…Паніку авторки на початку роману можна зрозуміти. Допіру вона, будучи «людиною без особливої професії», як пише сама, вичерпала у своїх книжках весь запас народних переказів і цікавих бувальщин з рідного села, спробувала так само «кострубато», тобто стильно писати «міську» прозу, але не склалося. Просто там трохи інакші закони, ще й місце «недорікуватої» Амелі вже зайнято десятком авторок з «невимушеного» покоління, яке напророкував Дереш. (Це, згадаймо, ті, що постійно пишуть, «як діти»).

І ось коли, повторимося, ресурси «фольклорної» пам’яті були використані, авторку заскочив історичний період белетризованих біографій. Крім того, сталося це, географічно беручи, десь неподалік того самого рідного села на Прикарпатті, де цілком «по-міському» видав низку своїх творів про письмаків Степан Процюк. Зокрема про Архипа Тесленка, Василя Стефаника і Володимира Винниченка. Останнього з авторів він додав несамохіть, за інерцією, бо це, все ж таки, не «народний», а «європейський» письменник, але було вже пізно – жив, творив і грався в соціалізм він паралельно з героєм роману Тані Малярчук «Забуття».

Отже, мова про В’ячеслава Липинського, але річ не в тому. Це цілком міг бути, наприклад, Симон Петлюра чи Дмитро Донцов, Гнат Хоткевич або Марко Черемшина – яка різниця, за яку липу чи вільху чіплятися, коли, як свідчить авторка, приходить, м’яко кажучи, зрілість. Те що вона народилася  в один день з героєм твору, насправді не єдине причина обрати саме Липинського за об’єкт уваги, адже, скажімо, всі попередні претенденти на геройство так само надаються до «схожої» біографії: і померли одного й того самого століття, в якому вона народилася, і на тій самій планеті, і всяка така інша зручна «подібність». Тож немає значення, про що думати, щоб забути про згадану, пардон, зрілість. «Що довше я живу, то більше щезаю, - уточнює авторка. - Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти».

Чим усе ж таки в даному випадку зарадити? Правильно, знайомим стилем, до якого можна притулити свою жанрову трембіту. Про рятівну, «терапевтичну»  тематику біографічної прози ми вже згадували, а вже решта «рідного» матеріалу виявилося під рукою. «Аж раптом гульк» в авторській передмові киває на Жадана, коли всі «випадкові» тексти і теми мають бути використані, ну, а друга складова задуму виявилася так само недалечко, бо панічне гортання старих газет у тому самому вступі до роману, де «аптеки, книгарні і туристичні компанії вміщували свої оголошення» відсилає до «архівної» естетики Станіславського феномену зокрема в творчості Юрія Андруховича і Тараса Прохаська. Оскільки ж каталогізація залишків австро-угорської реальності у книжках цих авторів давно вже завершилася, то Малярчук звернулася до більш «живих» об’єктів.

У принципі, це непогано придумано, коли «росте Антонич, і росте трава», тобто біографія Липинського розповідається паралельно з її прочитанням авторкою роману. Це така собі альтернативна історія, дидактично дуже виправдана і корисна у просвітницькому сенсі. По-перше, час минає не так помітно, коли проживаєш своє життя на пару з іншим, тим паче таким видатним, воно ніби як подвоюється за рахунок розглядання чужих поразок і перемог.

Так само тут. Проживаючи біографію Липинського, авторка «Забуття» розглядає його життєвий шлях з усіх боків, коментує, дивується, щиро переживає, намагається зрозуміти і представити для читача, щоби той так само зрозумів і полюбив. Адже, справді, відомостей в народу про цю видатну постать обмаль, а якщо нагадати, що на німецьких, мовляв, багнетах незалежність насаджував, то взагалі анафему, як на Мазепу, можуть накласти. Ні, тут треба обережно, порціями, художнім словом. Флот за його часу розквітнув, академія наук, знов-таки. Що ще? У спогадах – і його, і його дружини багато цікавого було. Тепер ось у Тані Малярчук можна перечитати.