Тетяна ПАВЛОВА, Валентина ЧЕЧИК. Борис Косарев. 1920–ті роки. Від малярства до теа–кіно–фото. — К.: Родовід

Це бездоганно оформлене видання стало Лідером літа нинішнього книжкового сезону. Маємо якнайповніший каталог робіт харківського художника Бориса Косарева, добре відкоментований дослідницями. Б. Косарев народився 1897 року і вже до Першої світової війни став (разом із класиком українського аванґарду Василем Єрміловим) фігурою першого ряду в художньому житті Харкова. У 22 роки його мобілізують до Денікінської армії полковим писарем. 1920–го потрапляє до Одеси; Ісаак Бабель допомагає йому влаштуватися рисувальником плакатів до ЮгРОСТА. Тут Б. Косарев працює разом із М. Кольцо­вим, В. Катаєвим, Ю. Олешею, Л. Славіним, В. Сосюрою. Найбільше тоді вплинув на нього Сандро Фазіні, старший брат І. Ільфа. Фазіні вже був визнаним фотографом–професіоналом, а молодий Косарев — досвідченим любителем.

Хоча Б. Косарев лишається в історії мистецтва переважно художником театру, сценографом, його фототворчість, як тепер видно, є помітною складовою українського світлярства. Окрім захоплення архітектурним пейзажем, його головною фішкою було знімкувати людей у світі звичних для них речей — він ніби вивчав співіснування живих та неживих об’ємів і форм. Автори книжки знайшли для цього стилю ексклюзивний термін «вуличні натюрморти» і пишуть про перший фотоконструктивістський «досвід редукції та невід’ємну від неї напругу форми», що пізніше вибухнув високими зразками у творчості Олександра Родченка. Дуже добре видно, як за допомогою кадрування Б. Косарев досягав експресивної символіки своїх світлин — це стосується насамперед великого фотоциклу, знятого під час фільмування картини «Земля» Олександра Довженка (у складі знімальної групи Б. Косарев допомагав операторові Данилу Демуцькому). У другій із представлених у книжці фотосерій — «Сорочинський ярмарок» — автори слушно завважують «аскетизм» та «принишклий світ» цього карнавального дійства. Це, сказати б, «Вечори на хуторі біля Диканьки» напередодні Голодомору.

Історія життя і творчості Бориса Косарева обривається у цій книзі на 1930–му році. Ясно, що це обмеження зумовлене хронологічними рамками дисертації, що лягла в основу видання. Шкода, що видавці не поставили перед авторами завдання бодай оглядово змалювати іще цілих 60 років активної праці художника. В альбомі вміщено портрет юної дружини Б. Косарева, але хто вона і яка її доля — не відомо. Так само нічого тут немає про походження митця, його політичні погляди та кар’єрну специфіку (від «денікінця» — до лавреата Сталінської премії). Можливо, така інформація містилася у старій, 1969 року, монографії про Б. Косарева, але та книжка вже давно поза зоною досяжності сучасного читача.

Олександр Архипенко. Візія і тяглість. —  К.: Родовід

Це — переклад ґрунтовного каталогу, підготовленого Укра­їнським музеєм у Нью–Йорку до світового виставкового турне творів О. Архипенка, здійсненого кілька років тому. Куратором проекту та автором осяжного нарису про життя і творчість скульптора є тамтешній професор Ярослав Лешко — фахівець широкої ерудиції, знавець арт–контекстів та вельми спостережливий споглядач мистецтва. Мабуть, найцікавішим місцем його аналізу є роздуми над проблемою «світло+скульптура», якою все життя був перейнятий О. Архи­пенко. Я. Лешкові також належить найлаконічніша та дуже влучна формула Архипенкового стилю: «Реконструкція й смілива синтеза».

