ї батько замолоду воював за незалежну Україну, потім пройшов усю Європу – і міг податися й далі, на інший континент, але зашкодило йому кохання, і він залишився у Бельгії… У спогадах він часто повертався до далекої вітчизни – і ця солодка ностальгія передалася доньці. Коли батько помер, його національна пам’ять вибухнула в її романах – про Мазепу, Розумовського, Гоголя, Ганську… Твори Ірини (так записано в її паспорті) українською майже не перекладались. Лише 1992 року у «Всесвіті» вийшов її «Мазепа». Дуже сподіваюсь, що це прикре непорозуміння в найближчому майбутньому буде виправлене.

— Пані Ірино, Ваш перший роман «Блакитноока» вважається зразком детективної прози. Як Вам вдалося написати довершений твір про злочин? Не збираєтесь повертатися до цього жанру?

— Термін «детектив» тут не дуже доречний. У «Блакитноокій» ідеться про інспектора, якому доручено арештувати злочинницю. Це справді скидається на детективний сюжет. Але, хоча злочин і скоєно, про його розслідування в моєму романі немає жодного слова. Ім’я винної відоме заздалегідь. Злодійка, маркіза де Бренвільє, існувала насправді. Її звинувачували в тому, що вона отруїла свого батька і двох своїх братів. Вона втекла з Франції у монастир у Льєжі.

Чому я взялася за цей сюжет? Мене привабила романтична історія. Хитрощі злочинниці і зваблення персонажа чоловічої статі. Як тоді, так і тепер мене передусім цікавить психологія людей.

— До того, як почати писати, Ви довгий час працювали особистим бібліотекарем і секретарем класика бельгійської літератури Алексі Кюрверса. Наскільки сильно його творчість вплинула на Вашу?

— Якщо й вплинула, то, гадаю, не на рівні тем. Від Кюрверса я взяла вимогливість до письма. Він не один десяток разів брався виправляти свої твори. На новачків – а я тоді була початківкою – такий метод справляв незабутнє враження.

Знаєте, нещодавно, коли я писала дуже особистий твір про наші з чоловіком стосунки, то зрозуміла, що всі засоби, чинні в поезії, цілком можна використовувати у прозі. Мій чоловік був камерною людиною, Поетом. Він написав багато поезій, але книжка вийшла тільки одна – моїми зусиллями, після його смерті. Вірші з цієї збірки створено в лікарні, коли він був уже паралізований. На відміну від чоловіка, який не мав бажання друкуватися, я хотіла, аби мої твори були видані. Читачів у роману зазвичай більше, ніж у поезії.

До слова, якось я вирішила написати новелу про Алексі Кюрверса та його чарівну дружину Марі Делькур. Марі була неймовірною особистістю, великою знавкинею Давньої Греції, лишила по собі багато наукових праць. І коли я почала писати, то зрозуміла, що заглиблююсь у Марі, пишу більше про неї – хоча Алексі я знала ближче і працювала здебільшого з ним. Що ж поробиш, я сама – жінка…

Саме тому я так і не змогла до кінця зрозуміти Олексія Розумовського. Адже він – артист, співак, митець, отже – не політик. Відтак, саме він став тією людиною, що порятувала Україну.

— Написаний Вами роман про Мазепу отримав чимало премій. Якби Ви писали його тепер, чи був би він іншим? Можливо, Ви б доповнили його чи, навпаки, прибрали б деякі пасажі?

— Чи був би «Мазепа» іншим? Будь-якому письменнику хочеться переробити вже зроблене на краще. Можу сказати тільки одне: використовуючи певний момент історії України і певних героїв, я хотіла розповісти історію одного кохання. Нічого іншого.

— А що з української «мазепіани» Ви використовували під час написання «Мазепи, володаря України»?

