І до нього, маститого й знаменитого, підбираються комунальні «загарбники»... За новими тарифами, художник його статусу, згідно з «лічильником» жеку, повинен платити за майстерню по 12 тис. гривень щомісяця. Сума для наших живописців — просто непід’ємна. Одного разу він постукав у той жек: «Ви хто? « — «Я художник». — «Ні, з 2010 року ви вже не художник, а підприємець! «Так би мовити, «без мене мене ж оженили».

Ця історія має продовження. Вже у Спілці художників Якутовичу кажуть: а чого, плати, отримав же «Золотого орла» за «Тараса Бульбу»! Художник розводить руками: «То що, я крила від цього орла відпилюватиму?» — «А тобі хіба конверт із Москви не передали?» — «Та я ж іноземець, а іноземцям конвертів не дають!»

…Це звичайна історія. Багато художників, і завжди бракує для них майстерень (а ті, що є, як на теперішній час, багатьом не по кишені).

Але треба пам’ятати не тільки про тарифи. А про те, що рівень української культури визначає зовсім не Спілка художників (як така), а її окремі представники. Якутович — незаперечна величина культури нашої країни. Можливо, потішні історії з жеками комусь здадуться дрібницею, буденністю — тільки такі «дрібниці» інколи коштують і життя, і здоров’я багатьом нашим майстрам.

Випадок цей не єдиний. У нас же склалася добра традиція: верховенство жеку над художником...

— Ця моя майстерня на вулиці Горького, 106, насправді розвалюється, — каже Сергій Якутович. — Торік за свої гроші я відремонтував тут дах. І мені в цьому ніхто не допоміг. Ні спілка, ні жек, ні місто.

У Києві знайдеться 10—12 «поколінних» майстерень, що їх займають нащадки знаменитих художників. Весь вміст майстерні мого батька зберігається тут, на Горького, 106. І чому б на цих квадратних метрах не зробити меморіальний музей?

…Колись ми сиділи тут із покійною дружиною, знявся вітер, і ми побачили, що літають якісь аркуші! З’ясувалося, що це начерки одного вже покійного художника: всю його майстерню «викинули» на смітник. Життя триває!.. Хтось помирає, хтось народжується. Світ залишає багато людей, які несли справжню культуру.

Гадаю, можна зробити з цієї майстерні музей Якутовичів. Адже наша сім’я живе в Києві 200 років. Має цікаву історію. Зрозуміло, що натовпи екскурсій сюди не ходитимуть. Але хоча б зафіксувати, що на цьому місці творили художники на букву «Я» — і чогось досягли...

У цій майстерні зберігається все, що зробили колись і мій батько, моя дружина, я сам. Тут розпочалася творчість мого сина.

Розумію: мене звідси так просто не викинуть, але сама ситуація... Я ж — законослухняний громадянин... І коли ставлять такі умови, то відчуваю дискомфорт. Я не повинен бігати по жеках, по спілках, я багато працюю — у театрі, на кіностудії. Коли приходиш, і кажуть «ви не художник!», — це образливо...

Не знаю, чи потрібен Україні й світу такий музей. Але знаю, що пам’ять важлива. Важливо пам’ятати, де люди народилися, де в них бабусин дім, прабабусин. У мене, крім цієї майстерні, нічого немає...

— Як художник вашого статусу може протистояти комунальній експансії?

— Геніальний художник Ван Гог сидів собі на даху, мріяв. Відрізав вухо... Я ж — художник, який живе у системі держави, не обіймаючи посад. Коли був СРСР, ми отримували лише 60% із того, що заробляли. Решту грошей — забирали. Батько свою майстерню переписав на мого сина. Але, щойно син став французом, нам сказали: «До побачення!» Намагалися викинути на вулицю. Дякуючи Богу, це поруч, я все зміг підібрати. Вони не розібралися. Думали, що ми з дружиною теж націлилися на Захід. І хутко «метри» моєї майстерні розбили на п’ятьох.

Я сказав: «Не дочекаєтеся, щоб я виїхав». Наша родина тут творить 200 років. Як правило, коли говоримо про культуру, то завжди згадуємо тільки те, чого в нас немає. І пишаємося тими, хто помер. Не приймаємо тих, хто живе тут і не виїхав. Припустімо, у мене заберуть майстерню, поїду у Францію... Виходить, що вся спадщина — і моя, і мого батька — на смітник? Адже я всього цього з собою не зможу забрати.

— Спілка художників у плані протекції не може вам допомогти?

