Re: цензії
- 18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськНотатки мемуарного жанру
- 17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменницяВолодимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
- 14.12.2024|Валентина Семеняк, письменницяКлюч до послань
- 10.12.2024|Ігор ЗіньчукСвобода не має ціни
- 01.12.2024|Ігор ЗіньчукТомас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Видавничі новинки
- У видавництві Vivat вийшов комікс про Степана БандеруКниги | Буквоїд
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
Авторська колонка
Три імпульси для новели
Він знову і знову добивав ноги, стегно горіло зсередини − ‟останній раз, ну ще один і все”. Довкола нього як завжди калюжа поту, як завжди він виходить з залу останній, коли вже всі після душу в роздягалці травлять анекдоти, хтось показує нову мазь для суглобів, хтось розповідає про новий досвід в ліжку, показує сліди пещених нігтів на спині. Ледве долазить до душової, перед тим знімає бинти, короткий душ і автобусом додому. Пройти три зупинки вже немає сили. Легка вечеря, тупий телевізор і короткий, але глибокий сон з западанням у провалля. А зранку шість кілометрів і далі все по колу – борцівський килим, балістична енергія заліза, а потім… дзвінок про біду і поколотого шилом Санька зі 110-го посьолка, крик його матері в вухах і шепіт другана: ‟Так лишати не можна”. Перший глухий удар землі об труну і перша сива волосинка Нати, рівні лінії щік якої красиво і туго запали, оголивши усім нерозмірне те, що вона чує в собі. Чотири стопки, булка з яйцем і рисом, олів’є і скупе слово його батька. А потім пустота і неможливість звикнути, що його вже нема. Цю неможливість він різко відчув, коли уперше потрапив у райвідділ вночі, коли закритий в клітці, думаючи про щось дуже своє, хочеш піти кудись, вийти, банально – попити води з мідного крану в стіні за каптьоркою сержанта, а потім спохоплюєшся − не зможеш. І це раптове нагадування реальності до різкості неприємне. І щоб не думати, він кричав якомусь сусіду за стіною, означаючись, шукаючи спільне. Ця реальність приходила до нього із Сашком, хвилями, повертала на землю, осипаючи голками злоби і ще чимось невловним, таким, наче дивишся на білу лілію в мутній воді. А потім починається те, що усі і так чекали.
110-ий посьолок заселений урками в кількох кілометрах від зони строгого режиму. Хто виходить, немає родини – селиться там. Невеличкі дерев’яні паркани, хати-мазанки, життя майже табірне, тільки з жінками. За кожним парканом – по кілька кущів дбайливо доглянутих конопель. Заходити туди зась такому, хто не зможе потвердити знайомство з кимось звідти.
Гаряче розпалене сонце пропікає землю, вона мертвіє на час, завмерлий земний штиль. І в цьому випеченому просторі під пожовтілим листям акації сидять троє, передають косячок, пускаючи сухими ротами солодкуватий дим: ‟Саньок заробив своє, Вітя Штанга правий. Карти. Борги слід повертати” – сказав старенький дядя Коля з яким тоді було сперечатись все одно що говорити зі справедливою смертю.
А потім снився йому сон: ‟Важкими чоботами в очереті, двостволка, дуло догори. Плавні. Комір пахне бобром. Йти дуже важко, за три метри нічого не видно. Йдемо туди, де підгодовано. Собаки десь поодаль, голодні, задиристі, ледь вчуваєш їх шурхіт. Виходжу на старе подвір’я, воно ворітьми в плавні. Іржавий зелений чайник під ногами − тут ніхто не живе. Лиш заходжу у пройму воріт – на мене чорний сікач, здоровий, дихає важко, як паровоз. Видно зайшов десь із заднього двору, там плавні майже упритул підступають, духу людини немає давно тут, тому він і забрів. Я силу в собі дику чую, він за півтора метри, зовсім немає страху – задню ногу відставляю, натискаю гачок – не стріляє. Збиває мене з ніг, прямо в очі шорстка його ворса, ікло жовте по лиці. Кричу, з-за мене, з-за моєї голови друзяка мисливським йому під лопатку навідмаш − кров мені на плече, на комір, чорна, наче стріляє хтось зсередини сікача кров’яною помпою. Рик стих, білуємо на місці, а тоді з шиї відрізаємо великі шматки м’яса широкими ножами. І я виразно чую як ковтаю голодну слину, відрізане кладу обережно на траву − три шматки. Собаки просто дуріють. Але тут під третім шматком лізе тріщина в землі, усюди була трава, вже нами притоптана, а тут каміння, темно-сіре, нагадує трохи камінний кряж. І я бачу, що вона не має дна, середина темна-темна, і туди падає один шматок м’яса, тріщина розповзається, в той самий час з подвір’я виходить чоловік, віком ближче до діда, в такій синій радянській ще олімпійці з білою блискавкою, в рогових великих окулярах і говорить: ‟Я тут живу, ви вбили мого кабана”. З ним пес – сіра лайка, хвіст бубликом, світить білим іклом до нас. І я не знаючи чому відповідаю: ‟Так ти усе і забираєш, ось” і показую йому на вузький пролам в камінні. Той усміхнувся, повів білком ока, знаючи більше, і від того погляду я прокинувся, пішов пити воду на кухню”.
Прийшла Ната. Чорний замш очей, тонке крило зап’ястя, теплий аромат спини солодкого, полежаного під дощем винограду, високий вигин стопи. Вона по-баб’ячому не кривила губи, лиш дві темні тіні лягло під її очима як натяк на відбуте. Він не знав що сказати, як пояснити, якими словами. Сказала, що їде до тітки назавжди. Це було розсудливо, але важко. Він проводжав її на потяг, посадив, виплигнув з вагона, подивився на димові труби заводу, а далі в самотній, прибитій паровозною пилюкою закусочній пив якусь бормотуху.
А потім пішов дощ.
Коментарі
Останні події
- 18.12.2024|13:16Фонд Східна Європа за підтримки Швейцарії випустив онлайн-курс для підлітків «Не можеш сказати – пиши!»
- 17.12.2024|19:44Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Шевельова 2024 року
- 17.12.2024|19:09Вийшов трейлер української стрічки «Фрагменти льоду»
- 10.12.2024|18:36День народження Видавництва Старого Лева
- 10.12.2024|10:44На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
- 10.12.2024|10:38Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
- 10.12.2024|10:35Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
- 10.12.2024|10:30У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”
- 06.12.2024|18:41Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
- 05.12.2024|13:28Оголошено довгий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік