Видно, що тут зволікали з ремонтом роками. Стіни, коридори, кімнати, студії – обшарпані. От що дісталось Україні у спадок від Союзу! Фронтон – нічогенький, та за фасадом, як і за туманом, нічого не видно. Найбільше допікали непридатні для вжитку магнітні плівки. Застарілі, розсипались на тирсу. На них, бережучи як зіницю ока, і доводилось готувати передачі на допотопних студійних столах звукозапису. Так само й на портативних котушкових магнітофонах «Репортер». Хоч всруся, та не здамся… З тим і викручувалися як могли українські радійники в лихих дев’яностих роках. Коли усе згадати, не вкладається в голові. Зате, життя переповнювалося через край. Тільки встигай записувати і розпитувати знаних осіб: В’ячеслава Чорновола, Бориса Олійника, Євгена Станковича… Їм нема ліку.

Напередодні Різдва я запросив у студію Ніну Матвієнко на п’ятдесяти хвилинну передачу «Четвертий універсал», аби народна артистка наспівала й прокоментувала колядки, нагадала, як то колядувалось в Україні ще до Союзу. Років сто тому. Ніна Митрофанівна зростом невисока, проте своєю вдачею – грім-баба, начувайся! Лишень сіла біля мене в студії, повела носом, принюхалася:

– Чути оковитою від вас, – очей не відводить од мене, свариться пальцем.

– Боже збав, Ніно Митрофанівно! Таке скажете… То запах від цигарок з ментолом. 

– Умгу! Ну, коли… з ментолом, то – починаймо, – зручно вмістилася напроти мене перед мікрофоном. 

Після запису, проводжаючи її до виходу, на порозі вона й каже мені:

– Покиньте курити цигарки з ментолом, бо більше не прийду на запис. 

Не називатиму прізвищ відомих осіб, яких запросив на запис – вони лика не в’яжуть. П’яні як ніч. Я сьогодні зранку ще чув їхні палкі в прямому ефірі УР, розсудливі промови з високих трибун. А тут тобі – на! Кажу, може завтра прийдете… «Не хвилюйся, – лишень усівшись перед мікрофоном, заспокоюють та тверезіють перед очима. – Давай, запитуй, що тебе цікавить?». І відповідають мов по писаному. Не придерешся до похмільних слів. Знала б Ніні Митрофанівна, з ким має справу, відбуваючи спільні урочистості у філармонії, палаці «Україна», то, певно, сама закурила цигарку з ментолом… 

Найчастіше я запрошував на «прямі ефіри» та записував у студії причетних до красного письменства. Соцреалістів і сучукрлітівців до уваги не брав (Уже на зорі Незалежності вони набили оскому). З тямовитими, маститими не панькались ні тоді, ні тепер. От мені й на руку ковінька! Обов’язково щось слушне почуєш од них та сам для себе візьмеш. Але ж вони, в ар’єргарді, комизисті, знають собі ціну. Ще спробуй підступитись до тих куди тобі хват! А мені – кров з носа, мушу їх запросити і квит. 

Телефоную доктору мистецтвознавства, культурологу Вадиму Скуратівському. Знаючи, що він чоловік непростий, поважно тримається. До того ж – «антисовєтчик». З першим-ліпшим не стане розмовляти. Взявши слухавку, Вадим Леонтійович одразу відмовив:

– У жодному разі ноги моєї не буде на «постсовєтському» радіо. 

Й чим би його підкупити, подумав я: 

– Шкода, шкода… Галина Григорівна, царство їй небесне, була дуже високої думки про вас.

– А звідки ви знали мою покійну дружину?

– Вона вчила мене на журфаку. Я складав їй іспит з російської літератури… українською мовою. Хоч, цитати з творів наводив російською.

На якусь хвильку тиша у слухавці:

– Гаразд… Прийду!

Власне від Вадима Скуратівського взнав я багато такого, що допер пам’ятаю. Вадим Леонтійович не лише «начитана голова», а першокласний аналітик.

Інший випадок уже з перекладачем Євгеном Поповичем. Один з моїх улюблених умільців художнього перекладу. В Євгена Оксентійовича та сама вдача, що й у Скуратівського. Ще спробуй знайти з ним спільну мову. Та я наважився. Телефоную:

– Запрошую вас узяти участь в радіопередачі про український переклад.

– Хто там ще буде?

– Ви та академік Дмитро Затонський.

– Ні, ні! З отсим… – і прорвало Євгена Оксентійовича. – Не сяду за один стіл ніколи.

– Ну, тоді я сам проведу з ним діалог. 

– Та він наговорить вам таке, що те все буде неправда, – трохи подумав. – У мене корона з голови не спаде. Нехай… Прийду.

