Нещодавно побачив світ перший турецький переклад «Кобзаря», виданий коштом міністерства культури Туреччини. Новина говорить сама за себе: наш південний сусід нарешті ознайомиться з творчістю провідного українського класика. Презентації вже відбулися в Київському національному університеті, в музеї Тараса Шевченка та Спілці письменників України. «Кобзар» турецькою поки що видано у скороченому варіанті (відповідно, книжка називається «Kobzar (Semeler)» — «Кобзар. Вибране»), з оригіналу до збірки ввійшло сорок віршів та поем, однак за два роки можемо сподіватися й на повний переклад.

За роботу треба подякувати викладачці кафедри тюркології Інституту філології КНУ Федорі Арнаут, президентові Союзу гагаузів України. Турецьку мову вона вивчала в Азербайджані, тривалий час викладала філологічні дисципліни в турецькому Північному Кіпрі та Молдові. Пані Дора мала чимало нагод виїхати закордон, але принципово залишається громадянкою України.

Розмова з Федорою Іванівною захоплює відчуттям того, як щиро вона пройнялася віршами Шевченка та вболіває за міжкультурний діалог між Україною й Туреччиною — річ давно наболілу для всіх, хто розуміє її значущість. Окрім того, інтерв’ю з Дорою Арнаут — це глибокий потік філологічних та фольклорних знань, забарвлених теплими жіночими емоціями.

«Шевченко — це вся Вона. Україна»

— Федоро Іванівно, перший переклад «Кобзаря» турецькою мовою — це, безсумнівно, значна подія і для української культури, і для Туреччини. Що саме надихнуло вас перекладати Шевченка?

— Мені часто пропонують щось перекласти на турецьку. Однак я працюю винятково над тим, що подобається. Оскільки творчість Шевченка витікає з народних джерел, мені це надзвичайно близько як фольклористу. Із фольклору я захищала роботу на вчену ступінь кандидата філологічних наук в Академії наук Азербайджану. Все життя збирала тюркську усну народну творчість та чудово її знаю — і азербайджанську, і турецьку, і гагаузьку. Що важливо: я маю можливість порівняти тюркський фольклор з українським.

Мене часто запитують: як ви можете перекладати Шевченка? Його ж так тяжко зрозуміти, вловити сутність цих віршів? Тривалий час я готувала себе до цього психологічно. Аби щось перекласти, ви маєте вийти із власного єства та перейти в авторове, відчути його строфи. Отож, коли я прочитала Шевченка, одразу збагнула: для того, щоб пізнати Україну, більше нічого не треба. Шевченко — це вся Вона. Україна. І щоб зрозуміти душу українського народу, турецькому читачеві потрібен саме «Кобзар». Адже душа народу — це і його мова, і культура, й історія. У «Кобзарі» я відчула саме життя України.

Власне, спочатку я почала перекладати Шевченка на гагаузьку мову, але потім збагнула, що насамперед його потрібно донести до турецького читача. У порівнянні з іншими народами, у турків народна культура чи не найдужче ввійшла в сучасне мистецтво та художню літературу. Архаїчні звичаї та обряди невіддільні від турецької сучасності. Достоту такий самий народний дух, поклик волі, через який відбувається самоусвідомлення та самоствердження нації, я відчула і в Тараса Григоровича. Це й потрібно було донести до турків.

— Із якими труднощами ви стикалися під час перекладу?

— Узагалі я дуже прискіпливо ставлюся до точності перекладу й не додала ні крихти від себе в Шевченкові вірші, а всім українським фразеологізмам, прислів’ям та приказкам у «Кобзарі» підбирала турецькі еквіваленти.

Для мене надзвичайно важливо було передати волелюбний дух поета на всіх текстуальних рівнях. Скажімо, у «Заповіті» є дуже важлива алітерація: «реве ревучий». У ній ніби чуєш бурхливі хвилі Дніпра та бунтівний дух Шевченка. Аби відтворити це «нуртування» турецькою мовою, я знайшла відповідник: «гьорлеєн далгалар». Навіть український читач, не знаючи турецької, відчує, як він відповідає українському звучанню та ритму.

Щодо поеми «Кавказ», то я сама навчалася на Кавказі, отож тема нескорених горців мені особливо близька. Коли 1989 року в Азербайджані відбувся заколот та ввійшли радянські танки, я була безпосереднім свідком цих подій і навіть пишу книжку про них «Листи мамі». Перекладаючи «Кавказ», я переглянула і власний доробок, щоб порівняти свої погляди з Шевченковими та ще більше відчути поета. Гадаю, мені це вдалося.

Іноді, коли я працювала над поемами «Розрита могила» або «І мертвим, і живим...», уся аж тремтіла. Я не могла ні спати, ні заспокоїтися, поки їх не завершила. Щойно закінчувала один вірш — негайно бралася за наступний, і знову підкочувалося те ж саме бажання — завершити і його. Це було виснажливо. Майже щодоби я лягала спати о третій чи о четвертій ранку.

— А чи важко було вам як жінці «перемкнутися» на чоловічий тон поезії?

