Ще 1926 р. у статті «Думки про Шевченка (Естетичні та історично-філософські фрагменти)», надрукованій у  часописі «Спудей» у Празі (ч. 4, с. 32-40),  Дмитро Чижевський звернув увагу на те, що до кожного ювілею Шевченка з’являється «досить велика кількість ювілейної літератури», серед якої чимало таких «етюдів», які роблять спроби пов’язати його ім’я «з тим чи тим моментом сучасності, аби довести, що Шевченко наближається до тієї чи іншої сучасної політичної або суспільно-ідеологічної течії, або відшукати в Шевченка ті чи інші відповіді на сучасні проблеми й питання біжучого життя». Мова зрештою, не про ювілеї: фактом своєї незаперечної актуальності, потвердженої трагічними поворотами національної історії й усе новими викликами часу, Шевченко постійно доводить свою «абсолютну актуальність». Годі заперечити, що Шевченкове «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» зазвучало нині з новою силою, бо ж направду «В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля». Ці актуальні аргументи національного прямостояння у час російської агресії ще більше  потверджують тезу шістдесятниці Михайлини Коцюбинської «Шевченко – поет сучасний», яку  розгортали її соратники по боротьбі: Тарас Шевченко направду був духовною призмою українського шістдесятництва. Його постать як «квінтесенція чистої реальності національного буття» (Д.Чижевський) була й залишається основоположною в процесі увиразнення національної ідентичності. Тому Шевченко і став камертоном «правдивого» шляху шістдесятників. Апеляція до Кобзаря котрий «дивиться суворо» в наше сьогодення, програмово прозвучав уже у вірші Ліни Костенко «Кобзарю…» (зб. «Мандрівки серця», 1961). І річ не тільки у співзвучності поетового Слова з устремліннями народу, суголосності мембранної душі Поета з українською «колективною душею», а й у самій природі поетичного твору, ядром якої завжди залишається сфера естетичного, що, безперечно,  працює у полі традиції.Лише в естетичній сфері – через функцію з’єднання – відкривається  (за Д.Чижевським) онтологічне в нації. Адже тільки у виході «поза свої межі» кожне буття «здобуває своєї повної реальності». Вчений окреслює це як прорив до інших культур та інших культурних сфер, як «явище з іншої, для них чужої, сфери»: так відбуваються репрезентації Шевченком української культури «назовні», поза межі національної культури.

У дискурсі українського шістдесятництва такі духовні предтечі, як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка стали визначальними постатями й набули статусу символів національного відродження, духовного прозріння й оздоровлення нації, адже їхня творчість стимулює усвідомлення себе українцями, нацією, народом. Тому й прозвучало з уст відоме Симоненкове: «Скромна праця моя –/То не пишна окраса,/Але в тому, їй-богу,/Не бачу біди –/Щось у мене було/І від діда Тараса,/І від прадіда – Сковороди». Фігура Шевченка була й залишається тут основоположною. Молоді інтелектуали 1960-х рр. не тільки актуалізували образ Шевченка, а й ритуалізували сам процес національного відродження, освяченого його іменем. Пам’ятник Кобзареві в Києві, Тарасова могила в Каневі  набули особливого сакрального змісту, куди приходили вклонитися національно свідомі українці. Так, багатьом нині сущим пам’ятне перше зібрання київської (і не тільки) інтелігенції біля пам’ятника Шевченкові в столиці у день перепоховання Тараса  на Чернечій горі 22 травня 1966 р., коли подібні акції вже сприймалися владою як викличні й націоналістично забарвлені. Наступного року біля пам’ятника  зібралося вже значно більше небайдужих людей, що спричинило затримання активістів міліцією. Така агресивна відповідь влади на акцію національного самоусвідомлення була продиктована страхом перед солідаризованістю людей і потрактована нею як прояв націоналізму й громадянської непокори. П’янке почуття духовної свободи, яке пережили українські шістдесятники під час таких несанкційованих зібрань, описала Світлана Кириченко на сторінках своєї книги «Люди без страху». Зокрема, вона підкреслює: «Згодом я зрозуміла, що найбільшою небезпекою для влади в «22-му травні» було усвідомлення його внутрішнього українсько-російського протистояння, закладене в самому факті посмертного повернення поета з російської чужини, неволі на Батьківщину. В інших тогочасних акціях воно так виразно не прочитувалось».

Теза Дмитра Чижевського – шукати значення Шевченка як репрезентанта «надіндивідуального буття національного» у сфері естетичній – визначила проекції Шевченкового слова в творчості більшості представників цього покоління. У дорозі до Шевченка їм доводилося щоразу підносити себе до розуміння справжнього поета, скидаючи з нього «…шапку.// Та отого дурного кожуха» (І.Драч).  Відкривання «у нім академіка...// Ще каторжника роботи» (І. Драч), а надто велета духу, пророка, почалося, звісно, не шістдесятниками.  Проте їхній вагомий внесок у Шевченкіану залишиться в історії української літератури назавжди – попри агресивні десакралізаційні процеси постмодерної рецепції.

