Re: цензії

21.01.2022|Сергій Ковалевський
Руді Мартін і його детектив Маттеус
21.01.2022|Надія Гаврилюк
Пташиним криком полечу
20.01.2022|Роксолана Жаркова, літературознавиця
Голосами з далеких доріг: французький роман про Україну
18.01.2022|Ніна Головченко
Пам‘яті Вікторії Рутковської
13.01.2022|Ігор Зіньчук
Життя заради України
08.01.2022|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Пірнання в мореокеання дум
07.01.2022|Захарі Іванов, голова Асоціації письменників Південносхідної Європи та Асоціації софійських письменників (Софія, Болгарія)
Маг напівтонів
Все, що було і чого не було, або Сповідь ґедоніста
05.01.2022|Валентина Семеняк
У лабораторії матриці Слова Володимира Кравчука
Селфі з містом
Головна\Авторська колонка\PURA VERITAS (майже чиста правда про Володимира Смирнова)

Авторська колонка

10.01.2022|15:42|Євген Баран

PURA VERITAS (майже чиста правда про Володимира Смирнова)

Я не пригадую, коли ми познайомилися і за яких обставин. Чи заходив я в Літературний музей Прикарпаття до 2008 року?

Напевне. 2008-го року письменник Олександр Смоляк пішов на пенсію і переконав мене піти на посаду відповідального секретаря Івано-Франківської обласної організації національної спілки письменників України (була така посада і була така Спілка). То десь тим роком зафіксована одна з моїх перших світлин у Літературному музеї, яку оприлюднив Володимир Смирнов у своїй книжці «Написане залишається»  (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017.  244 с.), що вийшла в ініційованій мною серії «Бібліотека спілки», випуск 5.

З 2009 до 2019 років був «золотий період» співпраці письменницької організації з Літературним музеєм. Принаймні, чи не весною 2009 року ми зі Смирновим разом їздили в Рожнів на Косівщині, де у приміщенні школи відкрили кімнату-музей Федора Погребенника (1929-2000), а також памʼятну дошку на  школі.

Значить, ми вже були знайомі або ж тоді ближче познайомилися.

 

За те десятиріччя разом із музеєм, сиріч, разом зі Смирновим, ми провели десятки, якщо не сотні виставок, присвячених тим чи инчим письменникам до їх ювілейних дат. Тут йшлося не лише про прикарпатський регіон, а про всю соборну Україну і діаспору. Провели відзначення різних ювілейних заходів (ювілеї Павла Добрянського, Євгена Барана, напевне мій, Нестора Чира, Степана Процюка, Володимира Єшкілєва, Степана Пушика). Вручалися тут і премії, обласна імені Василя Стефаника і літературно-краєзнавча імені Миколи Євшана.

З 2011 року разом із Василем Бабієм започаткували серію «Бібліотека Галицька», першою вийшла книжка вибраних творів Антіна Могильницького, а вже 2013 року у цій серії виходить вибране Ольги Дучимінської, де співупорядником разом зі мною виступив вже і Володимир Смирнов. Разом із ним ми підготували також вибране Михайла Мочульського, а також готується вибране Дмитра Макогона. Серед инчих установ, під «шапкою» яких видається серія є і Літературний музей Прикарпаття, а сам Володимир Смирнов є членом редколегії цієї серії.

З легкої моєї руки, - скромно так відзначу, - Володимир Смирнов підготував книжку літературно-краєзнавчих матеріялів, і вона таки вийшла невеликим накладом за сприяння міської влади, а відтак була відзначена міською премією імені Івана Франка. Пізніше, разом із Василем Бабієм ми запропонували кандидатуру Володимира Смирнова на здобуття обласної краєзнавчої премії імені Володимира Полєка, і Журі премії підтримало нашу ініціативу.

Була в нашому спілкуванні і драматична сторінка. Це був, напевне, 2011 рік, коли у Володимира Смирнова стався серйозний серцевий напад, - обширний інфаркт, - і тоді моє клопотання перед владою про матеріяльну підтримку хворого, тут згадаю добрим словом Романа Іваницького, який тоді був на посаді заступника голови ОДА з гуманітарних питань, певною мірою було підтримане. Можливо, саме ця подія і зблизила нас з Володимиром Смирновим.

Володимир Смирнов за фахом є істориком, закінчив Івано-Франківський педінститут, десь його доля кидала по вчительських хлібах. Як переконував мене сам Володимир Вʼячеславович, учителем він був незлим. Чи був добрим, не знаю. Але міг бути. Тим більше, що викладацький хліб в його родині давній, його мати, Галина Степанівна Смирнова,  була викладачкою української мови в місцевому педінституті з 1954 до 1978 років. А з 1986 року Володимир Смирнов стає завідувачем Літературного музею Прикарпаття, який відкрився в травні того ж року, до того вже працюючи майже 10 років науковим працівником Івано-Франківського краєзнавчого музею.

Ще міг би згадати, що Володимир Смирнов навчався з дальним моїм родаком, який мав авантюрний характер, бо у великій родині, як на Ноєвому ковчезі, «каждої твари по парі», і Володимир Смирнов розказав мені декілька авантюрних пригод повʼязаних із ним. Що мене вкотре переконало в моєму небажанні перетинатися на життєвих шляхах із цим Остапом Бендером місцевого розливу.

Довгі роки Володимир Смирнов приятелює з Ігорем Цісиком, який вже багато років живе в Америці, і є дальнім родичем славетної Квітки Цісик. Пан Ігор декілька разів робив благочинну справу, збирав українські книги, видані в діаспорі, які вже викидалися родичами або випадковими людьми, на смітники, і переправляв їх в Україну, в тому числі й до Івано-Франківська. Таким чином збагатилися і Музей, і бібліотеки багатьма рідкісними виданнями української діаспори.

Володимир Смирнов є дуже неспокійною натурою, він проводить ексурсії в місті, в цілому є непублічною людиною, і майже не любить  виступати на літературно-краєзнавчих заходах. Тому що скромний вродився.

А вродився Володимир Смирнов аж у містечку Любарі на Житомирщині, звідки родом його мама. Однак, офіційної біографії я не розповідатиму. Вона мені цікава меншою мірою. Найголовніше, що я знаю цього Чоловіка вже майже 15 років, і це знайомство є одним із найважливіших у моєму літературному житті. Бо Івано-Франківська без Володимира Смирнова, з його легким роздратуванням і впертим поглядом з-під лоба, я не уявляю.

На тім нині стою. 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери