Головна\Авторська колонка\Гібридні війни спецслужб РФ проти сучасної України

Авторська колонка

Гібридні війни спецслужб РФ проти сучасної України

Гібридні війни РФ проти сучасної України почалися дуже давно. У політиці, економіці, соціальній сфері, освіті і культурі. Ще у 90-ті роки минулого століття. На кожному з цих рівнів українці боролися з іноземними впливами, які намагалися зруйнувати нашу країну зсередини. Але не всюди спецоперації наших "сусідів" та їхні наслідки вдалося подолати повністю.

Сьогодні хочу розповісти не про політику, а про українську літературу і культуру, бо ці процеси наразі дуже важливо розуміти.

Майже на початку нашої Незалежності в РФ почався книжковий бум. На це працювала вся державна машина, прибутки від продажу російських книг на пострадянському просторі у деякі роки були третьою серед найприбутковіших статей бюджету РФ (після нафти і газу). Зрозуміло, що на цьому полі нашим "братам" не були потрібні конкуренти.

Бо щойно з´являється конкуренція між країнами, одразу може з´явитися конкуренція ідей. А це не потрібно жодній з імперій.

У 90-ті роки минулого століття українські видавництва мали величезний потенціал. Великі видавничі потужності, книжкові мережі, спраглі до нового читачі... Проблема була з текстами. Тривалий час переважна більшість авторів, які могли створювати книги, не радянські по духу, цього не робили, витрачаючи свій вільний час на традиційні для інтелігенції "розмови на кухнях" і вживання алкогольних напоїв. Проблема пияцтва як пострадянського спадку у творчих спілках, на жаль, була відчутна навіть 10 років тому. Потім покоління змінилося. Ще значна частина авторів надто залежала від благ, які дарувалися тим, хто працював на ідеологію. Тому з таких авторів могли вирости виключно кон´юнктурники, а це не має нічого спільного з новим типом літератури.

Коли "залізна завіса" зникла, на пострадянський простір хлинув постмодерн. Він захоплював усі культурні і суспільні сфери з шаленою швидкістю, підмінюючи собою всі смисли і перетворюючи життя на безвідповідальну гру. Підсилений критичною соціальною ситуацією, розвитком бандитизму, сект, субкультур і так званої "маскультури", яка у більшості пострадянських країн стала "культурою шансону", постмодерн став неймовірно впливовим.

Але в Україні національне також отримало розвиток і могло значно потіснити постмодерн, для того були всі умови. Це дало б сильний поштовх для розвитку в усіх сферах життя. І тому РФ (ментально й ідеологічно оновлена "Російська імперія") не мала допустити цього за будь-яку ціну.

Українська література 90-х, яка потрапляла до читачів і мала значний вплив на освіту, культуру, інтелігенцію і просто тих, хто був (називав себе) патріотом, була вельми обмеженою тематично і стилістично. Вона майже повністю постмодерна, являла собою різновиди літературних ігор, не мала ідей, була показово (фальшиво) антирадянська, а іноді антиросійська. Саме у цей час з´являються перші значимі публікації Юрія Андруховича, Василя Шкляра, Оксани Забужко та інших авторів, яких потім назвуть "класиками сучасної української літератури".

На той час ці та інші автори не відомі широкому загалу, але добре знані у вузьких, та впливових українських колах, які згодом матимуть великий вплив на українську культуру і політику.

Саме у цей час формується стилістика та ідеологія (не ідейність, бо з ідеями, як і весь ерзац-постмодерн, цей напрям не має нічого спільного) так званого "сучліту" (або "укрсучліту"). Саме цей напрям всіляко підтримується фінансово та у ЗМІ, і за досить нетривалий період "сучліт" отримує повну домінанту в інформаційно-культурному просторі України. Він настільки захоплює світоглядну владу, що душить будь-які паростки іншої, не постмодерної стилістики і тематики. Всі, хто працює не в цій парадигмі, автоматично отримують ярлики "графоманів" та "ретроградів" і не мають можливостей розвиватися творчо та доносити свої ідеї до читацької аудиторії за межами вузьких особистих контактів.

Більше про це можна прочитати у статті Таміли Соколик "Не будь "сучукр"!", опублікованій у вересні 2008-го року, коли панування "сучліту" в нашій країні було абсолютним. Ця стаття, а також подальша дискусія навколо неї (не лише на цьому сайті, але й у газеті Національної спілки письменників України “ЛітУкраїна" та на численних форумах) сильно вплинули на розвиток сучасної української літератури. Ця стаття була однією з причин зміни світоглядного вектору у літературі. Хоча не єдиним текстом, який сприяв осмисленню проблеми.