Однак, якщо пам’ятники Шевченкові, що фактично стали опозиційними до монументів вождів «світового пролетаріату», перебували у Шевченкові дні під пильним контролем відповідних служб і  фактично під негласною забороною для масових зібрань, то сама спадщина Кобзаря зазнавала в радянський час більш ієзуїтських ін’єкцій пануючої ідеології. Це виражалося в ідеологічно підконтрольному трактуванні творчості Шевченка, вибірковому й однобокому тлумаченні «Кобзаря», революціонізуванні й атеїстетизації його автора – всьому, на що була здатна офіційна літературна критика вульгарного соціологізму. Тож молодим інтелектуалам насамперед ішлося про те, щоб «відчистити» образ Кобзаря від позліток і намулу соцреалістичного сприйняття, ортодоксальної критики, яка робила Шевченка революціонером  у тому варварсько-атеїстичному образі, що його витворив жовтень 1917 р. Тому вони розгорнули опозиційне перепрочитання Шевченка, прагнучи надати йому «правдивої суті». Поряд із поетичними варіаціями на тему Шевченка (Ліна Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Стус, І. Жиленко й ін.) увиразнюється літературно-критичний дискурс, де літературознавчий аналіз поетики Шевченка (М. Коцюбинська) переплітається з непримиренною критичною позицією до тодішнього офіційного Шевченкознавства, розвінчуванням пануючої методології поцінування творчості Кобзаря з погляду «замовної» ідеології (І. Світличний, Є. Сверстюк), опозиційними до тодішнього офіційного Шевченкознавства  ґрунтовними студіями (І. Дзюба, В. Шевчук), намаганням розширити вектори сприйняття творчості Шевченка, що пізніше спонукало появу цілої низки  ґрунтовних неординарних праць. Тільки такий, «очищений» від фальшивих інтерпретацій та ідеологічної категоричності Шевченко міг бути тією вищою інстанцією, «чистою реальністю» буття» (Д. Чижевський), камертоном, за яким звіряють «правдивість шляху» й «висоту голосу» (Ліна Костенко), до чого апелюють у час сумнівів і випробувань, звіряння «дорожньої карти». Усвідомлення себе нацією, народом відбувалося в шістдесятників через осмислення та самоосмислення, особливо в царині літературно-критичної й літературознавчої рецепції та поетичної репрезентації образу Шевченка, що прокреслює вектор спадкоємності поколінь.

Уже перші наукові публікації М. Коцюбинської 1950-1960 рр. дають уявлення про самостійні пошуки, власне бачення естетичних принципів Шевченка, його своєрідної поетики, специфіки поетичного мислення, закоріненого в українську народнопоетичну стихію. Дослідниця проектувала витоки Шевченкової Музи на парадигму романтичного світогляду. Розглядаючи конкретні твори поета, вона використовує надбання тогочасної теоретичної думки, збагачуючи їх власними тезами й висновками. Тоді ж зароджується і її виразно антропоцентричний підхід до дослідження шевченківської проблематики. Окремі її  публікації тих років дають уявлення про цілком оригінальний літературознавчий принцип аналізу як окремих творів поета, так і його естетики загалом. Авторка прагне збагнути цілісне Я Шевченка, проникнути в специфіку його поетичного мислення, екзистенційні мотиви його творчості, поліфункціональність слова тощо. Ключ до розгадки феномена завжди «сучасного Шевченка» полягає, по-перше, в тому, що поет випередив свій час, а по-друге,  вичерпав «цей тип (фольклорно-романтичний – Л.Т.) художнього вираження», настільки випередивши своїх сучасників і ближчих наступників як художник, що його «стилістичний образ сприймався як сформований довічний національний стереотип української поезії». Відбувся спостережений дослідницею ефект «засліплення» Шевченком його наступників, що можна сформулювати і як розширення просторового й темпорального поля власної поетової присутності в українській літературі: його сучасникам та ближчим у часі літературним поколінням у вимірах близької Шевченкові доби випадало бути хіба його тінню, оскільки майже все ХІХ ст., аж до середини 80-х рр., минає в українській поезії мовби «під гіпнозом Шевченка». Коцюбинська застережливо розрізняє «життєдайний творчий вплив і гіпноз Шевченка» – останній множить епігонів. Існує й третя складова «сучасного Шевченка», в поезії якого «закладено зерна, які проросли в художній свідомості наступних поколінь» – і це фокус переломлення його художньо-образних традицій у творчій манері найвиразніших поетів ХХ ст. Його ознакою залишається також схильність до «синтезу мистецтв», і це єднає мислення поета з сучасним поетичним мисленням. Проаналізована дослідницею «простота» Шевченка в її системі аргументації виступає «не як антипод складності, а як відстояна кристалізована складність».

