У Платоновому діалозі «Тімей» єгипетський жрець пояснює допитливому елліну Солону, що воно таке культура взагалі і трансляція культурного досвіду зокрема: «Яке б славетне чи велике діяння не сталось, усе це з давніх часів утілюється в записах, котрі ми зберігаємо у наших храмах; тим часом як у вас і в інших народів щойно з’являється писемність, знов і знов у призначений час із небес спадають потоки, немовби мор, залишаючи з усіх лише неписьменних і неуків. І знову ви починаєте все спочатку, немовби тільки–но народились, нічого не відаючи про те, що відбувалося в давні часи у нашій країні або у вас самих».

Сімдесят років останнього (комуністичного) мору винищили з української свідомості всі згадки про славетні та великі діяння наших пращурів. Нас зробили некультурними. Тож українцям знов треба починати спочатку (точнісінько, як еллінам). Національно відроджуватися. Втретє за останні два століття.. Культурно–відроджувальну працю я бачу приземлено–конкретно. Так, як у Платона: втілити славетне й велике в записах та зберігати їх у наших храмах знань.

Усе дуже просто. І дуже складно. Демократична держава не може, не перероджуючись на тоталітарну, забезпечити належне фінансування своїх ідеологічних потреб. Зокрема, мільйонні наклади ідеологічно–виховної літератури. Демократія розраховує на своїх «письменних» (див. вище), свідомих і культурних громадян. Як то кажуть, не питай, що Україна може зробити для тебе, спитай, що ти можеш зробити для України, для її культурного відродження. Красиво відповіла на це запитання киянка Лариса Дешко — видавши своїм коштом чудову книжку «Каразінська каплиця» (Київ: видавець Андрощук П. С., 2009).

Ім’я Василя Назаровича Каразіна асоціюється в сьогоднішній Україні з Харківським університетом, який з 1999 року і, відтак, на 195–му році свого існування, став «імені В.Н.Каразіна». Імені свого засновника. Зміна поіменування з радянського «імені О.М.Горького» не викликала заперечення навіть у харківських очільників, відомих своїм укоріненням у радянській культурі. Настільки природною і незаперечною була новація. Пам’ятаю, як у 2004 році відзначали 170–річчя Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. Доповідач вітає делегації. Серед них — Харківського університету. Мені різонуло вухо — «університет імені Каразіна» з наголосом на «і». Мало, дуже мало знають в Україні про Василя Каразіна. Книжка Лариси Дешко допоможе заповнити цю прогалину в національній пам’яті. Автор веде читача життєвим шляхом свого пращура, зупиняючись на кожному значущому моменті великого життя.

Усі пострадянські люди знають, що засновник Московського університету був визначним ученим; у Росії є навіть закон Ломоносова (для решти світу — Лавуазьє). А чи знають сучасні українці, що засновник Харківського університету був також «Учредителем и Правителем дел Филотехнического общества», в цій якості «першим у світі сформулював ідеї парового опалення, реактивного двигуна, одержання електрики з верхніх шарів атмосферного повітря»?

Усі начитані про європейських просвітників, які, перебуваючи при дворах монархів, сприяли справі прогресу й свободи. Дізнайтеся ж, що Василь Каразін, за авторитетним свідченням самого імператора Олександра І, «всім керує: немає паперу, який був би ним не опрацьований, немає людини, призначеної не ним» (йдеться про справи започаткованого Міністерства народної освіти). Таких відкриттів, несподіваних для читацького загалу, у книзі багато. Вони стосуються як далекого минулого, так і сучасності.

Книга також розповідає про небайдужих і байдужих. Про тих, кому болить сучасний стан української культури, і тих, кому до неї байдуже. Прикро, що серед останніх трапляються українські можновладці. Ті, чия байдужість руйнує сьогодні Каразінську каплицю. Але ми — як елліни. Ми дізнаємось і відродимось! Не вірите? Прочитайте книжку Лариси Дешко.

Євген Зарудний, кандидат філософських наук, Харків