Цей презентабельний альбом — фактично перше глибоке знайомство українського глядача зі спадщиною класика–українця. Бо єдину україномовну монографію Миколи Голубця, що вийшла у Львові 1922 року, не можна вважати активним інформаційним джерелом через її бібліографічну раритетність. Тому вся «Візія і тяглість» є для нас суцільною колумбіадою, відкриттям досі не знаного. Деякі речі виглядають просто евристично, як–от причетність О. Архипенка до становлення нині наймасовішого виду мистецтва — дизайну (коли в Чикаго 1946 року створили перший в Америці Інститут дизайну, скульптора одразу запросили читати там лекції).

Окрім розвідки Я. Лешка, книжка містить низку спостережень інших відомих західних мистецтвознавців. Подамо лише одне, узагальнююче: «Архипенко впевнено впису­ється в історію сучасного мистецтва не тому, що він віддзеркалює його вплив на собі, а тому, що він сам допоміг цей вплив творити».

Богдан ГОРИНЬ. Олександр Архипенко. — К.: Атлант ЮЕмСі

Суто популярний, а тому максимально лаконічний виклад Архипенкової історії у форматі «життя і творчість». Автор згадує, що першу статтю про всесвітньо відомого скульптора в Україні вдалося опублікувати лише через два роки після його смерті — 1966 року в журналі «Вітчизна». А запланований тоді ж до друку альбом репродукцій так і не вийшов.

Автор докладно описує родовід митця: його батько, Порфирій Антонович, на початку ХХ сторіччя завідував механічними майстернями й фізичними кабінетами Київського університету, був винахідником–самоуком. Мріяв про винахідницьку кар’єру для сина, але якось малий Сашко важко захворів, і його дід Антон, іконописець, подарував хлопчині багато ілюстровану книжку про Мікеланджело. Поки малий одужував — «захворів» на мрію про скульптуру. І фактично став «Мікеланджело нової доби»: мистецтвознавці називають двох головних реформаторів модерного мистецтва — Пікассо у малярстві і Архипенка у пластиці. Та спадковий потяг до винахідництва, як знати, не пропав: Олександр Архипенко справив «неабиякий вплив на розвиток в усьому світі дизайну — художнього конструювання».

Можливо, масовий формат цієї книжки і не передбачає зупинятися на деяких історіях, але часом певної інформації прикро бракує. Наприклад, автор розповідає, як 1952 року відбулося знищення колекції Національного музею у Львові (включно з кількома роботами О. Архипенка). Ймовірно, для мистецтвознавців цей акт радянського вандалізму добре знаний, але для пересічного читача — ні.

Олег СИДОР–ГІБЕЛІНДА. Українці на Венеційській бієнале: сто років присутності. — К.: Наш час

Журналіст–мистецтвознавець Олег Сидор–Гібелінда написав розвідку, які, на жаль, дуже рідко трапляються на українському книжковому ринку: історію багаторічного світового мистецького проекту під ракурсом участі українців у ньому. Ясна річ, знайдемо тут і про Венеційський тріумф Олександра Архипенка: «Як­що виставка 1920 року залишиться в пам’яті, то головним чином завдяки участі Архипенка, який отримав під свої твори увесь третій зал... Уперше статечна публіка Венеційських виставок бачила тут мистецтво сміливе, повне виклику й зухвалості... У світовій художній культурі ХХ ст. є два конвертовані українські прізвища — Довженко й Архипенко. Слава інших обмежена епізодом (Мурашко, Петрицький) або не завжди асоціюється з Україною, як це сталося з Малевичем».