У  той же час  Іван Світличний намагається очистити  творчу спадщину класиків української літератури від ідеологічного та спрощеного теоретичного трактування. Показовою залишається студія «Духовна драма Шевченка», де простежено траєкторію трагізму поетового слова,  розгорнуту в парадигмі індивідуальне/народне. Антропологізуючи національне, критик на конкретних прикладах із поезії Шевченка виводить проблему в простір людської душі. Водночас драма душі української людини підноситься ним до висоти трагізму нації й підспудно проектується на власну драму. Будь-яка трагічна тема переходить у Шевченка в «глибинну ідею протиставлення черствих, безсердечних людей людям чистим і добрим, і саме протиставлення й протиборство є першопричиною найстрашніших людських трагедій». За спостереженням І. Світличного, зло в контексті Шевченкової поезії не залежить від соціального статусу людини, воно «повсюдне, всезагальне, і сховатися людині від нього нікуди»  – і усвідомлення цього спричинило страшну духовну драму Шевченка – не меншу, ніж у його героїв.

Ще в часи «хрущовської відлиги» Євген Сверстюк почав розпрацьовувати інтерпретаційну концепцію Шевченкової поезії, що опонувала радянському літературознавству. Він послідовно виступає проти витвореної соціологічно-вульгарною критикою  постаті хрестоматійного поета, намагаючись подолати стереотипи інтерпретації й наблизитися до істинного – не ужиткового Шевченка. Письменник розвіював міф про нібито «атеїзм» національного пророка, повертаючи його творчості трансцендентальний смисл.  «Етика прометеїзму» (назва статті 1964 р.) Шевченка, за  Сверстюком, тримається на вірі у силу морального поступу, позитивній креативності людської та національної гідності, а поняття волі тлумачиться як воля внутрішньо незалежної людини, здатної відстояти свободу власного народу. Такий підхід властивий книжці «Блудні сини України» (1995), відзначеній Шевченківською премією. Книжка «Шевченко і час» (1996) апелює до ментальних глибин людини, християнської матриці, якою вивіряється вічна опозиційність праведного/грішного, істинного/фальшивого. Логічним продовженням розбудови шевченківської теми став розділ книжки «На святі надій. Вибране» (1999) – «Профілі і час», де постать Шевченка осмислюється в руслі християнської моралі. Сверстюк шукає в творчості Шевченка антрополого-християнський код  українства. Виходячи з того, що в поетовій творчості втілено найповніший образ душі українського народу, здійснює пошуки християнської самоідентифікації особистості у вимірах ХХ ст. крізь призму аксіологічно наснаженого  Кобзаревого слова, а саме явище Шевченка в його трактуванні постає «формою еманацій духу часу». Пропонуючи власний ключ до прочитання творчості Кобзаря, наголошує на тому, що  для поета Біблія була богонатхненною книгою, що спонукала до написання вершинних творів, духом піднесених до Святого Письма. Особливо актуалізувалася Сверстюкова здатність і потреба розвивати «проповідницьке літературознавство» (І. Дзюба) у посттоталітарному українському соціумі. Актуалізуючи проблему національної та християнської ідентичності, він виступає проти того, аби образ Шевченка й надалі залишався ужитковим образом  ідеологічних та політичних маніпуляцій та спекуляцій, а зайняв належне йому місце в українській реальності. Есеїстика Сверстюка доводить незаперечну істину, що у свідомості народу Шевченко зростає в міру духовного зростання самого народу та його наближення до високих ідеалів. Певним підсумком дослідника стала книжка  «Шевченко понад часом» (2011), зміст і структура якої консолідовано працює на авторову концепцію феномена Шевченка як поета органічно релігійного, одержимого пророчим духом: автор ставить образ Шевченка та його «Кобзар» поряд з іконами та Патериком.