П’ятдесят хвилин у студії я лише слухав, як два супротивники зводили рахунки між собою щодо українського перекладу. Втім, радіопередача вдалася на славу. Обом я вдарив чолом! Але не завжди стелилося гладко у мене. В посольстві Швеції в Києві мене спіткала невдача. Беручи інтерв’ю у двох поважних скандинавів – сіли батарейки в допотопному «Репортері». Не подаючи вигляду я, позичивши у Сірка очі, уважно вислухав шведів і запросив їх увечері на запис до студії. Мовляв, ми зробимо ще одну розмову, та вже для іншої радіопередачі. Збрехав, звісно, щоб не пошитися в дурні. Довірливі скандинави не зрадити моєї надії, прийшли на Хрещатик, 26, і знову взялися зі спочатку вести мову про короля Карла XII та гетьмана Івана Мазепу.

Таких прикладів можна наводити безліч зі своєї журналістської практики. Однак, не завжди ж був на коні, доводилось і падати з нього. Набивати ґулі! Та все через свій довгий, без кісток язик. Не зносив я прихвостня Кучми – Дмитра Табачника. В одній з радіопередач пройшовся по ньому. Й перепало мені на горіхи. Перевели мене з першого каналу Українського радіо аж на третій. Та попри те, що не кажіть, сома кинули в річку. Я знов опинився на вулиці Ярославів Вал, куди вчащав ще спудеєм до редакції літературно-драматичного мовлення. То знову про корову. Після радіопередачі «Четвертий універсал» довелось придумати щось нове. Незабаром вийшла в ефір – «Книгарня біля брами». 

Тепер і керівник, і режисер передач у мене змінились. Відповідно, ними стали Юрій Олексійович Засенко та Василь Федотович Обручов. За неповний місяць я порозумівся з тертими калачами. Людьми бувалими, які не один пуд солі з’їли на радіо. Знають усі входи й виходи. Юрій Засенко – корінний киянин. Василь Обручов родом з полтавських країв, який у своєму справжньому прізвищі Обруч додав «ов», аби дужче, як казав, вимовлялось. Страх як гарно! Василь Обручов, а не якийсь – Обруч. Так само, чув від Василя, й Ада Роговцева, з якою він навчався в Київському інституті театрального мистецтва, до свого прізвища Рогова доточила ще «цева». Та й у її, Ади Миколаївної, чоловіка Степанкова справжнє прізвище – Волощук. Голова ходить ходором, як наслухаєшся про тих артистів, з якими Обруч-Обручов був на короткій нозі. Всі ж вони в черзі стояли, щоб Василь Федотович запросив їх начитати текст художнього твору для радіопередачі. Чи для того ж таки «Театру перед мікрофоном». Звісно, метри стояли в черзі до того часу, доки платили гонорари. Та – немалі.  

Юрій Засенко свої дитинство, юність і молодість (поки не одружився) прожив у письменницькому будинку, в якому на першому поверсі міститься книгарня «Сяйво» на колишній Червоноармійській вулиці (Нині: Велика Васильківська). Тож середмістя й людей довкола знав, як своїх п’ять пальців. Від Юрія Олексійовича також наслухався я чимало бувальщин, що від них голова ходить ходором. Особливо запам’яталася розповідь про Максима Рильського та Остапа Вишню.  

Підліток Юрко ошивається на Хрещатику побіля пасажу. Коли, глядь, іде академік-поет Рильський у кашеміровому пальті та смушковій шапці-пиріжку, зайшов до гастронома. Юркові нетерпець, що ж там придбає академік. Максим Тадейович тоді працював директором Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. А поет не промах! Купив пляшку горілки, два батони: булку і ковбасу. Порозпихав, стирчать з кишень пальта. Ні на що й, ні на кого не зважає. Розмашистим кроком прошкує хідником. Юрко – за ним. Рильський підійшов до будинку, в якому мешкає Засенко, щодуху свиснув раз, удруге. За хвилин п’ять показався Остап Вишня. Й увійшли вони вдвох у дворик, за будинком. Там в Остапа Вишні голубник. Піднялись драбиною вгору. Перегодя звідти задушевно полилося: 

                                                                                Цвіте терен, цвіте терен,

                                                                                А цвіт опадає.

                                                                                Хто в любові не знається,

                                                                                Той горя не знає.

От вам й українські класики! Та не ті, про яких пишуть у підручниках, змальовуючи їх чуперадлами, а справжні. Щиросердні. Свої-своїсінькі. 

Здружився я з Юрієм Олексійовичем на похоронах чоловіка його, Засенка, коханки. Мій керівник запропонував, аби я пішов з ним на поховання. На похорони у минулому дипломата. Тоді вперше й почув, як духовий оркестр у приміщенні крематорію виконує класичні українські мелодії. Опісля були поминки, колеги покійного, засмучена вдова і кілька стопариків, що ми осушили з Юрком. Та сього нам обом виявилося мало, й почали звільна козу водити з площі Дзержинського (Нині: Либідська) до Бессарабки від генделика до генделика. 

Здогадайтеся з першого разу, про що і кого базікають напідпитку чоловіки… Правильно, про свої зальоти та жінок. Се й стало нам за підставу здружитися керівникові і його підлеглому. Недарма ж кажуть: «Свій своєму мимоволі брат». Незважаючи, що ти старший за віком і вищий за посадою.