Другою суттєвою причиною була Революція Гідності 2013-2014 рр., коли письменники-постмодерністи не прийшли на Майдан, не були присутні на сцені, не підтримували людей, у житті цих "митців" здебільшого нічого не змінилося. А більшість творів "про Майдан" (які з´явилися вже після перемоги) від авторів-постмодерністів мають відверто кон´юнктурну форму та наповненість.

Ті ж письменники, які не залишися осторонь важливої історичної події, перестали бути постмодерністами. Яскравий приклад тому творчість Сергія Жадана – це абсолютно різний автор "до" і "після" Майдану.

Але проблема "сучліту" і його панування є не такою простою, як може видатися на перший погляд. Аналізуючи те, що відбувалося в нашій країні протягом останніх 30 років, сьогодні вже можна з упевненістю сказати, що "сучліт" був придуманий за межами України у 90-х роках ХХ століття, а згодом активно фінансувався, щоб тримати під контролем українську літературу, маргіналізувати її, штучно спростити і зробити не конкурентною по відношенню до російської (російськомовної) літератури "старшого брата".

Можна скласти перелік імен відомих людей, які цим займалися, і перелік видавництв, що популяризували ці твори (деякі з них діють і сьогодні, є успішними і заможними), але важливим, на мій погляд, нині є дещо інше. Те, якою бачили нашу літературу з-за "порєбрика".

Якщо коротко, то це маргінальна література, в якій активно використовується ненормативна лексика, сексуально збочена, антипатріотична (або надмірно, гіперболізовано патріотична), хвороблива, зі слабкими героями, які часто мають серйозні психічні або розумові вади. Її патріотизм і пафос виключно "шароварні", недолугі і смішні. Це література страждань, безнадії і безглуздості, з великою кількістю літературних ігор, жонглюванням смислів і стилістичними наворотами.

Одним словом, це не ті книги, які захочеться перечитувати, а часто навіть дочитувати до кінця. І точно не ті книги, які хочеться радити дітям, любити і пам´ятати з теплом у серці. У цілому, це явище, а не література. Звідси і походить хвороблива практика, що сучасний український письменник у першу чергу має бути не письменником, а співаком, актором, якимось там діячем (згадаймо для прикладу яскраву представницю ерзац-постмодерну Ірену Карпу).

І найголовніше: ніякої цікавої якісної жанрової літератури українською. Фантастики, фентезі, детективів, любовних романів, психологічної прози, навіть історичних романів, доступних широкому загалу, українською мовою не мало бути апріорі.

Якщо ж автор писав "жанрову літературу", то у нього був єдиний шлях – в РФ видаватися російською мовою. Свідомість українців змінювали в російському просторі завдяки різноманітним конкурсам, конвентам, фестивалям. У цьому контексті згадується нещодавно виданий роман Володимира Арєнєва "Порох із драконових кісток", у першому томі якого метафорично змальовується російсько-українська війна, де українці, що захищають свою країну, є "ворогами-песиголовцями".

Надважливою була роль літературних сайтів, таких як "Самиздат", "Стихи.ру", "Проза.ру" та ін. Там автори не тільки піддавалися психологічній обробці, але й вербувалися для проектів, як потім виявилося, не пов´язаних з літературою. Але це тема для окремої розмови, про що згодом я, можливо, напишу.

Вся ця ситуація спричинила феномен "російськомовних українських авторів". Всі відомі сьогодні письменники, які працюють у "жанровій літературі", "прийшли" в Україну через РФ. Взяти хоча б, для прикладу, відомих фантастів з України: Г. Л. Олді, Андрій Валентинов, Сергій та Марина Дяченко, Наталя Щерба та інші. Всі вони не відбулися б як письменники, якби хоча б спробували спочатку розвиватися як українські автори. Це був єдиний шлях навіть не гарантованого успіху, а бодай мінімальної реалізації. Більшість українських авторів, які зайшли в російський простір, ментально в Україну вже не повернулися.

Доходило до того, що деякі періодичні видання (на той час дуже популярні) свідомо працювали на викривлення інформаційного простору. Наприклад, фантастичний часопис "Реальність Фантастики" друкував твори російською та українською мовами (українською не більше 20%). Але якщо російською публікувалися справді цікаві повісті та оповідання, то українською навпаки – що найгірше. При цьому подавалося це так: вибрали найкраще з поданого. Читачі вірили. Простір деформувався. Таке видання було не одне.

Ця антиукраїнська концепція реалізовувалася напрочуд вдало аж до 2004-го року. Не тільки в літературі, але і в музиці, кіно та на телебаченні.

