Під час новорічних свят мер міста Михайло Добкін легким порухом руки викреслює відомого (модного) українського поета, письменника, есеїста Сергія Жадана зі списку лауреатів муніципальної премії імені Б.Чичибабіна (мотивація: він же, Жадан, спалив колись на Майдані книжку Є.Кушнарьова). Місцеві літератори вчинком мера обурені. Далі — гучний епістолярій. Добкін пише відверте послання вдові Чичибабіна, а Жадан публікує відкритий лист меру (див. нижче). «Харків, Харків, де твоє обличчя?»

Відповідаючи на запитання «ДТ» з цього приводу, Сергій Жадан зауважив: жаль, що ЗМІ згадують про літературу лише у зв’язку з такими ситуаціями.

— Сергію, ви особисто знайомі з Михайлом Добкіним?

— Ні. Особисто не знайомий.

— Можливо, бували у нього на прийомах у мерії?

— На прийомах не бував. І в нього особисто нічого не просив.

— Тоді що в основі його вчинку стосовно саме вас (у зв’язку з премією Чичибабіна): особиста неприязнь чи певний алгоритм поведінки сучасного «постмайданного» українського чиновника?

— Сумніваюся, що в нього є до мене якась особиста неприязнь. Підозрюю, він раніше просто не здогадувався про моє існування. Думаю, це справді модель формування в майбутньому «культурної політики» — за принципом політичної лояльності. Та, мабуть, не лише культурної… Просто письменників часто використовують як піддослідних щурів.

— Тоді що корисного — звісно, на ваш погляд, — зробив той-таки пан Добкін для культури міста Харкова? І які конкретні негаразди (власне, у культурі) саме цей пан приніс Харкову?

— Олеже, я насправді не стежу за діяльністю Добкіна. У нас трохи різні культурні інтереси, які рідко перетинаються.

— Можливо, ви вже отримали відповідь мера на свій «відкритий лист»?

— Ні-ні, навряд чи він стане щось писати. Загалом, ця історія, як на мене, трішки затяглася. Жаль, що наші ЗМІ згадують про літературу лише у зв’язку з такими ситуаціями. Мені із самого початку було прикро, що нас із центром імені Чичибабіна втягнули в цей політичний конфлікт, оскільки все це страшенно далеке від того, чим ми зазвичай займаємось, — а саме від літератури.

— Сергію, нещодавно ви спільно з Юрієм Андруховичем та Андрієм Бондарем вирішили виступити проти політики НЕК (Національна комісія з питань моралі). Але як врятувати «мораль» у суспільстві, де король фанери виступає «довіреною особою» в одного кандидата, а попса з хибною звивиною, за версіями ЗМІ, отримує по мільйону доларів на брата за агітаційні тури у кандидата іншого? А це ж також — «мораль», суспільна?

— Та тут не йдеться про «порятунок» суспільної моралі від когось конкретного. Йдеться про цензуру та боротьбу з нею. Оскільки НЕК — структура, яка впроваджує цензуру на державному рівні. І після виборів її діяльність може лише активізуватися.

Потрібно добиватися ліквідації цієї комісії. Потрібно вимагати внесення змін у закон про захист суспільної моралі. Оскільки це тоталітарні механізми, які можуть будь-якої хвилини почати працювати. Краще не чекати, коли це станеться.

— Юрій Олеша на початку ХХ століття зауважив, що письменники — це «інженери людських душ». А на початку ХХІ століття, ви як письменник могли б визначити «місію» літератора саме в сучасному суспільстві? Хоча б на власному прикладі?

— Місію — ні… Не зміг би визначити. Якусь стратегію? Можливо. Вона полягає в самій традиції написання та читання, себто функціонування літератури.

Часи змінились, і не в кращий для літератури бік. Але, так чи інакше, найбільше задоволення — це сама можливість мати справу зі згаданими вами вище «людськими душами». Це, мабуть, найбільш спокусливий і найбільш небезпечний аспект «літературної діяльності».

— А вас не засмучує, що монопольні полиці українських книгарень зараз займають суцільні томи чарівної дівчини з косою Л.Лузіної, видані, до речі, харківським «Фоліо». І рідше на тих самих полицях трапляються книжки М.Матіос, С.Жадана чи Ю.Андруховича... Як узагалі ставитеся до сучасного українського маскульту?

— Ні, мене не засмучує, коли полиці книгарень займають книжки, видані в Україні. До маскультури ставлюся цілком спокійно. Просто мені б хотілось, аби це справді була вітчизняна маскультура — себто написана й видана саме тут. А далі вже — справа смаку. Хто що хоче — той те й читає. Головне, аби був вибір.

— Аналітики навипередки заявляють, що українське суспільство знову в розпачі. Знову ні на кого «ставити» — у черговій «грі». Не називаючи прізвищ, а суто з естетичних, художніх міркувань: на «що» насамперед має ставити суспільство, коли йдеться про майбуття?

— Це було б занадто «понтово» з мого боку — давати суспільству якісь поради! Я особисто завжди ставив на сусідів із під’їзду: вони чесно працюють і не цікавляться політикою.

— І все ж продовжу в тому ж ритмі… Сьогодення — дні нашого життя, — на ваш погляд, який це «жанр»? Комедія? Трагедія? Можливо, мелодрама чи?..

— Це — чорна комедія, безперечно. У міру жорстка й іронічна.

— Якщо про комедію, у драматургічному аспекті, то вже давненько говорять про виставу за вашим твором «Гімн демократичної молоді» в Національному театрі імені Івана Франка... Але тільки говорять. Із чим пов’язана затримка? Проблема в режисері Юрії Одинокому? Чи, можливо, в адаптації непростого твору для сцени?

