Що людина робить з Богом? Звертається до нього з молитвою всуєі згадує «незлим тихим словом» як щоденний пісний хліб: „Коло довгого стола сидів Іван та й Проць. Котили по столі завзяті слова і, схилившися, слухали, що стіл говорить. Нарікали та й пили. Проця жінка била, а Іван його вчив бути паном жінці“ [„У корчмі“].

           Не можу відчути, не можу вловити часу, коли Стефаника почали боліти Слова. У Снятинській міській школі? У Коломийській гімназії? Анна Павлик зрушила його серце чи розпусні коломийські дівки, серед яких жив школярем? Таке враження, що Він з тим болем народився, все життя прожив і глушив його алкоголем і грубим словом. Іван Федорак (1890 –1954), який директорував у Русові на початку 20-х років ХХ століття, згадує таке:

 „За мною виходить Подюк і Заячківський. Франко безумовно більший письменник від Стефаника, але ніколи не вів себе некультурно, як Стефаник позволяє собі, - каже Заячківський“ [Іван Федорак. Мій шлях. Снятин. 2009. – С.227].

         Чомусь усі чи майже усі його сучасники не приймали Стефаника, а торгували його словом, як фарисеї в церкві. І так є по нинішній день. Він вистояв. Витримав. Покутський Прометей, якого приймали за простого Палія:

 „Він скакав, танцював, реготався. Віконце дрожало, тряслося, і щораз більше тої крові напливало у хатчину. Вибіг на поріг. Звізди падали на землю, ліс скаменів, а десь з-під землі добувалися скажені голоси і зараз пропадали. Хати ожили, дрожали, смажилися в огні.

 – Я чужого не хочу, лиш най моє вігорить!“ [„Палій“].

         Усі спроби створити хрестоматійний, глянцевий портрет Стефаника вбивають осиковий клин у Його серце. Але Він ніколи не був, не є і не буде з князем тьми, тому не вмирає, а після чергової страти половою, яка осідає від словенят, відроджується мов Фенікс. З’являється на Світ Чистим і Білим, мов Янгол в образі Вічної Дитини: 

„ – Я йду, йду, мамо.

- Не йди, не йди сину…

Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав за буйний волос.

Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі…“ [„Дорога“].

         Стефаника не можна, не маємо права читати „залпом“, немов чергову сільську мелодраму. Це український Есхіл – батько української трагедії. А трагічне не піддається сентиментальному знечуленню. Воно потребує вмирання і відродження. А відтак очищення. Тому питання про „літературне мовчання“ Стефаника є навіть не учнівським, а злочинно безтактним. Бо людина раз народжується і раз вмирає. А якщо хтось балакає, що він вмирає постійно і відроджується постійно – бреше. Стефаникове відродження суто індивідуальне. Як тільки нашою (власною?)є наша смерть. Бо ми або проростаємо до Стефаника, або говоримо про мирське. Стефаник йшов по межі: „Кирило Гаморак, приятель, старший від мене на сорок років, сказав: «Не пиши так, бо вмреш»“ [„Cерце“].

         Я не знаю, як довго в Україні говоритимуть про Стефаника. Зрештою, мене таке питання і не цікавить. Мені добре від того, що я з таким Чоловіком не розминувся. І Він мене провадить. Не єдиний, але Важний у моєму житті. Якщо наблизитеся, –легко не буде. Але буде СПРАВЖНЬО. Сьогодні така хода майже переможна: „І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?“ [„І чого ти, серце моє…“].

         Хто хоч раз собі таке питання поставить, той пройде шлях. Стефаник знає.

Євген Баран з Мотрею Стефаник, червень 2019 року