Успішні нації нав’язують іншим власні погляди на історію. Так повелося іще з античних часів, коли греки накинули світові своє потрактування минувшини. Далі — більше; аж такою мірою, що вже у ХХ сторіччі Джордж Орвелл стверджував: нашу епоху характеризує відмова від самої ідеї, буцімто можлива правдива історія. Сучасна Україна — яскравий приклад цієї сумної тези.

Коли послухати наших політиків, то незалежна Україна — держава без історії. Фахівці досліджують давнину, видають книжки, а політики, котрі тих книжок не читають, раптом вилазять на трибуну й заявляють: Я ГАДАЮ, що все було не так. Як оце нинішній президент у Страсбурзі бовкнув про Голодомор. І що робити обивателю? Вірити урядовцеві на слово? Чи таки читати розвідки правдивих істориків?

Наприклад, дослідження Романа Коваля, який упродовж п’ятнадцяти років розгрібає завали історичної непам’яті українців, досліджуючи життєписи отаманів Української революції 1917—1920–х років — саме цей період нашої новітньої історії досі залишається найбільш контраверсійним і фрагментарним. Його нова книга «Отаман Орлик» (К.: Стікс, 2010) — про найвидатнішого отамана Київщини на псевдо Орлик (насправді — полковник Армії УНР Федір Петрович Артеменко).

На прикладі партизанського руху Київщини автор доводить, що «ця жорстока боротьба мала характер міжнаціонального протиборства, а не класової боротьби, як хотіла показати брехлива Москва». І підтверджує це, зокрема, й посиланням на секретні службові документи червоних «особистів», відряджених із тогочасної Росії, аби «випалювати розпеченим залізом отаманщину». Ось уривок з аналітичної записки окупантів: «Політичний бандитизм в Україні — явище невипадкове і не кримінальне. Він має глибоке історичне й економічне коріння... Упродовж 1919—20 років зі зброєю в руках проти нас виступало в Україні в різний час і в різних місцях понад мільйон повстанців. За цей час повстанцями і партизанами вбито сто сорок тисяч червоноармійців, чекістів, комуністів і працівників продовольчих установ і загонів. За цей самий час органами ЧК і особливими відділами військових частин, лише за офіційними даними, розстріляно понад чотириста тисяч повстанців і їхніх помічників («пособніков»)».

Це був час другої української Руїни. Провідники молодої Української держави, інфіковані лівими ідеями, розтринькали все — від однієї з найбільших у тогочасній Європі військових потуг до самої можливості збудувати власну незалежність. Вони опинилися в еміграції, а в Україні тим часом назрівало повстання проти накинутого Москвою «нового ладу». Як же керували підготовкою до цього повстання урядовці–емігранти? У розвідувальній інформації чекістів про це йдеться так: «Керує всією справою повстання в Україні Петлюра, Начальником Штаба в нього Тютюнник. Кожен із них претендує на першість... Гулий — ворог Тютюнника, Тютюнник — ворог Гулого. Щоб паралізувати діяльність Тютюнника, Гулий призначає своїх людей у райони, за які відповідає Тютюнник, а Тютюнник — навпаки. Сварка та антагонізм передались і на маленьких отаманчиків». Таке враження, ніби це писано про цілком сучасні нам події...

Але повернімося у 1920–ті. І знову зацитую ворогів — книгу Особливого відділу Київського військового округу, яку знайшов в архіві Р. Коваль: «Нам не страшні центри української контрреволюції за кордоном, але мати проти себе озброєне село — річ небезпечна. Керує повстанням переважно сільська інтелігенція: настроєні національно вчителі, фельдшери, лікарі, кооператори». Отже, розгорнулася боротьба Москви за українське село. Знищити його можна було лише поступово. Спочатку відтяли голову — винищили ту саму інтелігенцію, а там уже й Голодомор влаштували. Саме 1933–й докорінно змінив Україну. «Ці зламані люди народили покоління, яким не можна було сказати правду, — пише Роман Коваль — Ці покоління виросли на московській пропаганді, коли українських героїв зображено бандитами, а катюг нашого народу — героями... Важко будувати українську державу демократичними методами, шляхом виборів, коли не вистачає голосів десятків мільйонів загублених і «ненароджених» українців, коли голос українського патріота прирівняно до голосу нащадка окупантів».

Хоч як шокуюче дивно, але й понині в Україні панує не професійна думка істориків, а диктат політиків. Так, ще серединою 1990–х начальник відділу прокуратури Київської області І. Ф. Ленчевський, розглядаючи архівну кримінальну справу №1136, вирішив, що борці за волю Україну реабілітації не підлягають. Навіть ті кількадесят «холодноярців», які 9 лютого 1923 року в камері №1 Лук’янівки дали загарбникам останній чотиригодинний бій. Виходить, що історію таки роблять не дослідники, а «переможці». Герої визвольних змагань не реабілітовані, а над їхніми катами так і не відбулося Нюрнбергу–2.

Книжка «Отаман Орлик» — трагічна. Але й оптимістична водночас. Згадуваний тут отаман Орел (Яків Гальчевський) казав: «Сильні народи не святкують своїх поразок — лише перемоги». Є тут розповіді і про перемоги, часом навіть фантасмагорійні. Згадати, бодай, отамана Струка, який липнем 1920–го, маючи 120 кіннотників і 60 піхотинців при шести кулеметах, прорвав фронт цілої 12–ї більшовицької армії, перейшов річку Турію, розбив тилових червоних башкирів й узяв станцію Рожище. А ще за добу — звільнив із боями десяток сіл та містечок у напрямку рідної Чорнобильщини. Та й останній епізод збройної боротьби українців супроти «совєтів» (у 1920–х роках) — вихід загону Гальчевського за Збруч, який зробив десятикілометрову «діру» у щільному червоному прикордонні. Натомість отаман Орлик вирішив: «У себе в краю помру зі зброєю в руках», — і відмовився переходити кордон...

У посланні від Святого Павла є пророчі слова: «Нас вважали померлими, але ось — ми живі». І політики не зможуть спростувати це словоблуддям.

Костянтин Дикань