Напевне має рацію мій син, коли нещодавно у суперечці зі мною, „ видав на гора “ такий аргумент: „ Що ти мене переконуєш: слово, слово, слово… Де твоє слово? Хто його боїться? Сили бояться, а не слова “, і пішов мій син у спортивну секцію боксу…

Вже роки ми говоримо про потребу змінити ситуацію навколо Шевченківської премії. Говоримо, пишемо, скандалимо, епатуємо, закликаємо, а віз і нині там.

Не так давно в черговий раз писав і я про шевченківські перегони . Писав. Писав. Писав. Слова. Слова. Слова… Але ніякого результату. Крім внутрішньої часткової моральної сатисфакції і декількох реплік знайомих і незнайомих: „ Ви молодець, що це сказали “. Все перетворилося у балаканину.

Відбулося засідання Шевченківського комітету і … результат навіть не здивував. З 28 претендентів у номінації „ художня література “ допустили до Третього  туру аж шістьох авторів: Богдана Гориня, Станіслава Чернілевського, Павла Вольвача, Бориса Гуменюка, Любов Пономаренко і Петра Сороку . Які аргументи Комітету – незрозуміло. Чому не потрапили в останній тур той же Володимир Даниленко чи Степан Процюк . Адже читацька і критична опінія названих авторів більш як позитивна. Той же Даниленко минулого року був у головних претендентах на лауреатство. А цьогоріч зʼявилися сильніші автори чи кращі книги? Наша белетристика лише визріває на серйозне сприйняття, і Даниленко і Процюк є серед тих авторів, які змінилися ставлення до сучасної прози української з байдужого і критичного на серйозне і осмислене сприйняття. При цьому не загравали з „г рантівською “ естетичною і світоглядною кон’юнктурою. Не твердили при цьому, що Донбасу і Криму треба позбутися, а сепаратистів треба обійняти, як братів і сестер во Христі…

Чому потрапили у третій тур самі ці автори, а не інші? Таємниця за  сімома замками. Хоча десь один зі членів Комітету у приватній бесіді сказав: „ Ми не зобов’язані читати весь той хлам “. У цій простій банальній фразі ключ до розуміння чим сьогодні є Шевченківська премія і чим вона буде не може.

Хоча таємниці ніякої нема. Все відвертіше говорять про „ торги “ навколо Шевченківської премії. Мовляв, бігав один чоловік, дізнавався, чому не потрапив у заключний тур. А йому відповідають: „ Запізнилися. До вас тут був чоловік, все узгодив “. „ Та хіба мені шкода. Та я готовий останню сорочку сусіда пожертвувати “.  „ Ну то приходіть наступного року, записуємо в чергу “. Така чи приблизно такого типу бесіда нібито відбулася між X. і Y. (претендентом і експертом).

Я не буду коментувати прізвища тих авторів, які потрапили у заповітний тур. По-перше, не всі книги читав. Локальність книгорозповсюдження непристойно зашкалює. Зрештою, належного читацького обговорення книг так і не відбулося. Один з авторів подав книгу поетичного вибраного, чи  можна подавати книгу вибраного на премію, не знаю. Інший не видавався більше 25 років, фактично його не було в літературному процесі, і раптом – участь у Шевченківських перегонах. Я нічого не маю проти і такого варіянту. Але шліфування таланту письменника неможливе без заангажування в літпроцес зі всіма перевитратами такого. Третій –  їздить на війну і пише вірші. Кажуть, непогані вірші. Правда, нібито замішаний у скандалах з продажею картин з фронтової зони. Четвертий – дисидент, який не написав художньої книги, а швидше спогади про художницю. Пʼята – вчителька-пенсіонерка, яка у 70-80-х виглядала цікаво. Як тепер виглядає, – як письменниця, – сказати важко. Нарешті, шостий – з добрим чуттям слова, але з вічним заграванням до старої літературної гвардії і християнськими метаннями, які більше нагадують поведінку вередливої дівки перед заміжжям…

Можливо, є рація у тому, аби Шевченківську премію присуджувати раз у два або три роки. Або ж розширити коло експертів, кожен із яких мав би прочитати публічну лекцію обгрунтування або ж спростування амбіцій претендента. Або ж…

Якщо ми не зробимо спроб оживити організм шевченківського преміювання, то розмови про можливу і неможливу корупцію чи корпоративні зговори „ комітетчиків “ нікуди не зникнуть.

Або робимо зміни, або забираємо імʼя Шевченка з профанованого людьми преміювального процесу. Іншого варіянту не бачу.

І на завершення. Не знаю, хто як, а я знаю лавреата Шевченківської премії 2016 року. І мені зовсім невесело від цього знання…