Це робилось задля того, щоби вберегти книгу – навряд чи умовний граф фон Ікс міг би пишатись наявністю у себе рідкісного видання «Фауста» Гете, позначеного: «З книг графа фон Ігрека». Традиція книжкових знаків – «екслібрисів» (від латинського «Ex libris» – «З книг…»), перші зразки яких вчені знайшли ще у Давньому Єгипті, збереглася до наших часів.

З історії екслібрисів

Приблизно у 1400-му році до н. е. фараон Аменхотеп ІІІ маркував папіруси з власної бібліотеки за допомогою спеціальних фаянсових печаток, які сьогодні зберігаються в колекціях Лувру і Британського музею. У середньовічній Європі рукописні книги, які поступово накопичувались у монастирських, а згодом і приватних бібліотеках, почали підписувати задля символічної прив’язки до місця зберігання. Відомо, що французький король Карл V у 1367 р. особисто інвентаризував власні манускрипти, позначивши на кожному «Ця книга моя. Карл». Здається, в те, що подібні написи можуть реально убезпечити книгу, вже тоді вірили мало – з поширенням публічного доступу до бібліотечних колекцій винайшли більш надійний спосіб книгозбереження – томи кріпилися ланцюгами просто до стелажів. Але тема отримала продовження: охоронні написи з часом доповнилися графічним зображенням і підписом «із книг…», «із бібліотеки…» того чи іншого добродія. Причиною зростання популярності екслібрисів було зокрема бажання людини унаочнити, зафіксувати право власності на коштовні речі, тим самим підтверджуючи власну ідентичність як колекціонера, зберігача, мецената. У Німеччині віддавна існувала традиція подібного іменного маркування цінностей, тому природно, що першим відомим європейським екслібрисом був знак колекції книжок брата Гільдебранда Бранденбурга з німецького міста Біберах. На ньому зображений янгол з гербом власника у руках – типова тогочасна символіка. Відбитки на цих книжках наносилися методом ксилографії (гравюра на дереві) і розмальовувалися вручну. Своє зібрання брат Гільдебрандт 1480 р. заповів монастирю, таким чином забезпечивши своїм книжкам збереження, а собі – місце в історії.
Отже, батьківщиною європейського екслібриса вважається Німеччина, хоча вже з початку XVI ст. знаходимо перші його зразки у Франції, Нідерландах, Італії, Португалії, Чехії та Польщі – закріплення традиції книжкового маркування співпадає з поширенням книгодрукування та техніки гравюри. При цьому склалася традиція кріпити друкований екслібрис (або просто відтискати його) на внутрішньому боці обкладинки (звідки його було найважче відірвати, на пошкодивши саме видання). Спочатку екслібриси були геральдичними, із девізами та званнями власників. Паралельно виникали так звані суперекслібриси – той самий герб власника витискався просто на шкіряній обкладинці або на корінці книги. Згодом, коли можливість купувати книжки і читати отримали не лише власники гербів, а й пересічні громадяни, екслібрис став суто декоративною графічною роботою, а вже на початку ХХ ст. з’явились і сюжетні екслібриси.

Екслібриси розробляли і карбували як пересічні гравери, так і видатні майстри: Альбрехт Дюрер, Лукас Кранах Старший, Ганс Гольбейн. Таким чином, екслібрис увійшов як складова не лише у книжкове мистецтво, але й до художньої культури загалом. Тому він завжди залежав від панівного художнього стилю. Справжній розквіт екслібрисів припадає на добу бароко, з її увагою до вишуканих шрифтів – прізвище власника зазвичай оформлювали розкішними вензелями та ініціалами. Тоді ж популярними стали алегоричні композиції, доповненні римованими епіграмами. Яскравим періодом в історії екслібрисів була епоха модерну, коли створювались стилізовані орнаментально-шрифтові композиції із власною символікою та сюжетикою.
З кінця ХІХ ст. екслібриси починають збирати та класифікувати – спочатку в Англії, а потім по всьому світі. Властивий вікторіанській Англії потяг до колекціонування у царині знаків книжкової власності спочатку наразився на глибоке протиріччя – адже для того, щоб здерти екслібрис зі звороту обкладинки, доводилось пошкоджувати фоліант. Але так співпало, що велику кількість книжок невеликої художньої вартості саме почали здавати на макулатуру – з них робили папір для нових видань, попит на які все збільшувався. Ця “макулатура” й стала донором екслібрисів – найбільші тогочасні колекції налічують до 35 000 екземплярів. У 1891 році в Лондоні було засновано Товариство екслібрисистів, згодом подібні осередки виникають і в Німеччині та Франції. Відтоді до подвійного буття екслібриса, що стосується типографічної та графічної царин, додається третій вимір – він стає об’єктом колекціонування; мода ця протягом наступних 100 років актуалізується декілька разів у різних країнах.

