Юрій Логвин, український художник-графік і письменник, написав вже близько двох десятків книжок для дітей та підлітків, та до останнього часу залишався доволі непомітною постаттю в українському літературному процесі. Лише після перемоги у 2007 році «Танців Шайтана» – другої книжки з тетралогії «На козаку нема знаку?» – на конкурсі романів, кіносценаріїв і п’єс «Коронація слова» книговидавці нарешті звернули належну увагу на його незвичні, майстерно написані романи. І от, нарешті, у 2010 році, видавництво «Теза» взялося перевидати всі чотири романи «героїчнох серії», розрахованої на дітей від 14 років.

Отож, «Танці Шайтана» – друга частина циклу, який представляє собою цілісну історію про неймовірні пригоди маленького Тимка і його названого батька – козака-характерника. Центральний персонаж – козак Омелько (позичений автором із фольклорних джерел) поєднує мужність, силу, розум, а також еротичну привабливість і авантюрну вдачу. За словами автора – він із тих, хто проходить крізь усі небезпеки, як ніж крізь масло.

Все починається з того, що одного разу він витягує з криниці маленького хлопця – Тимка – і тим самим бере на себе відповідальність за нього. У книжці  – низка надзвичайних пригод, показаних крізь призму сприйняття хлопчика. У деяких він і сам бере участь, навчаючись у батька козацьких хитрощів.

Дитина не тільки наслідує приклад батька, дослухається до нього, але й не раз просить пояснити незрозумілі йому речі. Разом вони обговорюють як традиційні «серйозні питання» мови, релігії, міжнаціонального протистояння, кризових явищ всередині українського суспільства, так і енциклопедичні цікавинки про історію, географію, життя та побут різних народів. Торкається автор і нетипових для дитячої літератури еротичних тем, подекуди аж до натуралізму відверто, подекуди моралізаторськи стримано пояснюючи дитині взаємини між чоловіком і жінкою.

Динамічний сюжет, численні детективні та еротичні інтриги, важкі випробування, що постійно ставлять героїв на межу життя і смерті, вдало поєднані з побутовими деталями, описами життя та звичаїв, увагою до історичних суспільно-політичних та військових тонкощів.

Інші персонажі книжки: скоморохи, відьми, шинкарі, козаки, пани, представники різних національностей – поляки, росіяни, євреї, –  яскраво прописані, візуалізовані образи, що роблять історичне тло XVI століття цікавим та екзотичним. Розповіді про побут і примхи московського царя, розкоші й дива бусурман, про литовців, боснійців, ефіопців, і водночас – про устрій козацького поспільства, вплітають українську історію в химерну, незвичну картину світу, повного див, пригод, небезпек і скарбів.

Напрочуд цікаво у книжці втілено історичне минуле українського народу. З одного боку, автор відчутно міфологізує і героїзує минувшину, з іншого – численні деталі змушують вірити у правдивість зображеного. Зберігаючи особливості й цікавинки, автор однак не показує історію як нудну і сповнену штампів, знайомих школярам із підручників. Він насичує й ущільнює оповідь, візуалізує й увиразнює клішовані фольклорні образи, надаючи їм індивідуальності, прописує сцени поєдинків, частування, подорожей, тим самим робить картинку ХVIстоліття реальнішою і ближчою дитині.

Ідеальний герой, яким постає Омелько, зображений не так за канонами української традиції, як за уявленнями сучасних дітей. Часто-густо ловиш себе на думці про схожість деяких елементів оповіді з популярними голівудськими бойовиками чи триллерами. Козаки у «Танцях шайтана» змальовані мудрими й непереможними воїнами (на зразок горців чи джедаїв): уміють читати сліди, чаклувати, варити зілля, боротись у рукопашному бою і зі зброєю, закохувати у себе найкращих жінок і, звісно, розповідати чудесні захопливі історії. Здається, що автор хотів поєднати елементи казок про рицарську звитягу —  і популярних американських бойовиків. Через це книжка видається дуже легкою, сучасною і зрозумілою підліткам. Козацька наука  вже здається не рудиментарною, а живою й цікавою, так що, зрештою, віриться, що вона може здобути не меншу популярність, ніж бокс або східні єдиноборства, які часто викликають інтерес у хлопців.

Але у книжці, як на мене, забагато насилля. Омелько виступає месником за злочин, що вчинив гурт гайдуків – чотирьох українських хлопців, які заради наживи працюють в охороні польського пана.  Вони вбили старого козака Пацюка, вчинили грабіж, насильство над дівчатами, а зрештою – підпалили все, щоб не залишити слідів. І тепер Омелько відшуковує їх по черзі і мститься кожному окремо, караючи «жорстоко, але справедливо» – за старим козацьким законом. Його кредо: «око за око, зуб за зуб» – тож жодного християнського прощення для зрадників і ляських посіпак від козака чекати годі.

