Пахло вільною рибою, змішаними їх тілами з водою, з тихим теплим серпнем, з повітрям, що розливало по собі колір червоного сонця. А те било тобі в очі, і це проміння, цей густий запах ріки будоражив, насторожував, кричав до тебе глибоким голосом природи. Хлопав багажник, і ви залишались на вечірній пристані вдвох, вслухаючись у велику глибоку воду, рип дошок, розпачливий, саме такий, крик чайки. А потім крізь ці звуки, здалеку, чули шум двигуна, бачили, як збільшується човен і людина в ньому. Розвертався носом човна, розлякуючи сотні верхоплавок.  Ковзаючий стук бортом об дерево, міцні обійми, хлопки по спині, задній хід і ми, перетинаючи фарватер, голосно вітаємо ріку... На величезному дерев̓яному столі, завбільшки з більярдний, виварка варених з яблуками раків, смажена, варена, сушена риба, гора зварених яєць і на ньому ж − частини розібраних капканів. Запах узвару, змішаний з тонкою лінією запаху зброярського масла. Плюскіт легкої хвилі, тиха розмова голосніє з ковтками наливки, що приємно палить нутро. Лягаєте рано, тут же, на лаві, накрившись брезентовими дощовиками, сните тихими могутніми благородними сомами, які велично лежать в своїх ямах.

Світло, але сонця ще немає. З пляшки горілкою навхрест скропуєш для бога ріки і швидко збираєшся. Йдете туди, де ходять лиш випадкові рідкі мисливці. Там – ні душі. І коли увечір, хильнувши з мідної чарки, старий каже тобі – ‟занеси йому в плавні хліб, лиши акуратно на якомусь кущі”, то розумієш, що він реально існує, що я йду до нього в гості. А ще увечір я довго вдивляюся в обличчя старого, у подертій сорочці чоловіка, який каже мені про цей хліб для лісовика, з його уст − ‟для нього” звучить дуже особливо. Я хочу вловити, чи не бачить він в мені дитину, яка огортає казкою довкілля? А він хоче, аби я йому повірив, і я вже згодом зрозумію чому. Мені іноді здається, я не знайду більше таких людей, які вірять у невидиме як в реальність, вірять настільки сильно, що діти для них – ми, які бачать лиш те, що можна побачити, вірять у те, на що можна поглянути. ‟Що б не було, в жодному разі не хапайтеся руками за очерет, він ламається і ріже долоню як скальпель, до кістки” − показує старі шрами на згині долонь. Берете воду, білий хліб, підсмажену для запаху кукурудзу, інше… і йдете, постійно відчуваючи легкі доторки до ніг собак. Білий, з рваним широким шрамом над оком майже непомітно то зникає, то з̓являється, ганяючи по дорозі веселими нечутними стрибками жирних фазанів. За ним на відстані стежать усі. У собаки є свій характер, написаний на морді, вона не зможе його приховати. Білий – красива лайка, з широкими лапами, такою ж могутньою грудиною, ніколи перший не хапає їжу з рук господаря, завжди чекає, знаючи, що може відняти у інших кращий шматок. У нього два стани – спокій і злість, спокій і злість. І в цьому завжди було щось невиправно дивовижне, дико притягувальне, коли він серед інших робочих собак, де його доросла подруга і вже дорослі сини, які вже чули рик сікача, увечір, коли роздавали тельбухи чи кості, вставав і починав гарчати, зводячи на морді гострі зморшки, як присідали вони усі, лягали і боком клали на землю хвіст.

На кущ ожини кладу білий хліб. Заходимо в плавні, в ледь помітну тропу, яка тягнеться рівно до вологої над рівчаком землі, протискуємося ще метрів двадцять, в очереті дихати важко, за півтора метра від себе вже нічого не видно, вивалюємо невеличку галявину, тоді вирізаємо ножем, зробленим зі свердла, акуратний п̓ятачок, робимо лунки, засипаємо кукурудзу, прикидаємо землею, щоб не склювала птиця, а посеред ставимо цеглину солі, забиту з чотирьох сторін кілками. Це буде його місце їжі і місце смерті заразом. Ходити сюди треба щодня, щодня сипати сікачу їжу, щоб він розслабився, звик до ситості цього місця, забувся в розкошах. У мене немає жалю до нього, коли я дивлюся на його ситий спокій з засідки на дереві. Я-то знаю, що там де ситно – там і смертно. Лиш тут спрощена система, яку ти бачиш повсякчас у своєму житті… І коли ти вночі будеш сидіти, оббрисканий злегка гасом, щоби вбити свій запах і тобі буде хотітися затягнутися димом, ти будеш терпіти, терпіти комарів, терпіти лом внизу спини від постійно однієї позиції тіла, ти будеш терпіти годину, дві, три…, щоби йому було добре, щоби він наївся і розслабився… Ідете далі, провалюючись до середини стегна в чорний, ритий кабаном мул, земля зажовує твої ноги, не відпускає, тихо всьорбуючи їх своєю силою назад. Парко, мокро, важко, ти майже лягаєш на землю, щоб не провалюватися, по дорозі збираєте великого зеленого хробака на щуку. Обличчя заливає піт, ви рухаєтеся дуже повільно і вкінці − мокрі, зачорнені мулом вивалюєтеся на берег канави, далі йдете вже по воді, шукаючи хату бобра. Знаходите, змазуєте приманкою на гліцерині з запахом самця довкола капкану гілля, обкладаєте його вихід з нори, постійно змиваючи з себе піт водою, щоб не накрапати на дерево – бобер дуже чутливий. Проламлюєтеся вбік метрів тридцять і падаєте на валяний очерет, сидіти треба довго, ти закриваєш очі… спека, тераса портового кафе, легке світле пиво, ви чекаєте, коли підвезуть патрони, з сусіднього столику задуває легкий свіжий запах цьогорічної анаші, легкі покашлювання і ти вдивляєшся в ріку. Час застигає і ти з ним, ловиш на собі погляд повії, очима скочуєшся на її випнутий, обтягнутий лосинами лобок, який вона виклично випинає, трохи з̓їхавши на стільці. Вона вродлива, так принаймні тобі тоді видається, цю вроду ти бачиш в ключицях, в ледь опущених кутиках роту,який окреслює цим своє презирство до світу. Це та краса, яка ще вчора розгорталася, але сьогодні, щойно застигає і це видно по різаних зморшках на кутиках очей. І ти знаєш, що якщо докинути їй на чай, вона буде кричати голосніше, аніж робить це зазвичай. І в цій маленькій деталі теж увесь світ, в якому живеш ти, увесь світ поза цим очеретом. Чуєш запах її духів з феромонами. Ти пам̓ятаєш, коли твій друг привів додому дівчину, а його сестра вловила щось у запаху її парфумів і сказала матері – вона забере його від нас, − так і сталося… Ви струшуєтесь з короткого сну і йдете далі водою попри берег і тобі хочеться назавжди лишитись в цьому літі, в цьому очереті, в цій воді зі зміями, рибами, видрами, стати з ними одним, та світ висмикує тебе, видирає з з мулу, води, землі, а та чавкає тобі благословенно услід і кидає на обпечений, мертвий міський бетон. І ти біжиш по ньому, тобі здається, що уперед, а думками ти зі своїм літом, з шерхотом очерету, криком чайки. Ти усе ж там.