшою сестрою. І продовжувала писати вірші, зшиваючи їх у саморобні збірочки.
Хто зна, що спричинило таку добровільну відмову від контактів із оточенням. Дехто вважає, що це було нещасливе кохання. Але жодних достовірних підтверджень цього немає. Дехто схильний думати, що в Емілі Дікінсон були порушення психіки і що, мовляв, стара діва дожилася до маразму — цьому також немає доказів. Дехто — що письменниця важко перенсла втрату кількох близьких їй людей… Зрештою, скидається на те, що поетці був просто байдужий зовнішній світ, і вона максимально сконцентрувалася на світі внутрішньому, на власних відчуттях і переживаннях. А спілкування із сестрою і праці в саду їй було цілком достатньо для того, аби життя було насиченим…

«Мені — і стать Поетом?»
…Емілі Дікінсон померла 1886-го, в 56 років. Після її смерті Лавінія знайшла в кімнаті у своєї старшої сестри зшиті зошити з віршами, про які ніхто не знав. З’ясувалося, що Емілі Дікінсон написала за життя близько двох тисяч поезій. Через чотири роки Томас Хіггінсон зважився видати першу збірку письменниці. Як же він був подивований, коли книжечка несподівано здобула успіх у читачів. Із того часу популярність Емілі почала стрімко зростати, і критики визнали її однією з найоригінальніших і найвизначніших американських письменниць: «Наполовину стара діва, наполовину допитливий троль, а по суті — сміливий і самозосереджений поет, порівняно з яким чоловіки, поети її часу, видаються дрібними й нудними». Так до Емілі Дікінсон, яку зараз визнають найпопулярнішою американською поеткою не лише у Сполучених штатах, а у світі, прийшла слава, котрої вона ніколи не прагнула.

Марта Василів