Критика критики – річ малобутня в українській літературі. Бо й хто, власне, читає літературну критику – хіба самі лиш письменники, але не масова публіка. А чому? Бо публіці треба конфлікт, а не переказ літературного твору і не пошук та характеристика стильових особливостей. А тим паче – хто читатиме критику літературно- критичної книжки? З таким задумом безсенсовості цієї праці я її і починаю… 

Михайло Слабошпицький є знаним діячем нашої культури – і не тільки узнаваним  завдяки «розкрутці» в медіа, але й дійсно працьовитим, як мало хто в українській літературі. Він абсолютно правий, коли нагадує про лінькуватість переважної більшості наших письменників і поетів. Щоправда, при цьому не ризикує називати їх. А було б цікаво дізнатися, чому геніальний поет Леонід Талалай усіляко уникав штатної роботи – здається, Дрозду вдалося його умовити попрацювати в журналі «Київ», але поета вистачило ледве чи на рік… Без сумніву геніальний поет Микола Вінграновський також, за спогадами дружини, більше вилежувався на балконі, ніж працював… Це не применшує значення їх таланту, але применшує саму українську культуру, що могла би отримати від них більше… 

Михайло Слабошпицький видав солідний і приємний на доторк том  літературно- критичних статей, який він назвав «Наближення до суті». І означив – «Літературні долі». Не рецензії, не критичні статті, а саме – літературні долі. Чи ж бачимо ми саме долі? 

Їх 35. Вибір, звісно, авторський, а тому й цікавий. Скажімо, чому нема ні Василя Стуса, ні Іван Світличного, ні Ліни Костенко, ні Євгена Сверстюка, ні інших дисидентів – шестидесятників? Звісно, про кого писати – вибір автора, але ж коли він нав’язливо зараховує до цієї когорти, скажімо, Володимира Базилевського, то це викликає подив. Слабошпицький – і це я чув не раз у його виступах по радіо – щоб долучити якимось кандибобером до шестидесятників своїх протеже, вигадує то «другу хвилю» їх, то «інтелектуальних дисидентів». Ну, важко уявити шестидесятника, який з Києва літає у Кіровоград спеціально для того, щоб заплатити внески у комуністичну партію. Так робив Базилевський. Він цікавий герметичний автор (у поезії), цікавий роздумувач,  поклоніння якого перед російською культурою мені глибоко чуже, але, безумовно, цікавий і начитаний автор, та  в жодному разі до шестидесятників – дисидентів його зарахувати не можна. 

Слабошпицький  в цій книзі то відносить його до «другої хвилі» шістдесятників (а третя була? Четверта?), то нарікає, що Базилевського Б.Кравців та І.Кошелівець «явно недооцінили», то визначає, що його протеже «став сам собі й поколінням, і літературною хвилею»… 

Літературні долі – якщо мовити саме про них – нерозривно пов’язані з обставинами життя, зрештою, з конфліктом, без якого нема літератури. Той конфлікт може бути і особистісним, і суспільним, але має бути обов’язково. Навіть коли Петро Сорока пише свій Петриківський ліс – то й тоді ми бачимо конфлікт особистості і світу. Власне, Михайло Слабошпицький, як досвідчений критик, це чудово знає і без моїх зауваг. 

Тоді тим паче дивно, що підносячи Дмитра Іванова, як останнього селянського поета, він закриває очі не тільки на його радянську заблуклість у мавзолеї Лєніна,  але й на сьогоденну його позицію – депутата облради від соціалістичної партії, редактора, який друкує позитивну статтю про Берію ( з «Московского комсомольца»!) та три портрети Сталіна в одному номері. Зрештою, редактора, поета - лауреата, який русифікує український простір – саме Іванов започаткував видання російськомовного варіанта газети обласної ради «Гарт». Тільки чомусь сором’язливо не перекладає заголовок – була б «Закалка». Так дивно було читати статтю Леоніда Талалая в «Гарті» за українську мову, знаючи, що велика частина накладу прийде по всій Україні …російською. Та, певно, Талалай такої дрібниці не знав, а Іванов привіз йому, звісно, україномовний варіант … 

