Отже, все починалося весело, як і має починатися нова справа - в кінці 90-х виникли нові приватні видавництва, а молодим авторам було куди звернутися.  

Перші дві мої книжки, котрі стали лауреатами конкурсу Коронація Слова-2000 і 2001, було видано у видавництві «Кальварія». Це - «Мерці» (згодом, для іншого видавництва,  назву попросили пом‘якшити на «Пастку для Жар-птиці») і «Ескорт у смерть». Видання були гарні. Автор перебував на сьомому небі від щастя, а видавництво, як і кожне видавництво в такому випадку було стурбоване: чи окупляться витрати, чи продасться мізерний початковий тираж і т.п.  Нічого особливого від цих трилерів ніхто не очікував. Але несподівано їх помітили. Досі вдячна багатьом журналістам і критикам. А далі пішло за принципом снігової кулі.  

Через п‘ять років, як виявилося, книжки завдяки Його Величності Читачеві все-таки не канули в Лету. Щоб бути об‘єктивною, зауважу, що я не вважала їх чимось визначним і ніколи не думала, що вони варті широкої уваги, реклами чи презентацій. А якщо чесно - то й побоювалася всього того. Самі видавці казали, що у них на той час краще йшли книжки інших українських авторів, видавалися чудові переклади, які пам‘ятаю і ціную досі.

У 2005 році, не дивлячись на незначущість цих книжок, мені дали нову угоду, яка автоматично анулювала першу. Текст дрібним шрифтом на кількох сторінках.

Скажу відверто, я не великий знавець юридичних тонкощів, мені завжди вистачало того, що виходять книжки і у них є читачі. А ще -- існують дружні стосунки, в яких тебе не підловлюють на неуважності і прозорість в них (власне те, що у мене за ці 12 років склалося, наприклад, з «Норою-Друк» і, сподіваюсь, складатимуться й з іншими).  Прочитавши ті сторінки, я зрозуміла, що... нічого не зрозуміла (надто складною виявилася та «грамота»!) і вирішила: а, ну їх, ці трилери! Я ж ще маю написати купу інших книжок!

А от з цього місця прошу бути уважними молодих авторів.

Отже, звертаюсь до них: уважно читайте угоди! Кожен пункт, навіть якщо їх мільйон! З‘ясовуйте, що мається на увазі, коли пишеться - «на весь визначений законодавством України час дії», на видання книги у носіях «невідомих на момент укладання Угоди, які можуть створюватись в майбутньому», що таке видання «у мікрокопіях», право на «виступи третіх осіб з читанням Твору», на екранізацію, на радіо- і телевиставу, на... Одне слово, на ВСЕ і на термін, не визначений певною датою.

Не буду перелічувати ці пункти угоди початку ХХІ-го сторіччя, знаю вже з власного накопиченого за ці роки досвіду, що те все за 12 років дуже сильно змінилося і ще має змінитися. Адже «грамоти» на безліч абсурдних і, подекуди,  зворушливо-кумедних пунктів мають стати грамотним юридичним документом.  

Звісно, видавництво повинне мати гарантію, що, власним коштом роблячи автора відомим для читачів, воно якось поверне собі ті кошти і дещо на тому заробить. Адже мусить не просто виживати, але й розвиватися, роблячи благородну і дуже нелегку в наших умовах справу народження і пропаганди української книжки.

Тому залишимо поза цією розмовою реальну потребу виключного забирання прав автора на його твір. Можливо, справді є сенс передавати видавництву право на екранізацію твору, на створення за ним спектаклів, аудіокниг, електронних книг, на переклади всіма мовами світу і т.д. Робота автора - писати нові цікаві книги і не гаяти на все те сил і часу.  Але ж отримання прав накладає і певні обов´язки. Якщо власник прав знаходить закордонного видавця, "пробиває" кінофільм, продає електронні версії і активно пропонує твір театральним драматургам та режисерам - честь йому, слава і заслужений заробіток. Але коли цю всю роботу проробляє сам автор, а, проробивши, опиняється у ролі "позбавленого батьківства", бо правовласник не дозволяє навіть чхнути на тему твору без гарантування йому серйозного "заробітку" - навряд чи це справедливо. А якщо й законно, то з таким законом щось треба робити.