— Звичайно, українською мовою існує багато книжок про Мазепу, та в мене до них доступу не було. А французьких джерел або ж перекладених французькою про нього – обмаль. Племінник мого чоловіка знає російську, тож переклав для мене кілька книжок, коли я працювала над «Петровою донькою».

— Я знаю, що зараз Ви працюєте над продовженням «Доньки Петра». Про що йдеться у Вашому майбутньому романі? І чому Ви взялися за продовження?

— Поштовхом до цього стало, з одного боку, те, що я дуже прив’язалася до своїх героїв. А по-друге, працюючи над «Донькою Петра», я зробила стільки нотаток, що використати всі їх в одній книзі було просто неможливо. Тож я подумала, що варто продовжити. Не знаю, добре це чи погано…

— Я б визначив жанр, у якому Ви працюєте, як «історико-психологічний роман»…

— Слушне визначення. У всьому, що стосується історії, я дуже прискіплива. Романіст, зрозуміло, може поводитися з історією дуже довільно. Але я намагаюся дотримуватися історичних реалій. Тому написання кожної книжки забирає у мене багато часу.

— Росією правили і Єлизавета, і Катерина. Перша сприяла розвиткові України, друга нищила її самосвідомість. Як би Ви пояснили цей дисонанс – адже обидві були по-європейському освіченими жінками і виховувались у схожому середовищі.

— Я впевнена, що вплив Олексія Розума на Єлизавету порятував Україну. Звичайно, цей вплив не можна назвати визначальним, та все ж він був досить значним. Катерина ІІ – інакша, навіть протилежна. Її обходило все, крім власної користі. Незважаючи на блискучу освіту й красиві заяви, це була безжальна людина. Єлизавета була набагато гуманніша. Скинувши з престолу Івана, вона ув’язнила його, і він спокійно дожив до її смерті; та як тільки на трон стала Катерина, Іван одразу таємничо загинув. Та й прав на корону мала більше, ніж Катерина. Природно, що менше в тебе прав, то жорсткішою повинна бути твоя позиція, аби втриматися.

— Україну Ви відвідували лише раз. І найбільше Вас вразили – Ви самі про це сказали – українські жінки. Але, можливо, було щось ще?

— Я мало що бачила. І варто додивитися непобачене. Особливо мене цікавить те, що пов’язане з Бальзаком – скажімо, Бердичів; саме там відбулося його весілля з Ганською. Була у Лаврі, Святій Софії, Андріївській церкві…

Але овіяна легендами земля, про яку мені розказував батько, завжди живе всередині мене. І часом мій міф про Україну переважає навколишню реальність. До речі, саме в рік смерті батька я написала «Мазепу»! Історію закоханого гетьмана я почула  від нього… Чесно кажучи, спочатку, приїхавши, я навіть трошки боялася, бо не знала, наскільки мій міф про Україну відповідає дійсності. Та я не була розчарована.

— Кого з сучасних українських письменників, крім Андрія Куркова, знають у Бельгії? І чи часто зустрічаєтесь із українцями в Європі?

— Крім нього я особисто нікого не знаю. Це теж – всесвіт, який ще належить пізнати… До речі, створений Курковим образ України не сприяє її популярності – Україна небезпечна, Україна корумпована! Хоча Курков пише російською, у перекладі його книги здаються майже бездоганними.

— Ваша родина походить із Самбора, недалеко від Львова. Ніколи не хотіли відновити зв’язок із вірогідними родичами?

— Це для мене також загадка… На жаль, я не контактувала з рештою родини. Незнання мови – перепона майже нездоланна. Батько листувався з однією з племінниць – але тривало це недовго…

Людей із покоління мого батька вже немає. Хотілося б, звичайно, побувати там, побачити ті краєвиди… Батько залишив Україну дуже молодим. Ішов 1919 рік, він воював на боці Петлюри за волю. Тоді йому ледь виповнилося 16. Після поразки батько подався до Праги, де отримав диплом учителя. Згодом була Бельгія…

Розмовляв Іван Рябчій