Кожен може взяти з неї приклад, адже, втративши зір у віці двох років, вона не розгубила життєвого оптимізму і доброти. Здавалося б, не за­знавши сімейне щастя, несподівано зустріла свою велику любов – Лайоша Молнара, з яким прожила в подружжі вже близько 15 років. За цей час їхніми спільними зусиллями на світ з’явилося понад тридцять збірок. Вони і сьогодні виступають разом: вона читає свої вірші, а він грає на кобзі, лірі чи бандурі.

Наша розмова з Тетяною Фроловою – про її життєвий шлях, у якому так тісно вплетене бажання творити.

Почала писати в сім років

– Угорський письменник Йожеф Етвеш писав: “Здат­ність – іще не талант, а талант – іще не творчість”. А що для вас є тво­рчість?

– Складно відповісти, що таке творчість. Мені просто хочеться писати – і я пишу. Ніколи не думаю, чи то талант, чи то здатність. Просто пишу. А ще не люблю казати, що працюю, і не зважаю, виходитиме з того щось у світ чи ні.

– Коли почали творити? Який момент свого творчого розвитку вважаєте кульміна­ційним?

– Почала писати, точніше складати віршики, приблизно в семирічному віці. У нашій родині часто співали пісень, мабуть, тому мої перші твори були на зразок народних пі­сень. Але тоді вже мала перешкоду, бо була незряча. Писати не вміла. Тоді ми не знали, що є спеціалізована школа. Вчитель із мого рідного села Білозірка, що на Тернопільщині, почав цікавитися щодо такого закладу. Згодом при­йшла відповідь, що у Львові є така школа, і я поїхала туди навчатися, хоч на той час мені вже виповнилося 10 років. Оскільки дечого навчилася ще вдома, разом зі своїми братами, то мене взяли відразу в третій клас. Коли вивчила шрифт Брайля, то для мене була величезна втіха, бо могла записати все, що придумала. Щодо кульмінаційного моменту, то, мабуть, то був час, коли побачила світ перша збірка “Виклик долі”. Пам’ятаю, ми зробили її презентацію: з музикою, піснями, віршами. Тоді прийшов незнайомий хлопчик з однієї єврейської сім’ї та захотів прочитати поезію. Жін­ка, якої я теж не знала, принесла на презентацію сирник. Я була в захопленні від цих подій.

– Ви займаєтеся різними жанрами письменництва, зокрема, пишете поезію, прозу, казки. Який із них для вас пріоритетний за значенням?

– Мабуть, такого немає. Деколи мені здається, що це пое­зія, – передусім я поетеса. А потім поринаю у світ казки. Коли вона приходить, то живу в ній – казковий світ теж видається мені головним. І проза має свої особливості. Кожна гілочка для мене важлива, тому не можу сказати, що головне.

– Як ставитеся до власних творів після того, як напишете їх? Чи виникає критичне ставлення до них?

– Щоб належно оцінити твори, мені потрібно їх відкласти. Тексти полежать, вже й забуду про них, а тоді читаю та думаю: невже то я написала? Одні мені подобаються, інші – не дуже.
У таких випадках починаю червоніти. Якось мене запитали, чи зможе одна дівчина, яка писала вірші, стати поетесою. Я сказала: “Якщо через якийсь час вона прочитає свої вірші й не почервоніє, тоді не стане”. Бо коли вона зрозуміє, що її вірші недосконалі, то прагнутиме зробити їх кращими.

Найчастіше натхнення приходить на концертах

– Для кого творите передусім? Хто є вашими першими читачами?

– Першим читачем є мій чоловік Лайош Молнар. Він за походженням угорець, але так склалося, що став українським кобзарем. Окрім цього музичного інструмента, грає ще на лірі та бандурі. Лайош проникся моєю творчістю і завдяки його зусиллям надруковано всі мої книжки. Читаючи, він може критикувати, сперечатися, якщо йому щось не сподобалося. Лайош є тотально незрячим, але саме він 1996 року знайшов спонсорів для видання моєї першої збірки.

– Кого ви вважаєте своїми вчителями? І хто є вашими найвищими авторитетами у творчості?

– У підлітковому віці була закохана у Дмитра Павличка. Надзвичайною була наша зустріч. Але все-таки найбільший мій авторитет – Ліна Костенко. Я захоплена цією жінкою. Вважаю, що її поезія досконала. Попри жіночність, вірші її дуже глибокі.

– Чи впливає зорова обмеженість на здатність бачити красу цього світу, адже пишете так світло?

– Складно відповісти. Думаю, це зряча людина може судити. Колись Ромен Ролан сказав: “Дух не буває сліпим”. Можливо, я так думаю, бо багато спілкуюся з людьми, передусім зі своїми дітьми, які розповідають мені багато цікавого. Проте вважаю, що лише зряча людина може відповісти, чи вона відчуває, що пише сліпа, чи ні. Пишу так, як уявляю. Можливо, хтось це відчуває, коли читає мої твори, я ж – ні.

– Дехто каже, що натхнення придумали ледачі, а що для вас таке натхнення? Чи є воно?

– Я визнаю натхнення. Найчастіше воно приходить до мене під час концертів. Тільки-но прочитаю вірш, одразу розумію, чи є в залі прихильники поезії. І коли відчуваю, що люди перейнялися цими рядками, то викладаюся, як тільки можу. Очевидно, відповідь – реакція людей і дає натхнення.

– Які риси вашої особистості, зокрема характеру, допомагають у творчості та в повсякденному житті?

– Розділила б творчість і повсякденне життя. Бо, до прикладу, люблю встати серед ночі та щось написати. Тоді можу зосередитися, але водночас це дуже заважає мені в повсякденному житті, адже вранці хочеться спати (сміється).

– Чи можете сформулювати секрети своєї творчої майстерності?

– Мабуть, ні (сміється). Пишу те, що відчуваю. Можливо, інколи рима не зовсім така чи віршовий розмір не той, але мені хочеться написати саме так, донести цю думку чи почуття до людей. Мабуть, саме щирість і дозволяє читачам сприймати мою поезію.

– Які плани на майбутнє?

– Ой (зітхає), плани, звісно, є, але все залежить від коштів. Маю збірку для видання, але не знаю, яка знадобиться сума. А потім проблема – де її продавати. Однак цим займається мій чоловік. Мріємо видати поезію шрифтом Брайля, але то теж дуже-дуже дорого. Таке видання не дасть нам прибутку, адже не продаватимемо її, а надішлемо в бібліотеки. На жаль, під­тримки в цій справі не відчуваємо. Маємо досвід, оскільки за свій кошт видавали оповідання і повісті “Шлях до покаяння”. Звісно, не багато примірників, але вистачило, аби спрямувати в бібліотеки й інші установи, де читають рельєфно-крапковим шрифтом. Хотілося б також видати третю частину своєї біографії “У той широкий світ”. На жаль, для всього цього потрібно дуже багато коштів.

Розмовляла Наталка Павук
Фото: gazeta.lviv.ua