— Днями розмовляв із Андрієм Чебикіним. Каже: не тривожся, ніхто тебе не виселить! Я відповідаю: ось ти чиновник, і в тебе все гаразд, а я художник — і я мушу працювати.

У мого сина недавно була виставка в Лондоні. Він небагатий — але платить податки, платить за майстерню. І в нього ще залишається на життя. 20 років тому, у розпал перебудови, я був секретарем Спілки художників. І сказав тоді: Спілка художників не може в такій формі існувати, її потрібно трансформувати у профспілку. І вже в профспілці мають бути юристи, які нас і підтримуватимуть.

Минуло 20 років. Нічого не змінилося. Країна живе «не за законом». І коли йде пленум, то всі кажуть: «Ганьба злісному неплатникові Якутовичу!»

Так, не приховую, я в цій спілці своєрідний «чемпіон». Але попрацюйте як я... Це за Хемінгуеєм: переможець програє.

— Якщо все-таки комунальники вас дотиснуть і доведеться залишити цю майстерню через неможливість платити, який вихід?

— Якщо «повинен» платити 12 тис. на місяць, то, виходить, заробляю 120 тис. на місяць? Уявіть, півроку робив «Берестечко» для Ліни Костенко. І в результаті гонорар набагато менший, ніж одна ця комунальна плата.

Ще раз повторюю: це образливо, що не можу заплатити за свою майстерню... Адже 50% моєї діяльності зводиться до виконання різноманітних прохань: «Пане Сергію, зробіть, будь ласка...» І при цьому перша-ліпша дівчина з жеку може заявити мені, що я, мовляв, уже не художник.

У мене вже є місце на Байковому біля дружини... Але я ще щось можу.

— Чому вас не запросили на церемонію «Золотого орла» до Москви, коли нагороджували і ваш фільм «Тарас Бульба»?

— Я не був на церемонії. Вдали, що «не додзвонилися». Коли святкували 90-річчя театру Франка, познайомився з послом Михайлом Зурабовим. Кажу: «У вас десь мій «Орел» затесався!» — «А ми його знайдемо...»

І передали цю нагороду через видавництво «Либідь».

Це надзвичайно висока для мене нагорода. Тому що ми з Богданом Сильвестровичем «їх» перемогли!

Цю нагороду отримали ще два художники з «Тараса Бульби»... Але річ у тому, що це все намальовано мною, а ними втілено. І у фільмі Ступка грав інколи всупереч волі режисера.

Мій син, коли подивився, сказав: «Він зіграв абсолютну самотність як актор, тому що йому ні з ким грати...»

Коли знімали «Тараса», постановникам платили 100 доларів на день (тільки добових), я отримував 75 гривень... Тому що «іноземець». Стільки отримує людина, котра знімається в масовці. Мовляв, ти ж хотів бути незалежним, ось і май! Я й хочу сказати: хлопці, коли мчимо до маленьких двоглавих орлів — Путіна й Медведєва, — то зовсім не розуміємо, що нас чекає потім.

— У серпні Театр імені Франка починає готувати велику постановку про знаменитого кошового отамана Івана Сірка. Ви значитеся художником. Що це за проект?

— «Байка про Сірка...» — це літературна ідея і сценічна композиція режисера Ігоря Афанасьєва. З мого боку — 135 костюмів... Художнє рішення — півсотні сцен. До 1 травня я вже здав театру основні напрацювання.

Це спроба франківців зробити блокбастер на сцені. Всі костюми будуть із однієї твідової сірої тканини. Там — зграя вовків, табуни коней, гареми, кораблі... І все закінчується пожежею Москви в 1812-му... У центрі — криниця-журавель, із якої витягуватиметься все, що потрібно. Вона повертатиметься на 180 градусів... Отже, люди літатимуть майже в партері. Директор театру Михайло Захаревич мені подякував, сказавши, що для театру витрати на костюми не дуже великі, якщо будуть виготовлені з однієї тканини...

Я був на святкуванні 90-ліття цього театру. Там усі такі молоді, гарні! Я подумав: ось забери з цього театру Богдана Сильвестровича — і не буде такого театру... І всі ці гарні люди не знатимуть, що їм робити...

Ступка — феноменальне явище культури. Унікальна людина. Він толерантний стосовно всіх. І я йому по-доброму заздрю, що він може так розумно організувати свій життєвий простір. Адже річ навіть не в моїй майстерні, а в тому, що я все життя страждаю через якесь відторгнення...

