Re: цензії

15.11.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун, лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменниця
Коли мозок стає героєм казки, а дитина вчиться розуміти себе
14.11.2026|Віктор Васильчук, заслужений журналіст України, письменник
«Ятаган» змушує замислитись…
14.11.2026|Пауліна Малохлєб
Польська критика про роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
12.11.2026|Тетяна Граб
Місце сили у Сан-Фурсиско
04.11.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. Києва
Повернення до витоків слова: чому книжка «Логодіалоги» Олександра Козинця потрібна педагогам і батькам
02.11.2026|Буквоїд
У перекладі угорською мовою вийшов роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
29.10.2026|Василь Кузан
Реалізм абсурду
27.10.2026|Юлія Манякіна
Музика розшарпаної цілости
26.10.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. Києва
Пам’ять, що лікує забуття: 127 відлунь одного роду
23.10.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун Лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменниця
Жити, поки життя триває

Авторська колонка

29.12.2019|22:05|Євген Баран

STEFANYK

Василь Стефаник– Бог селянської кривди, яка звучала в Европі дев’ятою симфонією Бетховена. Покутські селяни ж сприймали його Слово, як сороміцьку пісню в жидівській корчмі.

Що людина робить з Богом? Звертається до нього з молитвою всуєі згадує «незлим тихим словом» як щоденний пісний хліб: „Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці“ [„У корчмі“].

           Не можу відчути, не можу вловити часу, коли Стефаника почали боліти Слова. У Снятинській міській школі? У Коломийській гімназії? Анна Павлик зрушила його серце чи розпусні коломийські дівки, серед яких жив школярем? Таке враження, що Він з тим болем народився, все життя прожив і глушив його алкоголем і грубим словом. Іван Федорак (1890 –1954), який директорував у Русові на початку 20-х років ХХ століття, згадує таке:

 „За мною виходить Подюк і Заячківський. Франко безумовно більший письменник від Стефаника, але ніколи не вів себе некультурно, як Стефаник позволяє собі, - каже Заячківський“ [Іван Федорак. Мій шлях. Снятин. 2009. – С.227].

         Чомусь усі чи майже усі його сучасники не приймали Стефаника, а торгували його словом, як фарисеї в церкві. І так є по нинішній день. Він вистояв. Витримав. Покутський Прометей, якого приймали за простого Палія:

 „Він скакав, танцював, реготався. Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину. Вибіг на поріг. Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.

 – Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!“ [„Палій“].

         Усі спроби створити хрестоматійний, глянцевий портрет Стефаника вбивають осиковий клин у Його серце. Але Він ніколи не був, не є і не буде з князем тьми, тому не вмирає, а після чергової страти половою, яка осідає від словенят, відроджується мов Фенікс. З’являється на Світ Чистим і Білим, мов Янгол в образі Вічної Дитини: 

„ – Я йду, йду, мамо.

- Не йди, не йди сину…

Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав за буйний волос.

Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі…“ [„Дорога“].

         Стефаника не можна, не маємо права читати „залпом“, немов чергову сільську мелодраму. Це український Есхіл – батько української трагедії. А трагічне не піддається сентиментальному знечуленню. Воно потребує вмирання і відродження. А відтак очищення. Тому питання про „літературне мовчання“ Стефаника є навіть не учнівським, а злочинно безтактним. Бо людина раз народжується і раз вмирає. А якщо хтось балакає, що він вмирає постійно і відроджується постійно – бреше. Стефаникове відродження суто індивідуальне. Як тільки нашою (власною?)є наша смерть. Бо ми або проростаємо до Стефаника, або говоримо про мирське. Стефаник йшов по межі: „Кирило Гаморак, приятель, старший від мене на сорок років, сказав: «Не пиши так, бо вмреш»“ [„Cерце“].

         Я не знаю, як довго в Україні говоритимуть про Стефаника. Зрештою, мене таке питання і не цікавить. Мені добре від того, що я з таким Чоловіком не розминувся. І Він мене провадить. Не єдиний, але Важний у моєму житті. Якщо наблизитеся, –легко не буде. Але буде СПРАВЖНЬО. Сьогодні така хода майже переможна: „І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?“ [„І чого ти, серце моє…“].

         Хто хоч раз собі таке питання поставить, той пройде шлях. Стефаник знає.


Євген Баран з Мотрею Стефаник, червень 2019 року



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

15.11.2026|06:56
Мирослав Лаюк отримав престижну премію імені Джозефа Конрада-Коженьовського за книжку «Бахмут»
12.11.2026|20:47
Книжки Макса Кідрука перевидадуть без його імені на обкладинці
09.11.2026|15:19
У Львові відбувся поетичний фестиваль «Земля Поетів 2026» та зібрав 400 тисяч гривень для розвідників
09.11.2026|06:48
«Видавництво Старого Лева» та KFC презентували благодійну антологію «Віднайдені рядки»
08.11.2026|22:31
У Відні презентували нову книгу Вероніки Чекалюк «Різдвяні історії: новели Адвенту»
06.11.2026|15:56
«Писати і жити, жити і писати»
06.11.2026|15:51
10 причин відвідати фестиваль «Земля Поетів» у Львові 7-8 листопада
06.11.2026|15:39
В Україні запустили сервіс «Своя книга» для самостійного видання книжок
06.11.2026|15:32
У «Видавництві Старого Лева» вийде нова книжка Євгена Положія «Усі тварини ходять босоніж»
06.11.2026|15:27
Оголошено довгий список Премії імені Юрія Шевельова 2026 року:


Партнери