Але під час Помаранчевої революції люди дізналися, що сучасна українська музика існує. Саме тоді завдяки прямим трансляціям Майдану мільйони українців дізнаються про "Мандри", "ТНМК", "Гайдамаки", "ВВ" та багато інших. До цього творчість усіх цих музикантів і співаків була доступна вузькому колу. Для більшості українська музика асоціювалася з Вєркою Сердючкою, Гайтаною (маніпуляція за принципом: метиска – екзотика, українська мова – екзотика), а також з О. Пономарьовим, Русланою й Ані Лорак, які популяризувалися для створення штучного балансу.

Отримавши нову сучасну музику, аудиторія зажадала нового і в іншому мистецтві. Першими на це відгукнулися автори, які працювали у дитячій літературі. У 2007-2008 рр. спостерігається справжній бум творів для дітей до 12 років. Особливо активно працюють на цьому полі видавництва "Зелений пес", "Грані-Т", "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА", "Видавництво Старого Лева". Щоправда, видання "Зеленого пса" дуже не якісні за оформленням і часто друком, неправильно позиціоновані, а серії "Грані-Т" привносять в країну нездорову стилістику двовимірних ілюстрацій, яка згодом стає дуже популярною серед інших видавництв.

До речі, письменницький сайт, подібний до вище наведених російських, був відкритий і в Україні. Це "Гоголівська академія", спонсорована дуже відомими "українськими письменниками". Незручний у користуванні, тоталітарний за своєю структурою і суттю, він був єдиним творчим україномовним майданчиком для публікації поезії і прози. "Гоголівська академія" була відкрита навесні 2005-го року як відповідь на перемогу проукраїнських сил у 2004-му. На сайті відбувалися тотальне зомбування і маніпуляції зі свідомістю молодих авторів, активно коригувався літературний, культурний, ментальний і політичний вектори, частина авторів, які погано піддавалися зомбуванню, знищувалася психологічно. Коли про ці "експерименти" з суспільством стало відомо (у 2008-му році), майже дві третини письменників протягом кількох місяців покинули сайт. Нині він животіє, втративши читачів, і більше не виконує "програмної" функції, хоча чомусь досі не припинив свого існування.

У другому десятилітті ХХІ століття в Україні серед літератури для дорослих безроздільно панує "сучліт", якій навіть не намагається розвиватися, демонструючи системне тематичне і стилістичне виродження. Щоправда, паралельно з ним починають виходити історичні романи, що є трендом 2005-2011 рр. Де-не-де іноді виходять книги українською й в інших жанрах (найбільше соціально-психологічної прози), але вони не становлять конкуренції для валу жанрової літератури з РФ. Окрім того, оскільки переважна більшість із них не належать до світоглядної парадигми "сучліту", ці автори не рекламуються в ЗМІ, що на той час повністю підтримують "сучліт" як єдину "правильну" українську літературу.

Серед тих, хто не дотримується принципів прославляння "сучліту" і дає читачам можливість обирати та бачити реальну картину української літератури, можна назвати лише три ресурси – інтернет-портали "Буквоїд" (http://bukvoid.com.ua/ – діє з 2008-го), "Книгобачення" (http://knyhobachennia.net/ – діє з 2007-го) і "КЛЮЧ" (http://www.chl.kiev.ua/key – діє з 2010-го). Вони і нині є найбільш демократичними та якісними.

Дуже цікавим є період 2008-2010 рр. – це час світової економічної кризи. Якщо досліджувати кількість виданих українських творів, то у 2008-2009 рр. бачимо суттєве падіння кількості видань в усіх жанрових нішах, окрім маргінально-естетичних творів (саме так на той час представлено "сучліт"). "Сучліт" повністю зберігає лідерські позиції, не зменшується навіть кількість нових назв. Хоча загальні тенденції у культурному середовищі суттєво змінюються, від постмодерну відвертається все більше авторів.

2010-й рік стає переломним. "Сучліт" починає втрачати лідерські позиції не лише через внутрішні причини. Схоже, що у цей час він отримує менше зовнішнє фінансування.

Теза про зовнішнє фінансування "сучліту" підтверджується також ще одним цікавим спостереженням. В еру, коли ФБ та інші мережі ще не мали такого впливу, як зараз, переважна більшість важливих розмов відбувалася на інтернет-форумах. З літературою було так само. Літературні інтернет-форуми суттєво коригували культурний простір та впливали на письменників.

Той, хто був читачем або дописувачем на форумі, добре знає, що на кожному форумі є кілька людей, які майже постійно присутні в мережі. Більшість із них – модератори, які залишали понад 50% коментарів. Оскільки у цих професійних коментаторів багато часу, вони мають великі можливості "переговорити" своїх опонентів майже у будь-якій суперечці. На них і тримаються форуми.

