Буквоїд

Три імпульси для новели

05.11.16 20:56 / Буквоїд
Він знову і знову добивав ноги, стегно горіло зсередини − ‟останній раз, ну ще один і все”. Довкола нього як завжди калюжа поту, як завжди він виходить з залу останній, коли вже всі після душу в роздягалці травлять анекдоти, хтось показує нову мазь для суглобів, хтось розповідає про новий досвід в ліжку, показує сліди пещених нігтів на спині. Ледве долазить до душової, перед тим знімає бинти, короткий душ і автобусом додому. Пройти три зупинки вже немає сили. Легка вечеря, тупий телевізор і короткий, але глибокий сон з западанням у провалля. А зранку шість кілометрів і далі все по колу – борцівський килим, балістична енергія заліза, а потім… дзвінок про біду і поколотого шилом Санька зі 110-го посьолка, крик його матері в вухах і шепіт другана: ‟Так лишати не можна”. Перший глухий удар землі об труну і перша сива волосинка Нати, рівні лінії щік якої красиво і туго запали, оголивши усім нерозмірне те, що вона чує в собі. Чотири стопки, булка з яйцем і рисом, олів’є і скупе слово його батька. А потім пустота і неможливість звикнути, що його вже нема. Цю неможливість він різко відчув, коли уперше потрапив у райвідділ вночі, коли закритий в клітці, думаючи про щось дуже своє, хочеш піти кудись, вийти, банально – попити води з мідного крану в стіні за каптьоркою сержанта, а потім спохоплюєшся − не зможеш. І це раптове нагадування реальності до різкості неприємне. І щоб не думати, він кричав якомусь сусіду за стіною, означаючись, шукаючи спільне. Ця реальність приходила до нього із Сашком, хвилями, повертала на землю, осипаючи голками злоби і ще чимось невловним, таким, наче дивишся на білу лілію в мутній воді. А потім починається те, що усі і так чекали. 110-ий посьолок заселений урками в кількох  кілометрах від зони строгого режиму. Хто виходить, немає родини – селиться там. Невеличкі дерев’яні паркани, хати-мазанки, життя майже табірне, тільки з жінками. За кожним парканом – по кілька кущів дбайливо доглянутих конопель. Заходити туди зась такому, хто не зможе потвердити знайомство з кимось звідти. Гаряче розпалене сонце пропікає землю, вона мертвіє на час, завмерлий земний штиль. І в цьому випеченому просторі під пожовтілим листям акації сидять троє, передають косячок, пускаючи сухими ротами солодкуватий дим: ‟Саньок заробив своє, Вітя Штанга правий. Карти. Борги слід повертати” – сказав старенький дядя Коля з яким тоді було сперечатись все одно що говорити зі справедливою смертю. А потім снився йому сон: ‟Важкими чоботами в очереті, двостволка, дуло догори. Плавні. Комір пахне бобром. Йти дуже важко, за три метри нічого не видно. Йдемо туди, де підгодовано. Собаки десь поодаль, голодні, задиристі, ледь вчуваєш їх шурхіт. Виходжу на старе подвір’я, воно ворітьми в плавні. Іржавий зелений чайник під ногами − тут ніхто не живе. Лиш заходжу у пройму воріт – на мене чорний сікач, здоровий, дихає важко, як паровоз. Видно зайшов десь із заднього двору, там плавні майже упритул підступають, духу людини немає давно тут, тому він і забрів. Я силу в собі дику чую, він за півтора метри, зовсім немає страху – задню ногу відставляю, натискаю гачок – не стріляє. Збиває мене з ніг, прямо в очі шорстка його ворса, ікло жовте по лиці. Кричу, з-за мене, з-за моєї голови друзяка мисливським йому під лопатку навідмаш − кров мені на плече, на комір, чорна, наче стріляє хтось зсередини сікача кров’яною помпою. Рик стих, білуємо на місці, а тоді з шиї відрізаємо великі шматки м’яса широкими ножами. І я виразно чую як ковтаю голодну слину, відрізане кладу обережно на траву − три шматки. Собаки просто дуріють. Але тут під третім шматком лізе тріщина в землі, усюди була трава, вже нами притоптана, а тут каміння, темно-сіре, нагадує трохи камінний кряж. І я бачу, що вона не має дна, середина темна-темна, і туди падає один шматок м’яса, тріщина розповзається, в той самий час з подвір’я виходить чоловік, віком ближче до діда, в такій синій радянській ще олімпійці з білою блискавкою, в рогових великих окулярах і говорить: ‟Я тут живу, ви вбили мого кабана”. З ним пес – сіра лайка, хвіст бубликом, світить білим іклом до нас. І я не знаючи чому відповідаю: ‟Так ти усе і забираєш, ось” і показую йому на вузький пролам в камінні. Той усміхнувся, повів білком ока, знаючи більше, і від того погляду я прокинувся, пішов пити воду на кухню”. Прийшла Ната. Чорний замш очей, тонке крило зап’ястя, теплий аромат спини солодкого, полежаного під дощем винограду, високий вигин стопи. Вона по-баб’ячому не кривила губи, лиш дві темні тіні лягло під її очима як натяк на відбуте. Він не знав що сказати, як пояснити, якими словами. Сказала, що їде до тітки назавжди. Це було розсудливо, але важко. Він проводжав її на потяг, посадив, виплигнув з вагона, подивився на димові труби заводу, а далі в самотній, прибитій паровозною пилюкою закусочній пив якусь бормотуху. А потім пішов дощ.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2016/11/05/205650.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.