Згадаймо, ким був Андрухович на початку 1990-х років, як не справжнім літературним скандалом, бурею в склянці з дистильованою водою, тобто на шпальтах впущеного в Україну діаспорного журналу «Сучасність», де вийшов його перший роман. Обурені читачі погрожували припинити передплату, подати до суду за моральні збитки, врешті-решт, просто повіситися, як погрожувала одна поважна пані, якщо редакція не припинить публікацію непристойного чтива. І ніхто й не згадав, що початки цього – не в літературі, а в житті, і ранній цикл армійських оповідань, друкованих у харківському журналі «Березіль» - ось де критичне коріння сатири й гумору ще радянського періоду творчості Юрія Андруховича. Добре, що вони так само увійшли до цієї збірки, тепер вже, нарешті, мозаїка «скандалу» складеться.

Утім, що ж такого страшного було в «Рекреаціях», що аж так збурило громадськість? Невже таки кепкування з національних святинь, ганьблення славної пам’яті дідів-прадідів і знущання з тієї самої діаспори у вигляді головного злодія, що везе наших друзів «крайслером-імперіалом» до славного міста Чортополя? І що в ній залишилося для нас сьогодні, коли доба постмодернізму минула, ігрища в літературі та кіно в стилі «Ми з майбутнього» вже мало кого обходять, а про горезвісний путч, який Андрухович передбачив у своєму романі, в Україні вже взагалі ніхто не пам’ятає.

А залишилася, панове, літературна пам’ятка тим буремним часам, коли гра в літературі вважалася мало не державним злочином, а бурлеск, балаган і буфонада, що перекочували в «Рекреації» з поетично-сценічних практик відомого гурту «Бу-Ба-Бу», не сприймалися за прозу. Як вже сьогодні сприймає цей культурний багаж автор роману – справжній речник миру у всьому світі, майбутній нобелівський лауреат від України в галузі не обов’язково літератури – це вже питання друге.

Хоч наразі варто буде нагадати, що пише Юрій Андрухович завжди блискуче, і це його головна жанрова іпостась - супроти музичної та миротворчої. Фехтує цитатами, жонглює словами, сміливо оперує власною біографією. Думка при тому в’ється плавним серпантином, ніколи – з поваги до «масового» читача – не пірнаючи в тунелі глибокого смислу, оскільки поезія, що на ній, як було зазначено, ґрунтується досвід Андруховича-прозаїка, ніколи не буває складною. Складна поезія – це міф, тому що складними, точніше ускладненими, бувають лише засоби її творення: синтаксис, метафора та інше. В основі ж поезії лежать найпростіші у світі речі, якими автор «Рекреацій» намагається оперувати вже у більш складному механізмі прози, приносячи в жертву читацькому розумінню ту поетичну таємницю, про яку сам так натхненно пише. Наразі все виходить так чітко, переконливо і весело, що від того стає чомусь неймовірно сумно. Все ж таки це була поетична молодість цілого покоління, яка може повернутися хіба що у вигляді чергового путчу…

Юрій Андрухович. Рекреації. Як ми вбили Пятраса. — Х.: Фабула», 2017. - 240 с. - (Серія «Сучасна проза України»).