Не відстає від батька й Тимко: здогадується нагодувати злих собак, яких раніше пускали по його сліду, ковбасою з рибальськими гачками. Собаки проковтують, не жуючи, і через якийсь час помирають у страшних муках, роздираючи самі собі животи. Видається дивним те, що цю недитячу жорстокість подано як украй позитивну рису, що має свідчити про Тимкову дотепність і рішучість.

Заради справедливості варто згадати, що книжка розрахована на дітей від 14 років і, вочевидь, – у першу чергу на хлопців, які вже напевне знайомі з широким асортиментом голівудської продукції, отож «бачили й не таке». Не маштабні вчинки, не перебільшені емоції вже майже не зачіпають сучасну дитину, не змушують її співпереживати.

Але хіба ж те, що добре для комерційного фільму-бойовика, добре і для дитячої книжки?

Подекуди вона справляє враження літератури «для реальних пацанів» – тієї частини дітей, які вже майже розучилися читати й отримувати задоволення від читання; які засинають на уроках української історії, а дозвілля проводять на вулиці в хлоп’ячих бандах, що культивують блуд і насилля. Цим відчайдухам нестримно хочеться пригод і небезпек, тож навряд їх приверне до читання «Вінні Пух» або «Карлсон». Можливо, якщо позбавити книжку елементів насилля, вона здасться більшості потенційних читачів романтичною і слюнтяйською. Тож Юрій Логвин намагається знайти компроміс у традиційному козацькому кодексі, відокремивши справедливе, контрольоване застосування сили від необдуманого і жорстокого.

Але це не єдине крамольне питання, над яким змушує задуматися роман. Не менш спірним видається також доцільність використання нецензурної лексики.

У «Танцях Шайтана» лаються всі, кожен власною мовою і на свій лад. Найгрубішою лексикою послуговується недалекий московит Прошка, який водить ярмаркового ведмедя і наймає Тимка попрацювати у нього… козою. Він виступає цілком негативним персонажем: п’є, любить наживу, має брудне минуле. Одного разу, змавпувавши поведінку Прошки, Тимко дістає на боби від батька. Втім, хоча приклад ведмежатника є виразно негативним, саме питання можливості й доцільності вживання нецензурних слів у дитячій (і не тільки) літературі залишається відкритим. Автор обстоює переконання, що лайка є частиною мови, без якої чоловік не може обійтися. Тому коли хлопець питає, за що батько його насварив, той відповідає:

« – Бо ти лаявся по-московськи! То така брудна лайка, що жах! Щоб ти ніколи, ніколи такою лайкою не лаявся!
- А як мені лаятись?
- Лайся по-нашому!..»

Власне, Омелько і має подавати приклад такої «правильної» лайки – досить міцної, але не паскудної. А головне – питомо української :)

«Багатство» української лексики також виявляється в іншій сфері – еротичній, яка у романі дуже важлива. Вона ще далі відсуває його від зразково дитячої літератури. Недарма Юрій Логвин називає свою книгу еротико-історичною, і часто підкреслює, що одним із прототипів Омелька є Казанова. Для опису цієї доблесті свого багатогранного персонажа автор вдало використовує багатства українського сороміцького фольклору, підбираючи евфемізми, які залишають відчуття щирості й навіть натуралізму, але не вульгарності чи жорстокості.

Загалом же мова книжки багата й колоритна, автор використовує специфічні українські слова, що є рідко вживаними, зокрема — для зображення побуту, але подає їх у такому оточенні, з якого ясно зрозуміле значення, тож це не ускладнює читання. Також часто зустрічаються жаргонізми, екзотизми, експресивно марковані слова. Мова кожного персонажа відображає його соціальний стан, характер, національність, а російську і польську подекуди наведено без перекладу й  в українській транскрипції, що створює строкату мовну тканину.

Насамкінець варто зауважити, що «Танці Шайтана» – книжка просто красива. Екранізація подібної історії могла б стати першим справжнім українським блокбастером. Автор із задоволенням розповідає, що акцент на візуалізації не є випадковим. Для нього було вкрай важливим «побачити» кожен фрагмент, тому він не раз використовував карту, щоб не помилитись, як само розташовані вулиці, скільки часу необхідно для переміщення з одного місця в інше і т.д. Повний набір голівудських прийомів у поєднанні з чудовим мовно-стилістичним оформленням здатні прикувати увагу й заохотити до читання широке коло підлітків, які звикли над книжками засинати від нудьги.

Таким чином, «Танці Шайтана» знаходяться десь поміж «дитячою» і «дорослою» літературою. Написаний з легкістю дитячої книжки, цей роман не обходить «дорослих» тем, а ненав’язлива повчальність вдало вплетена в пригодницький сюжет, який не залишив би байдужими читачів будь-якого віку.

Ніна Михайлова