Мертві поети втрачають своїх ворогів, недоброзичливців, критиків і конкурентів, всі спроби налагодити конкуренцію поміж мертвими поетами завершуються невдачею, по смерті вони опиняються сам на сам зі своєю порожнечею, намагаються ділити її, але відразу ж розуміють усю марність своїх зусиль, оскільки порожнечі вистачає на всіх, нею можна вільно ділитись, не переймаючись, що на завтра її раптом забракне. Позбавлені конкуренції, вони поступово втрачають зв’язок із власними віршами, віддаляються від них, забувають рядки й строфи, слова починають звучати інакше, фонеми набувають зовсім іншого значення, вплітаючись до чужих голосів, відкладаючись у чужих горлянках. Мертві поети вириваються з щоденної літератури, захищені таємними колами, за якими їх ще можна розгледіти, проте не можна сказати їм нічого доброго і нічого поганого. Найбільша перевага, яку отримуєш зі смертю – це можливість не брати участі в суперечках навколо власного імені. 

Після їхньої смерті лишаються бібліотеки з непрочитаних ними книг, записники, квитанції, напірники, набиті чернетками, котрі марно намагатися прочитати, використані телефонні картки, візитки з адресами кредитних банків, церков та борделів, залізничні квитки в обидва боки, партійні квитки з неоплаченими внесками, телефонні довідники, рекламні буклети, безліч непотрібної, невикористаної і такої необхідної за життя інформації, яка після їхньої смерті не годиться навіть у якості музейних експонатів, оскільки більшість мертвих поетів не мають своїх музеїв – вони вмирають так швидко, що музеї для них просто не встигають будувати, тим більше хто буде ходити до їхніх музеїв? Живі поети до музеїв не ходять. Мертві – тим більше. Іноді, коли поети помирають особливо часто, всі якось затихають, починають прислуховуватись до тих, хто залишився, але ті, хто залишився, зазвичай, теж затихають, і тоді крім тиші, взагалі важко щось почути. 

Після смерті поетів, зрештою, лишають у спокої, видавці копаються в їхніх речах, переривають шафи з одягом у пошуках рукописів, знаходять у кишенях їхніх плащів осіннє листя і морське каміння, витрушують зі стоптаних черевиків скріпки, монети і рецепти безсмертя, обережно перебирають пташине пір’я і автоматні гільзи в старих капелюхах, виносять усе це на смітники і спалюють разом із одягом. Друзі померлих намагаються згадувати веселі історії з життя небіжчиків, кумедні ситуації, переповідають анекдоти і перечитують старі книги, про котрі вже встигли забути, вороги померлих зляться за втрачену можливість далі ворогувати. Всі інші, ті, хто з небіжчиками знайомий не був, дивляться вечорами на палаючі смітники і відчувають у повітрі запах пороху і палених книг.  

Ховати померлих поетів приходить дивна публіка, більшість із них не бачить нікого навколо себе, але поступово виявляється, що всі вони між собою знайомі, і вже потім, по всьому, вони довго вибираються з прогрітих осіннім сонцем цвинтарів, час від часу натикаючись на могили зі знайомими прізвищами. Поховавши померлих, живі поети повертаються додому, злі на весь світ, на всіх, хто в ньому залишився. Пишуть посвяти померлим, пишуть листи один одному, намагаються один одного підтримати, читають один одного, друкують один одного, продовжують боротись за свою літературу, продовжують сперечатись, сваритись, відбиватись. Б’ються за можливість бути почутими. Влаштовують сварки в барах, пропивають рештки терпіння та здорового глузду, грають у карти, заставляючи внутрішні органи і серця. Грають, грають, але як правило програють.