— Звісно, більшість поетів — чоловіки. Щиро кажучи, я сама пишу свої вірші чоловічим або нейтральним тоном і чудово розумію чоловічу психологію. Тому перейти на Шевченків голос мені було нескладно.

А коли я перекладала «Катерину», то замислилася радше у зворотному напрямку: наскільки автор розумів жіночу психологію? Певна річ, оповіді про жінок–покриток можна знайти в кожного народу. Однак у Шевченка опис вигнання Катерини з дому ніби достоту відображає тюркський менталітет. Я навіть переказала сюжет поеми своєму колезі з Туреччини, і він був вражений, наскільки схожі наші культури.

«Катерина» переконала мене, що Тарас Григорович був тонким знавцем жіночої натури.

«Бог — не Аллах, а Танри»

— Суто фахове запитання, як перекладача перекладачеві: яку самобутню українську лексику ви залишали у своїх перекладах? І як переносили українські тюркізми назад у турецьку мову?

— Я залишила в перекладі доволі широкий пласт оригінальних українських слів: від «медяника» до «бунчука», роблячи до них примітки (і власні, і словникові). Скажімо, «бунчук» — це ж абсолютно тюркське слово, хоча й до нього потрібна була примітка.

Схожа ситуація й зі словом «могила» у «Заповіті». Замість буквального турецького еквіваленту в мене фігурує тюркська лексема «курган», хоча для сучасного турецького читача теж уже потрібне її тлумачення. І слову «Бог» («...полину до самого Бога. А до того я не знаю Бога») я також знайшла давніший відповідник. Мусульманське «Аллах» у перекладі мало би не зовсім прийнятне забарвлення, ісламізувало б поезію Шевченка. Натомість інша турецька назва Бога — «Танри», дуже давнє слово, — асоціюється в турків зі своїми національними витоками, кочовим способом життя та волелюбністю. Його значення цілковито перегукується й зі змістом «Заповіту».

— Не можна не згадати і саме слово «кобзар»...

— Авжеж, слово «кобзар» тюркського походження, колись вживане в Середній Азії, однак збереглося воно саме в українській мові. У сучасній турецькій його немає. «Кобзар» — прямий аналог турецькому «озану», народному поетові та співцю. Я так і тлумачила це слово у примітці, зазначаючи, що кобза — «інструмент, схожий на мандоліну».

Поправка на романтику

Так само потрібно було детальніше розтлумачити турецькому читачеві значення слова «козак». Безперечно, роблячи примітки, я не мала права приховувати історії запорізьких війн проти Османської імперії. Гадаю, турецьких критиків ще чекає копітка праця в цьо­му напрямі: проаналізувати, як Шевченко висвітлює україно–османські стосунки у своїй творчості, та правильно його зрозуміти.

— А чи не відштовхнуть турецького читача деякі не зовсім толерантні місця щодо тюркського світу в «Кобзарі»?

— Власне, ще раз відзначу: в це перше видання ввійшли ті вірші Шевченка, які своїм свободолюбивим духом споріднюють Україну з тюркським світом. Зокрема, й поема «Фортеця Орі» (укріплення в Киргизії). Там у Шевченка є цікаві слова: «убогі киргизи». Але ж далі він наголошує: хоч і вбогі, проте вільні! У ці рядки він вкладає напрочуд шанобливе ставлення до тюркського світу.

Узагалі аж ніяк не можна стверджувати про якесь неприязне ставлення Шевченка до тюрків. Не забуваймо, що Шевченко — романтик, писав у ХІХ столітті, не варто поетову творчість переносити на його реальне життя та навіть погляди. Він міг негативно зображати у своїх віршах поляків, однак при цьому мав серед них багато друзів. У цьо­му руслі потрібно шукати й Шевченкове бачення Туреччини. Наприклад, коли в поета козаки йдуть на Синоп, то захоплюють їхня мужність і волелюбність, які близькі туркам. А на війну майже не звертаєш увагу. Навіть навпаки: козацтво наче ось–ось сяде в Туреччині бенкетувати та втішатися радощами життя.

— Отож, читаючи Шевченка в інтернаціональному контексті, ми повинні відсторонюватися від національного питання?

— Краще сказати: бути нейтральними в національних почуттях. Себто не підходити до них із шовіністичного боку.

Скажімо, коли поему «Кавказ» перекладали російською, то через такий шовіністичний підхід зробили аж надто багато помилок. Працюючи над «Кавказом», я послуговувалася і татарським, і російським перекладами. Щиро кажучи, жахнулася від російського варіанта. Шевченко там цілковито викривлений. М’яко кажучи, відчувається зверхнє ставлення до інших націй. Татарський переклад у цьому сенсі незрівнянно кращий, хоча й у ньому, можливо, відображені не всі нюанси. Я ж і подумки не могла собі дозволити переінакшувати Шевченка.

Між іншим, «москаль» у турецькому перекладі так і залишився «москалем», не ставши ані «росіянином», ані «солдатом», оскільки відображає історичний та фольклорно–етнографічний контекст поезії Шевченка.

Олесь Кульчицький