— Навіть не знаю, чесно кажучи. Підозрюю, жодних проблем немає. Просто вистава ж за місяць не робиться! Тут усе залежить від режисера. І, думаю, він усе зробить як слід.

— Я знаю, що в театрі шукають «пристойні еквіваленти» нецензурній лексиці у ваших текстах. Хоча, наприклад, нова російська драматургія, ті ж такі брати Преснякови, вже давно й навіть занадто відверта, інколи не добираючи слів... Підтримуєте художній «рух» у такому напрямі? Чи все-таки є моральні застереження?

— Та ні, жодних «рухів» не підтримую. Хоча згоден: нашій драматургії, нашому театрові взагалі бракує відвертості. Мова, звісно, не лише про нецензурну лексику, йдеться, швидше, про якусь загальну відкритість до того життя, яке існує навколо нас.

— А можна всерйоз говорити вже про «харківський театр» як про цікаве художнє явище — саме сьогодні? Власне, як глядач маєте якісь останні цікаві враження?

— Я зовсім не театральна людина. Тому навряд чи зможу відповісти на це запитання фахово. Я можу лише стверджувати, що в Харкові є великий інтерес до театру з боку публіки, глядачів. Мені страшенно цікаво спостерігати за всім тим, що відбувається, скажімо, в межах Харківського театрального центру, — там постійно можна зустріти якихось дивовижних людей із нестандартними ідеями. Але наскільки це культурне явище серйозне — мені сказати важко.

— Ваші твори перекладено різними мовами. Чи донесено до іноземних читачів особливу мелодику ваших текстів? І чи самі ви завжди задоволені перекладами інших та своїми власними?

— На жаль, не всі свої переклади можу відстежувати. Скажімо, навіть приблизно не уявляю, наскільки добре все це звучить італійською, шведською чи литовською. Але в тих випадках, коли є можливість попрацювати з перекладачем, зазвичай усе виходить добре. Себто своїми німецькими, польськими, білоруськими чи російськими перекладами я задоволений.

— У ваших книжках є надзвичайно точне і спектральне відчуття 90-х. А яке у вас відчуття 2000-х, саме тепер, на початку 2010-го?

— Я зараз пишу новий роман. Ось там і будуть відчуття саме 2000-х.

«Причиной моего предложения не присуждать литературную премию С.Жадану (и об этом я заявил в ходе заседания исполкома перед телекамерами) было публичное сожжение им книги Евгения Кушнарева «Сто шагов по Харьковской земле» в палаточном городке сторонников В.Ющенко на пл. Свободы во время так называемой «оранжевой революции». В моем сознании не укладывается, как человек, являющийся литератором, мог позволить себе сжечь книгу другого автора, тем более ту, содержание которой никакого отношения к политике не имеет.

В моем предложении не присуждать литературную премию нет ни капли неуважения к С.Жадану как творческой личности и тем более к мнению тех, кто оценивал результаты и уровень его литературной деятельности. Это предложение лишь напоминание всем нам о том, что, являясь гражданами свободной страны, мы при всех расхождениях в политических взглядах, не должны прибегать к средневековым методам уничтожения произведений неугодных авторов». (Из письма Михаила Добкина — Лилии Карась-Чичибабиной).

«…Все було б зрозуміло, але річ у тім, що в мене вже є почесна грамота з вашим підписом. Ви, мабуть, не пам’ятаєте, але я вам нагадаю — мені її дали позаминулого (2008-го) року під час книжкового фестивалю «Світ книги». Ви ще особисто мали її вручати, але чомусь не прийшли (можливо, дельфінарій будували, не знаю). Нагородили ви мене тоді, цитую, «за багаторічну плідну працю, високий професіоналізм», але головне — за «вагомий особистий внесок у розвиток і пропаганду вітчизняної книги та підвищення культурного рівня мешканців м. Харкова». Одним словом, буде нагода — обов’язково подивіться, там ще в слові «есеїст» зроблено дві помилки. І ось тепер я думаю — з чим же у вас проблеми: з пам’яттю чи все-таки з моральними принципами, які дозволяють вам, залежно від політичної кон’юнктури, то говорити про пропаганду книги та плідну працю, а то боротися з поетами та «ессеістами» з допомогою залізної мітли адмінресурсу.

Я розумію — у вас попереду вибори, вам потрібно в належний термін перетворити це населення на електорат, вам необхідно знову розколоти місто на два ворожих табори, щоби мати беззаперечну підтримку одного з них. Але все одно — страшенно незручно за ці ваші спроби впровадження в літературний простір Харкова чіткої партійної лінії та генерального художнього методу, базованих на певній політичній орієнтованості. Література не покликана обслуговувати ті чи інші партійні інтереси, шкода, що ви цього не розумієте. Найгірше навіть не те, що ви дозволяєте собі ділити поетів на «помаранчевих» та «біло-синіх», на лояльних та нелояльних, на «своїх» та «чужих». Найгірше, що всі ці політичні спекуляції відбуваються навколо премії імені Бориса Чичибабіна — харків’янина, котрий знав ціну владі та її культурним пріоритетам.

…І загалом, з огляду на ваші методи формування культурного середовища в місті, радив би вам більше займатись усе-таки дельфінами. З ними у вас виходить значно краще, аніж із поетами». (З відкритого листа Сергія Жадана — меру Михайлу Добкіну)

Олег Вергеліс