Ми живемо в дивному світі забуття й нелюбови, в якому постійно говориться про пам´ять і любов. Як любили казати старі люди, а я їх трохи застав, хоча не так старий, як давній: кожен говорить про те. що йому бракує.

         Нині говорю про Василя Мойсишина. Се не значить, що мені його бракує. Лише те, що мені инколи бракує розмов із Василем. Рожважливо-теплих,  іронічно-вторинних, але завжди світлих.

         Кожен із нас якось дивно проживає свої літа. Василь не проживає. Він ними мандрує, споглядає, проспівує і описує.

         Коли Василь Мойсишин з Олегом Кравцем ідуть Дністром від Нижнівського моста до Заліщик, - а се 155 кілометрів Дністровськими краєвидами і каньйоном, то єдиний Дністер терпить спів Василя з Олегом, а коли вони вкотре зачинають пісню Дмитра Циганкова «Літа минають», - плаче, втираючи свою скупу сльозу. Єдиний водоспад «Дівочі сльози» того співу не витерпів і завалився від екзистенційного туску. А пісня все одно звучить в моєму серці, й звучить найчистішими голосами двох калусько-устівських батярів, які люблять сей світ і вміють ним тішитися і в ньому набуватися:

Літа минають, літа минають

І їх ніяк не зупинить,

А думка тая, нам серце крає,

Нам серце крає  кожну мить…

               Василя можна часто зустріти в місті, сурйозного і зосередженого. Він має звичку не побачити знайомих. У своє оправдання каже, що в той момент вирішував складне математичне рівняння. Йому можна повірити, бо математику знає найкраще з усіх моїх знайомих-поетів і непоетів.

            Таке поєднання математики і поезії мене не дивує. Бо обидві є точними науками, виходячи з сентенції Мамардашвілі, коли ми мислимо не кокретно, то нами грається диявол.

            Василеве слово точне, виважене, мелодійне і кольорове. Його треба уважно читати.  Ще коли він навчиться сам  виразно читати свої вірші, не ковтаючи їх, як математичні формули, особливо, коли два пишемо, а три в умі рахуємо, - то симпатики українського слова, яких мало, але вони були, є і будуть, бо самовітворювані, - усвідомлять глибину відчутого Мойсишиним, усю строгу ритмічність його картин і характеристик.

            Василь Мойсишин – твердий у власному переконанні аж до овенської впертости, що переконує мене в прихованих родинних звʼязках. Він ніколи не признається в помилці, тільки погодиться, що вирішення завдання не обовʼязково потребує інтегрально-бурільних викрутасів.

            Але є те найголовніше, що дозволяє мені нині говорити про Василя Мойсишина майже з приятельською любовʼю, - його відданість українському світові, родині і друзям;  його поклоніння Бескидам і Тірасу  в його матеріяльному колообігу, що витворюють  з нього Воїна Слова і Цифри, який повернув їм первородну єдність. Бо лише вона здатна творити гармонійну, да-вінчівську людину.