Безумовно, Іванов має талант, який він сам означує, як «трагічних дум твоїх упертість». Та коли він пише і про літніх жінок, що танцюють у Чернігові, і про повоєнні біди, то не в’яжеться це все з його комуністичними поглядами 

До речі, питання на полях – якщо першим широко про Іванова сказав Павло Загребельний (так пише Слабошпицький), а першу передмову написав Іван Драч, то чому Іванов тільки прилюдно толерує Бориса Олійника? Спорідненість комуністичних талантів?   А ще чомусь пригадується як Павло Загребельний розповів про батька Олійника – редактора «районки», що заложив в НКВС усю редакцію. Після цього Б.Олійник надрукував розгромну статтю на роман Загребельного «Я, Богдан» у газеті «Советская культура»... 

У мене був період, коли я одночасно читав біографії Оноре Бальзака і Олександра Довженка – ото би хто порівняв! Це було би значно повчальніше, ніж вишукування стилістичних прийомів. Але це заувага не до Слабошпицького – він написав іншу книгу, хоча як автор біографічних романів про Тодося Осьмачку і Марію Башкирцеву, саме він міг би таке цікавенне порівняння зробити… 

Доля Владзіміра Некляєва нерозривно пов’язана з нинішнім станом лукашенківської Білорусі, у якій він не стільки поет – скільки політик. А ось азербайджанський Анар у викладі Слабошпицького наче живе в позаполітичному просторі. Тому перший портрет – живий, а другий – схематичний.  Хіба що творче поєднання батька й сина і зацікавлюють. А який Анар щодо імперської культури? Щодо української? Зрозуміло, що конфліктувати з Алієвими йому не випадало, інакше б ми про нього чи й знали… Та про це лиш можемо здогадуватися. 

Василя Бондара, голову кіровоградської організації Спілки письменників, автор книги зве останнім селянським письменником. Дійсно цікавий, селоцентричний автор. Але ж є Валентина Мастєрова, що живе в селі на трасі Київ – Чернігів. Її «Так плакало дерево» та й багато інших речей не тільки  високохудожні, але й проймають душу. Проте вона сидить  собі подалі від навкололітературного шумовиння і про неї мало хто знає. Хоча видання харківським Клубом сімейного дозвілля її «мелодрами» «Суча дочка» потроху виводить письменницю із забуття літературною критикою. А згадану повість, коли вона друкувалася в районних газетах колонками з продовженням,  сердобольні жінки вирізали і передавали з хати в хату. І навіть оголошували збір коштів для зйомок фільму за цією повістю… 

До речі, Валентина Мастєрова номінувалась на Шевченківську премію, але її незалежний характер, принципове небажання товктися в одних застіллях з літературними та політичними генералами, а тим паче купувати преміювання, виводить її за поле зору байдужої критики. 

А який благодатний матеріал для людини, знаючої давно і побуквенно українську літературу, становлять долі Дмитра Павличка та Романа Іваничука, що вижили в позолоті радянської літератури! Конфлікт Павличка з радянською системою таки поданий, але розповідає Михайло Слабошпицький цікавіше, ніж пише….   

І остання заувага – таки Михайло Слабошпицький неуважно вичитав свою книгу. Зрозуміло, що вона є збірником рецензій, передмов, написаних колись, до якогось видання,  але прикро читати зараз, коли про свого друга і дійсно цікавого прозаїка Віктора Баранова, він пише, що той «умів – чи, може, вміє ще й до сьогодні…», а його вже давно нема на цьому світі. Подібна неуважність трапляється і в інших оповідях – мовляв, у цій книзі (мова йде про якусь книгу, що до неї писалася передмова)… Власне, так автор колись писав у передмові, але ж ми говоримо зараз про літературні долі, чи не так?