Першим українцем, якого автор пов’язує з бієнале, був Ілля Рєпін, чия картина «Дуель» стала найбільш обговорюваним експонатом ІІ фестивалю (1897 рік). На ІІІ бієнале (1899 рік) побував молодий журналіст із Закарпаття Ігор Грабар, пізніше відомий як один із головних теоретиків мистецтва в Радянському Союзі, автор багатотомної мистецької історії СРСР. І. Грабар опублікував з Венеції кілька мистецтвознавчих репортажів. О. Сидор–Гібелінда вважає, що ті матеріали можуть і нині правити за зразок «мистецької журналістики», особливо на тлі «кричущого невігластва» сучасних «звітів», оскільки «настановою для «бієнальської статті» останніх літ є опис... переможців конкурсу — те, чого Грабар не торкається взагалі». Наступний українець «засвітився» на бієнале 1909 року — це також був журналіст–мистецтвознавець Георгій Лукомський, котрий, на думку автора, розвинув жанр аналітичних мистецьких репортажів. Наступного року фурору наробили дві картини Олександра Мурашка (хоча переміг тоді Густав Клімт). 1914–го, на ХІ фестивалі, у Венеції зведено російський павільйон на кошти Богдана Ханенка (саме в цьому павільйоні згодом виставляли О. Архипенка). А далі були роки всесвітнього Венеційського успіху Казимира Малевича, Фе­дора Кричевського, Анатоля Петрицького...

Автор доводить розповідь про Венеційські бієнале до 2007 року. Додатковою принадою цієї жваво написаної книжки є також прикінцевий словник термінів та детальна бібліографія публікацій про згаданих тут художників.

Зоряна ЛИЛЬО–ОТКОВИЧ. Український пейзажний живопис ХІХ — початку ХХ сторіччя. — К.: Балтія–Друк

Чи не найскладніший жанр мистецької літератури — короткі популярні альбоми–огляди цілих тематичних періодів, як оце український пейзаж за понад сто років. Головна проблема тут — кого не оминути, аби у читача збереглося відчуття тяглості традицій. Ясна річ, що в такому виданні не оминути «золоте сузір’я» пейзажистів позаминулого сторіччя: Орловський —Васильківський — Левченко — Пимоненко — Світославський. Вони тут є, як і живописці, твори котрих донедавна перебували винятково у музейних запасниках: Кричевський — Нарбут — Маневич — Бурлюк — Бурачек. У рецензованому альбомі укладачі пішли шляхом «додавання до відомого» — тобто відмовилися від ілюстрування хрестоматійно знаних робіт, сказати б, другого ряду, натомість пропонуючи маловідомі широкому загалові пейзажні родзинки. Так, наприклад, у книжці немає відомих репродукцій Шевченкових пейзажів, але водночас є роботи Тарасового друга Василя Штернберга.

Натомість авторка–упорядниця презентує малознані романтичні краєвиди галицьких передгір’їв Карпат, писані небожем Моцарта Антоном Ланґе, котрий оселився у Львові 1810 року. Також маловідомий львів’янин Тит Романчук, котрий свого часу був популярним ілюстратором календарів «Просвіти» (а також проілюстрував «Історію України–Руси» Миколи Аркаса). Ще одне «несподіване» ім’я — Степан Ко­лесников: учився на художника в Одесі та Петербурзі, працював у Бессарабії, на Поділлі, в Парижі та Сербії (куди емігрував 1919 року і де став професором живопису).

Ще одна запорука успіху цього видання — традиційно висока для видавництва «Балтія–Друк» якість друку та вивірений дизайн.

НОМІНАЦІЯ «ВІЗИТІВКА»

1. Тетяна ПАВЛОВА, Валентина ЧЕЧИК. Борис Косарев. 1920–ті роки. Від малярства до теа–кіно–фото. — К.: Родовід, 282 с. (с)

2. Олександер Архипенко. Візія і тяглість.
—  К.: Родовід, 256 с. (с)

3. Зоряна ЛИЛЬО–ОТКОВИЧ. Український пейзажний живопис ХІХ — початку ХХ сторіччя. — К.: Балтія–Друк, 120 с. (п)

4. Олег СИДОР–ГІБЕЛІНДА. Українці на Венеційській бієнале: сто років присутності. Сер. «Невідома Україна».
— К.: Наш час, 303 с. (п)

5. Богдан ГОРИНЬ. Олександр Архипенко. Сер. «Стозір’я. Бібліотека української родини».
— К.: Атлант ЮЕмСі, 63 с. (о)

Костянтин Родик