Український книжковий знак

В Україні екслібрис відомий від початку XVII ст., коли загальноприйнятим стало підписування книг їхніми власниками та маркування їх простими гербовими печатками. Перший приклад власне екслібриса, датований 1610 роком, дослідники знайшли у книзі Стефана Самборського, цехового майстра з Кам’янця-Подільського. А першим українсько-польським автором екслібрисів був гравер Ян Зярнко (1575-1630) зі Львова. За тогочасною традицією, він вчився у Кракові, Італії та Парижі, де потім і працював. Відомі три його роботи, замовниками яких були видатні вельможі тих часів: Якуб Собеський, батько польського короля Яна ІІІ; галицький магнат Петро Данилович та коронний гетьман Великого князівства Литовського Ян Кароль Ходкевич. Усі три екслібриси є зображеннями гербів власників книжок, прикрашені девізами та картушами.
Екслібриси поширюються в Україні в барокові часи, коли відбувся загальний розквіт української книги та її графічного оформлення. За часів правління Івана Мазепи козацька старшина опинилась у ситуації соціального та матеріального спокою і стала замовником у тому числі для граверів. Тогочасні екслібриси – зазвичай це були печатки меценатів – набули символічної образності та декоративного стилістичного вирішення, хоча й залишилися переважно гербовими.
Черговий розквіт екслібриса припадає вже на початок ХХ століття. Зі стилістичними особливостями українського бароко пов’язана творчість Георгія Нарбута (1886-1920) – митця часів модерну-модернізму, який відродив традиції старовинного мистецтва, надавши їм, як і всій українській тогочасній графіці, нового дихання. Митець апелював до геральдики та барокової символіки. Ось як пише про екслібриси Нарбута науковець Ольга Лагутенко: «Строга рама, бароковий картуш, знак, розташований симетрично відносно центра зорової осі, – ці елементи додавали шляхетності й металевої дзвінкості до кожного екслібриса майстра. Нарбутові стилізації за звучанням завжди набували нових, сучасних ритмів». Видатний український

графік Василь Кричевський (1872-1952), який спеціалізувався на книжковій графіці, також є автором кількох екслібрисів – для видавництв «Книгоспілка» і «Час», для книгознавців Сергія Єфремова та Сергія Маслова, письменника Юрія Яновського. Митець звертався до традицій народного декоративного мистецтва, мотиви якого стилізував у національний варіант стилю модерн.
У 1920-х рр. відбувається справжній розквіт української книги і пов’язаних із нею графічних технік. Центром екслібрисистів стає Львів, де працюють Модест Сосенко, Ярослава Музика, Микола Бутович, Ніл Хасевич та багато інших. Відкриваються численні виставки як в Україні, так і за кордоном. Тоді ж з’являються і перші колекціонери, а також перші наукові роботи: у 1927 р. – каталог С. Сильванського «Провінційні книжкові знаки», який вийшов друком у Херсоні, колективна збірка «Екслібрис», видана 1932 р. у Львові Асоціацією незалежних українських митців. У 1937 р. був виданий каталог українського друкованого екслібриса XVIII ст., укладений істориком Іваном Крип’якевичем.

Екслібрисний бум 1950-1970-х

Цікавим періодом в історії українського екслібриса були 1960-1970 роки. Тоді на території колишнього СРСР почався справжній екслібрисний бум. Радянські інтелігенти активно збирали власні бібліотеки, і даниною часу було відзначати кожен том особистим підписом, а краще – екслібрисом. Бібліофілія підштовхнула графіків, які почали активно працювати в цій царині. До того ж із середини століття поширюється відносно простий та недорогий вид тиражної графіки – гравюра на лінолеумі – лінорит. Отже, більшість тогочасних екслібрисів – саме лінорити.

Книжкова графіка загалом, і екслібриси зокрема, була для радянських митців простором часткової творчої свободи, адже в цій царині вимоги соцреалізму не стояли так жорстко, як у станковій та монументальній образотворчості. 1966 року в Харкові був заснований клуб екслібрисистів, який існує і до сьогодні. До нього входили художники, бібліофіли та колекціонери, клуб підтримував зв’язок із понад 400 колекціонерами екслібрисів, його учасники вивчали існуючі колекції та продовжували традиції українських графіків початку ХХ ст. – з кінця 1950-х років поширеними стали саме формальні площинні рішення, а також стилізовані фольклорні сюжети.
Традицію реалістичного екслібриса продовжував відомий київський графік та книжковий ілюстратор Георгій Малаков (1928-1979), який був також майстром екслібрисів – на замовлення друзів і колег він створював невеликі лінорити з популярними тоді мотивами романтизованого середньовіччя, піратськими темами. Кожен такий лінорит мав своїх персонажів і сюжет та був невеликою розповіддю про власника того чи іншого видання.

Усезагальна популярність екслібрисів вщухла відтоді, коли мода на колекціонування книжок минула, книга стала річчю масового виробництва, і власники почали ставитись до неї легковажно – не доцільно ставити підпис «з книжок…» на кишеньковий покетбук і неможливо вкарбувати знак індивідуальної власності на віртуальній бібліотеці, яка зберігається в пам’яті електронної книги. Але там, де живе мистецтво коштовної книги, екслібрис продовжує існувати – сьогодні престижним є декоративне книгозбирання паперових бібліотек, які складаються з нечитаних дорогих фоліантів, і кожен має можливість замовити свій унікальний екслібрис, так само, як і власний герб та вензель. А старі екслібриси можна побачити на виставках у музеях, у спеціалізованих каталогах, родинних бібліотеках та на букіністичних книжках, які надовго пережили власників, але зберігають пам’ять про них на внутрішньому боці обкладинки.

Мирослава Сапко