З певного часу - за часів виникнення книжкового бізнесу - було втрачено або ще не виробилися ці стосунки, вони лише починають врегульовуватись, осмислюватись і приходити до якогось консенсусу. Якщо це все буде вирішуватися «полюбовно», ситуація не доводитиме авторів до принизливого випрошування права на розпорядження власним твором. 

Але повернемося до угоди з видавництвом "Кальварія", довкола якої склалася дещо скандальна ситуація.

В 2006-у я отримала пропозицію від видавництва «Фоліо» щодо перевидання «Мерців» під іншою назвою (!)  і «Ескорту». Тут вже був певний термін - 5 років. Угода стандартна, як і всі мої подібні угоди з «Фоліо». Дія угоди закінчилася 2012-го року.

Книжки вийшли і успішно (принаймні,  мені так здається, судячи з книжкових ярмарків, зустрічей з читачами, які активно влаштовувало видавництво протягом нашої співпраці.) виходили протягом обумовленого терміну.

В рік закінчення угоди я отримала ще одну досить непогану пропозицію щодо подарункового видання трьох детективів під однією обкладинкою від видавництва «Спадщина-Інтеграл»... При мені представники видавництва потелефонували по книгарнях і з‘ясували, що ці книжки вже закінчуються, їхній залишок мінімальний або вже зовсім немає. Що було цілком логічно, враховуючи кінець терміну угоди.

А потім почалося найцікавіше...

Коли книжка вийшла, з‘ясувалося, що... існує ліцензія, котру видавництво «Фоліо» придбало у «Кальварії».

І у мене виникло кілька питань, які хочу озвучити, про всяк випадок -- для інших авторів.

Питання перше.

Якщо існує якась ліцензія на право друку книги в іншому видавництві - чи не мусить автор знати її зміст та термін закінчення дії і мати в себе в паперовому вигляді? Чи це - секретні відомості?  

Питання друге.

Чи не може видавництво перед закінченням терміну дії угоди (чи ліцензії), попередити автора аби узгодити подальші плани?

Питання третє.

В разі створення книжки на інших носіях чи не мусить автор отримати про це бодай якусь звістку?

  Отже, не маючи про те все і гадки, я зрозуміла, що нова угода - з «Фоліо», яка була цілком повноцінною, автоматично скасовує попередню - з «Кальварією». В ній не було ані слова про те, що видавництво є «ліцензіатом».

 Щодо дій терміну ліцензії або взагалі про її зміст, або про всі інші «мандрівки» текстів протягом цих 12 (!) років у вигляді книжок, аудіоверсій, мені мало що відомо.

Я цілком розумію, що все надруковане, як тепер скажуть мені ображені видавці, не користувалося попитом. Тоді через що скандал? Відпустіть бранку з миром. Адже мати її  при собі 12 років з перспективою «пожиттєво»  - чи не забагато?

Адже кіно все ж таки знято за уклінним проханням надати право написати сценарій, існує в якихось площинах аудіоверсія (роки зо три тому ВИПАДКОВО знайшла диск у мережі «Фокстрот»), кажуть, що існують і електронні версії. Можливо,  з того є і якийсь зиск в грошовому еквіваленті... А я почуваюся винною перед усіма. Моє фото, як страшний доказ,  висить в інтернеті з підписом - «Вона підписувала піратські  книжки!».  «Її розшукує міліція»? 

Краще б написали «Вона працює»... Що є правдою.

І, як і 12 років тому - попереду ще купа ненаписаних книжок.

А задля того, щоб купити їх у мене чи у моїх колег-письменників з усіма бебехами -  «пожиттєво», «на віки вічні до сьомого коліна», без права на власну ініціативу і жодного врахування наймізерніших побажань (і навіть - уклінних прохань автора не блокувати ані виходу фільму, ані роботу для театру, тощо) - треба створити для цього відповідні умови.   Поки їх в країні немає - доти всі ці розмови точитимуться «на творчих кухнях». Тому я щиро вдячна видавництву "Кальварія" за порушену тему.