— Після «Бульби» вам пропонують нові кінопроекти — росіяни чи українці?

— Нині працюю над сторібордом для продюсера Олега Кохана. Він хоче робити «Захара Беркута». Вже є сценарій. Хоче, щоб головну роль зіграв саме Ступка... Він обурився: «Я? Мені ще ніхто про це не казав!..» — «Богдане Сильвестровичу, а я вже малюю...»

Щоразу думаю про Богдана: це той українець і та Україна, в якій я й хотів би жити...

— А що було найцікавішим і найскладнішим у процесі створення ілюстративного ряду для поеми Ліни Костенко «Берестечко»?

— Над «Берестечком» працював півроку. Коли труджуся над книжкою, то завжди ідентифікуюсь із автором. А тут автор — велика жінка, яка самоідентифікується з чоловіком. Адже розповідь від першої особи. Тобто якась важка «внутрішньостатева самоідентифікація». І тут мені треба переступити через особисте. Адже герой Берестечка у стані краху...

Я вирішив зробити малюнки легкими. Без пафосу. Щоб рука йшла по-пушкінському.

Спочатку було дуже важко. Зазвичай над проектом працюю по два місяці. Але Ліну Костенко робив більш як півроку. Це суто психологічні речі. Зараз працюю ще над однією книжкою Костенко...

— Нинішнього року вашому батькові Георгієві Якутовичу виповнилося б 80 років. Чи на належному рівні в державі поставилися до цієї дати?

— Так, 80 років... Але нічого не було. Я за власний кошт зробив виставку в Академії образотворчих мистецтв. До того там була моя виставка про Гоголя (канал «Культура» зняв про це фільм). А 6 травня в нас у сім’ї свято — Георгія і Олександра. Адже батько мій — Георгій, а мама — Олександра. Обговорював із Чебикіним можливість зробити вечір пам’яті, показати фільм. Сказали — зателефонують... Але ніхто не зателефонував... Потім сказали: може, восени...

Вони змушені мене приймати. Але не знають, що зі мною робити... Колись мій вчитель і найкращий товариш батька зазначив: «Найстрашніше — жити паралельно...» Адже перпендикулярно — це зрозуміло: це конфлікт. А коли паралельно — тебе просто не розуміють.

Недавно хлопці з ВДІКу знімали про мене фільм. Це наші кияни, але навчаються в Москві. Я виставив їм усі гоголівські фігури. Я запропонував зняти фільм не про «чемпіона», а про невдаху. «Як? Ви ж чемпіон!» — «Ні, я невдаха! У мене багато закладено... І поговорімо з погляду того, чого я не зробив».

Думаю, маю право про це говорити. Ці хлопці надіслали мені есемеску: «Тримайтеся за повітря, ми вас любимо...» Чомусь я цікавий для молодих. Напевно, тому що цікавий сам собі?

— Чи є у творчості вашого батька маловідомі глави, про які саме сьогодні ви б хотіли розповісти читачам?

— Десять років як його не стало... Зі мною завжди один і той самий образ — на вулиці Городецького є балкони, що їх тримають атланти. І наче балкон похитнувся, і я вже 10 років підтримую цю брилу, аби вона не впала... Батько не дозволяв собі бути «великим художником», хоча був таким.

Так само і моя дружина не дозволяла бути тим, ким могла. Це руйнувало її уявлення про світ. Вона була милою жінкою, ілюструвала дитячі книжки. Останньої книжки не доробила... Померла прямо на цих ескізах.

У неї був контракт із японським видавництвом, вони забрали ескізи й видали книжку. Моя Ольга була людиною з внутрішньою харизмою... Небагатослівність, самообмеження — і в мого батька, і в дружини.

А в мене такого вже немає. Мене приваблює насамперед стан гри. І перед цими двома людьми мені завжди було соромно. Це два моїх адресати... Без них усе несправжнє. І я сам несправжній... Хоча роблю все те ж саме... Але відчуття розпорошеності не полишає мене. Мій син каже: «Тату, відпочинь!»

Уявив, що ляжу — і в голову лізуть уже чорні думки... Звідси — досада: адже все відбувається всупереч тому, що ти повинен робити як художник.

Тому й ця майстерня для мене — як батьківщина. Усе, що було в моїй творчості за останніх 20 років, звідси. Усе, про що думав, що міг і чого хотів. І якщо мене позбавлять цих «квадратних метрів» — то позбавлять і вітчизни.

Катерина Константинова