Згаданим «передмістям» на шляху до всесоюзного «центру культури» стало, як знати, місто-герой Київ. Хай там як, але столиця УРСР залишається для авторки «Весни на Місяці» провінційним південним містом, і ця «південна» тема родом навіть не з романтичних 1930-х, коли до веселого ярмарку пролетарського Харкова тужливо озивалися «з оцього хутірця, що Києвом зветься». Пріснопам’ятна «південноросійська школа» відгукується у цих писаннях імперським душком – і стилістично, і психологічно, і душевно.

Отже, Київ у романі Юлії Кісіної – міфологічне місто, якому так пасують застійні 1970-ті роки, про які, власне, й мова у черговому твориві колишньої киянки, яка тепер мешкає в Берліні. Саме на цей час припадають роки зростання її героїні у махровій атмосфері бровастої епохи, яку в біографічній «Весні на Місяці», чесно кажучи, важкувато ідентифікувати. Насамперед через те, що героїня твору, перебуваючи в порі підліткового інфантилізму, вигадує свій власний міський всесвіт, ознаки якого, тим не менш, не складно відшукати в решти авторів як класичного, так і сучасного зразка. При цьому можна, звичайно, згадати про архаїку жанру на кшталт «Щоденників Адріана Моула» С’ю Таунсенд і «Покоління Ікс» Дугласа Коупленда, ідентифікуючи витоки авторової інфантильності, але тут коріння трохи іншого ідеологічного зразка. «Які у них, у нас, спільні ознаки? – запитує авторка. – Мова про ідеалізм радянського розливу. Адже герої цього тексту – наївні ідеалісти, лунатики, канатохідці». Які, додамо, свого часу, тобто після розвалу СРСР, затято шукали зникаючі предмети радянського побуту в рубриках своїх журналів на кшталт московської «Столиці», а згодом, подорослішавши, писали сумні утопії на зразок «Бібліотекаря», як Михайло Єлізаров, чи «Списаних», як Дмитро Биков.

Загалом «Весна на Місяці» – це чудова суміш сатири і гумору в стилі Каті Метелиці й Марусі Клімової з ніжною скрупульозністю Бруно Шульца, коли мова заходить про педофілію. Вчувається також Булгаков з Ільфом і Петровим, коли авторці треба додати комунальної міфології, і тоді «в горлі унітазу гуркотіла магматична лава і співали несправні труби», і міфологічний Прігов, коли слід містифікувати реальність, і вже Москву атакують гігантські змії, недобиті в булгаковських «Рокових яйцях», а героїні Кісіної ввижаються двоголові чоловіки і волохаті жінки в богадільнях нашої з вами радянської батьківщини. Чимало, признатися, також «національної» шарму. «Під пліснявою кокетства, – значить героїня цієї містерії, – ховалась білогвардійська романтика, червоні шаровари музейних гетьманів приховували внутрішнє зяяння, а тіні гоголівських бурсаків, усіма забуті, швендяли пустирищами, марно намагаючись знайти історії, з яких вони випали». Хоч сама авторка не від того, аби кокетливо зауважити: «Усю цю середземноморщину заносив сюди невідь який вітер». Насправді ж відомо, який саме, коли згадаємо курортного Чехова з його щоденниковим «доїхав до Харкова, нарешті південь».

З іншого боку, у строкатих розділах «Весни на Місяці» – про школу, сусідів, онаніста над Дніпром і сеанси спіритизму з божевільною подружкою – настільки все поетизовано, що без московського концептуалізму тут явно не обійшлося. І та сама героїня «поетично» вважає, що «світ круглий і лункий, як м’яч, а бідність, самотність, старість і незнайомі злочинні чоловіки з кишенями, повними льодяників, про яких говорять дорослі, лише засіб для нашого виховання». Тож не дивно, що авторку цієї незвичної книжки про такий звичний, чи пак радянський Київ, в якому тато мріє поставити в цирку «Гамлета» для слонів, а мама «українською розмовляє з помилками, але дуже старається», зазвичай зараховують до покоління перших радянських постмодерністів. Сама вона так значить з цього приводу: «Місяць – це Радянський Союз – терра інкогніта, яка сприймається з дистанцією, притаманною недосвідченому поетичному агенту».

«Як тебе не любити, Києве, мій», – звучить в офіційній музичній візитці нашої столиці. Авторка «Весни на Місяці» знає – як саме, адже її роман навіть не про Київ, «який ми втратили», а про темний бік його «місячної» природи російського зразка. Яку можна полюбити хіба що в страшному сні, тобто у радянському дитинстві.