Починаючи з 2005-го року в Україні було близько 10 дуже популярних літературних форумів. Багато дописів, великі аудиторії. Але у лютому-березні 2010-го року відбулася абсолютно незбагненна річ – майже всі "професійні коментатори" і "модератори" одночасно зникли з усіх популярних українських літературних форумів. Протягом року більшість форумів закрилися взагалі.

"Як таке може бути?" – міг би запитати читач. – "Хіба це можливо?" Відповідь стає очевидною, якщо додати до цієї загадки політичний контекст. Оскільки взимку 2010-го на президентських виборах переміг В. Янукович, вже не було потреби вкладати гроші в цих "співрозмовників", і їх просто перевели на іншу "роботу", де вони були потрібніші. На думку тих, хто фінансував ту антиукраїнську діяльність, Україна вже собі не належала, можна було зекономити.

Але процес розвитку української літератури було запущено. З´являлися нові автори і видавництва. Все більше ставало тих, хто був готовий розвивати культуру, що часто робилося взагалі безкоштовно. Згодом Революція Гідності сильно завадила реалізації багатьох гібридних технологій, хоча і не зупинила їх повністю. Свій найбільший розквіт українська література мала саме за останні роки. Вона нарешті стала різноманітною, позбулася ознак маргінальності, розвинулися жанри.

Там, де "специ з пропаганди" втрачають важелі впливу, одразу відбувається якісний зріст. Прикладом тому є серіали українського виробництва (починаючи з 2014-го року) на більшості телеканалів, які на порядок вищі за якістю за аналогічний російський продукт того ж періоду і взагалі.

Проте за останні два роки в літературі спостерігається дуже недобра тенденція в усіх аудиторних нішах – спрощення і повернення до маргінальної естетики "сучліту", але на значно простішому рівні, у форматі ерзац. Це дуже небезпечна тенденція, яка може суттєво підточити сучасну українську літературу і відкинути її назад щонайменше на десятиліття.

Це небезпечно, не лише з глобальних причин. Світ відмовляється від постмодерну та його світогляду. Близько 2010-го року постмодерн "програв" бій за масову культуру в США та більшості Європейських країн. І це є однією з причин, чому постмодерн та його ігри настільки актуальні для сучасної політики. Brexit, вибори Д. Трампа – тому красномовні приклади. У нас бачимо аналогічні вибори В. Зеленського та партії "Слуга народу" на президентських і парламентських виборах 2019-го року. На основі постмодерну працюють маніпулятивні target-технології, що нині поширюються світом.

Постмодерн дає людині відчуття вседозволеності, безвідповідальності, коли життя не є реальністю, а являє собою ігровий простір. Про це треба говорити окремо, але наслідки впливу постмодрену як світогляду бачимо повсюдно. І наразі вони лише негативні.

Наостанок хочу навести один приклад про те, що буває там, де з постмодерном не борються взагалі.

У нашій країні – це гумористичні шоу. Саме тому вплив "95-го кварталу" швидко вийшов за межі глядацької зали поціновувачів низькоплинтусного гумору, а всі інші "шоу" стали кальками "Вечірнього кварталу".

Якщо у ці процеси не втрутяться читачі і глядачі (як це було після обох Майданів), то у недалекому майбутньому на нас чекають такі самі "квартали" не лише в культурі, але й у всіх сферах життя. Одним словом, культурний простір буде визначатися як простір, подібний до рівня популярної зараз пісні "Ахрана, атмєна!"

Ось так виглядають сучасні гібридні війни спецслужб РФ на культурному полі проти нашої країни. І ця війна триває вже понад 300 років. Про це ніколи не треба забувати.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

18.01.2020|16:26
Оголошено короткі списки Шевченківської премії-2020
17.01.2020|17:22
«Наш формат» припинив співпрацю з інтернет-магазинами, які продають книжки російською мовою
17.01.2020|14:46
На «Фабриці Санти» підготували сюрприз для сотень сиріт та дітей з особливими потребами
17.01.2020|08:51
На 96 році життя помер Толкін-молодший, упорядник спадку батька та видавець "Сільмаріліону"
16.01.2020|16:25
П’ятеро дітей проти японської мафії: світ побачила четверта частина «Хронік Архео»
16.01.2020|15:11
Нагороджені міжнародною медаллю Івана Мазепи за 2020 рік
15.01.2020|17:33
Оголошено ІІІ Всеукраїнський конкурс малої прози імені Івана Чендея
15.01.2020|12:27
«Піккардійська Терція» разом із незрячими дітьми розповіcть українцям Різдвяну «Казку на білих лапах»
15.01.2020|08:38
Вибір року: в Україні стартував прийом робіт на Міжнародну премію ім. Івана Франка
14.01.2020|22:03
Письменниця Людмила Таран потребує допомоги


Партнери