Шевченкіана Івана Дзюби – розлога система дослідження проблем цієї широкоаспектної теми, підпорядкована власній дослідницькій оптиці. Її дослідник послідовно  розпрацьовував упродовж життя – від з’ясування філософського підложжя націєтворчих поглядів Шевченка [1986] – до підсумкових книг, що становлять золоту скарбницю Шевченкіани. За лотманівським концептом «культурної пам’яті» розбудовувалися обшири його компаративістської думки, що згодом сконцентрувалися у ключових іменах світового рівня, через світоглядну оптику яких стереоскопічно вияскравлено постать Шевченка. Прагнучи простежити «зустріч геніїв»,  Дзюба ставить на перехрестя різних світоглядних систем Шевченка і  Петефі,  Шевченка і Шиллера, Шевченка і Гюго, Шевченка і Словацького, підсумовуючи розлогу тему «Шевченко і світ» у ІІ томі книги «З криниці літ» неспростовною тезою «Шевченко вовіки сущий» (назва однієї із статей і назва розділу в книжці «Тарас Шевченко»), суголосною концептові «сучасного Шевченка» Коцюбинської.  Аргументаційний механізм Дзюби, спрямований до необхідності «історизму мислення», переконує в тому, що  «вічна сучасність» або «історична перспектива» (Франко) Шевченка полягає в умінні  прочитувати тексти. Особливо вияскравилося вміння дослідника через суспільно-політичні чи культурні явища іншої національної спільноти показати «больові вузли» та домінанти власного народу  (і навпаки). Ґрунтовне дослідження «У всякого своя доля (епізод із стосунків Шевченка зі слов’янофілами» (1989) допомагає  розібратися у складній проблемі, висвітлення якої обросло бездоказовими свідченнями, домислами, хибними уявленнями, ідеологічними маніпулюваннями. Автор з’ясовує витоки й природу явища панславізму та спорідненого з ним російського та українського слов’янофільства; через стосунки Шевченка зі слов’янофілами визначає рівень впливу на нього цієї суспільно-політичної течії у Росії середини ХІХ ст., а відтак і міру присутності чи відсутності «слов’янофільської наснаженості» в Шевченковій поезії. Однак Дзюба не тільки історик літератури, який намагається якомога об’єктивніше розставити крапки над «і», а й талановитий інтерпретатор, який бачить «сучасне обличчя» минулого, свідченням чого є праця «Застукали сердешну волю…» (Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого: До 150-річчя з часу написання «Кавказу»)» (1995). А ґрунтовна підсумкова монографія «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008) охоплює весь обшир діяльності великого поета, з’ясовує природу магнетичної влади поета над поколіннями українців.

Антропоцентрична концепція Валерія Шевчука побудована на баченні Шевченка як людини «з особливим  призначенням», «європейця з українським характером», інтелектуала. Виходячи з таких засновків (а вони аргументуються у відповідних публікаціях на широкому фактичному матеріалі та глибині пізнання творчості), він висновує переконання: «Він буде з нами, поки віку нашого». Окремою сторінкою тривалого осмислення творчості Шевченка у всій художньо-смисловій цілості стала книга-розмисел Шевчука «Personae verbum» (Слово іпостасне)» (2001). Письменник розглядає Шевченка як класичного романтика, проектуючи на художню свідомість реалії його доби. У системному різноаспектному розгляді творчості (словесної та образотворчої) митця домінують світоглядні концепти Кобзаревих ідей: бачення української історії; двоіпостасності людського суспільства; родини як основи суспільності; притчі про блудного сина як теми людини, викинутої із суспільства, – все це пропущено через національну своєрідність візійного світу Кобзаря. Автор виходить із того, що творчість Шевченка (поезія, проза, драма, щоденник, листування, образотворчий  доробок) становить один складний велетенський духовний організм, що відображає універсальну картину світу й людини в ньому, у такому системному вимірі, якого українська література не створювала ні до Шевченка, ні після нього. Шевчук доводить, що «Кобзар»  Шевченка є поетичним утіленням програми Кирило-Мефодіївського товариства і підносить його до рівня української Книги книг. Вважаючи Шевченка поетом «складної простоти», він звертає увагу на кількашаровість його художньо-образної системи, у дешифруванні якої слід брати до уваги  темпоральну динаміку інтерпретаційних моделей – відповідно до специфіки «прочитування» притчевих творів, які часто творилися на рівні одкровень. Правомірним є також твердження, що творчість Шевченка належить сприймати в усій її повноті та завершеності, а по-справжньому оцінити її зможуть лише нащадки – у різному часі по-різному. При цьому Шевчук застерігає від сприйняття Кобзаря через комплекс «святого сіряка», який є тільки часткою Шевченкового романтичного та християнського світогляду, бо його образна система формувалася також через «високу мудрість» інтелектуальної та естетичної парадигми епохи. 

Завдяки тому, що Дмитро Чижевський окреслює як «самоперебудова, самозміна» естетичної «настроєності» суб’єкта, і спрацьовує теза «завжди сучасного Шевченка», котрий  крізь століття посилає нам віру в те, що: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі…».

         За мотивами книжки Людмили Тарнашинської ««Шевченко – поет сучасний»: Прочитання крізь призму шістдесятництва» (К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2017. 270 с.).