Предмет розмови? Дискусійний - відповідальність за психічне здоров´я читача. Напевне, це звучить надто пафосно, а для декого й обтяжливо, але прецедент існує. Більшість письменників і філологів воліє над такими речами не замислюватися. Перші пишуть, як на душу ляже, абсолютно не замислюючись над тим, як їхнє слово озветься в душах читачів, чим обернеться. Другі формують переліки текстів для читання, керуючись або традицією, або персональними критеріями. У переліку цих часто безсумнівних критеріїв (мистецька вартість твору, його виховний потенціал, пізнавальне значення, розважальна складова тощо) вочевидь бракує ще одного - літературної психогігієни. Це визначення дуже умовне, але наразі мені йдеться не про термінологічну точність, а про «постановку проблеми». Точніше - про її актуалізацію. Для початку дозволю собі невеликий відступ.

Екзордіум: вершини і провалля давньогрецької драматургії

Чим відрізняються розумні люди від інтелектуалів? Певно, для частини публіки, це звучить як початок анекдоту. Але змушена їх розчарувати - анекдотів не буде. Відповіді на це питання можуть бути різні. Один із варіантів: розумні люди влітку відпочивають, а інтелектуали (чи «інтелектуали») пишуть статті і підвищують свій інтелектуальний рівень. Такою шляхетною справою вирішила зайнятися і я. Прагнучи систематизувати обізнаність із давньогрецькою драматургією, взяла в бібліотеці твори Есхіла, Софокла й Еврипіда і за два тижні прочитала 31 твір (жанрова домінанта більшості з них - трагедії). На рівні свідомості я намагалася сприймати їх суто з «філологічної» точки зору - вишукувала повторювані мотиви й сюжетні ходи, констатувала потужну оніричну складову (давні греки дуже полюбляли різноманітні пророцтва, віщі сни й інші атрибути, що дозволяли зазирнути в майбутнє, а у творі - готували читача до трагічного фіналу), фіксувала приклади вибагливих тропів. Але хто з нас замислюється, що в цей час відбувається на рівні підсвідомості?

На п´ятий день далося взнаки зниження емоційного тонусу. Але я не надала цьому жодного значення, пов´язавши зі спекою й іншими чинниками можливої емоційної нестабільності, які щедрою рукою підкидає нам життя. За тиждень настрій сягнув позначки «світова скорбота». За два з´явилися ознаки депресії. Чому? У невеликій концентрації трагедія дає читачам (глядачам) те, що древні називали катарсисом - завдяки співпереживанню разом із персонажами їх страждань людина внутрішньо очищується. Бачачи трагічний бік життя, вчиться цінувати радість, любов, короткі моменти щастя. Натомість у більших концентраціях такі тексти здатні провокувати невротичні розлади. Насичені сценами страждань, насильства, смертей у різних варіаціях, як-от вбивство матір´ю своїх дітей, вбивство дружиною чоловіка, вбивство матері сином, принесення в жертву доньки заради того, щоб умилостивити богів і отримати їх сприяння, постійні збройні сутички і війни тощо (а як іще можна потужніше вплинути на реципієнта, викликати в нього потрясіння, емоційний шок, який приведе до катарсису?), ці твори потужно актуалізують психічне тіло болю (за Екхартом Толле), яке має кожен із нас.

Нарація: що рекомендуємо читати?

То й що? - запитає читач. Який сенс виносити цю приватну проблему на загальне обговорення? Сенс є, адже насправді вона має зовсім не приватний характер.

 Недавно я мала нетипову бесіду із студенткою. Чому нетипову? Студенти переважно воліють або мовчки читати те, що їм рекомендує до заліку чи іспиту викладач, або (і це стається дедалі частіше) читати дайджести в Інтернеті. Але наразі не про те. Ця студентка запитала, чому я рекомендувала читати саме такі твори з української літератури ХХ століття. Я пояснила, що вони відображають певні визначальні для літпроцесу тенденції, і перепитала, який сенс вона вкладає у слово «такі». Дівчина відповіла, що ці твори викликають у неї почуття тривоги, болю, відбирають бажання жити. Я відповіла, що такою була українська література в катастрофічному ХХ столітті. Звісно, у цьому є дещиця істини. Але... На той момент я зафіксувала цю розмову в пам´яті, аби потім на дозвіллі повернутися до цієї направду складної і невирішеної проблеми.

Ми добираємо студентам твори для обов´язкового прочитання, керуючись критерієм вагомості. Тобто із доробку письменника вибираємо тексти, які найповніше віддзеркалюють його творчу манеру, а разом із тим - і певні визначальні для літпроцесу явища. На перший погляд, усе закономірно. Професійний філолог повинен мати уявлення про такі речі. Але... Чи замислювався хтось над тим, яке суто людське читацьке враження залишається в них після читання, з яким почуттям і настроєм вони читають ці твори? Як вони впливають на психічне здоров´я особистості?

Спробуйте провести дуже простий експеримент. Візьміть перелік творів, які ви даєте студентам для текстуального ознайомлення, і навпроти кожного твору поставте спеціальну позначку. Червоний трикутник - у творі є спеціально культивовані сцени насильства, смерті, він не містить позитиву, не вказує на шляхи виходу з екзистенційної кризи, потенційно формує депресивний настрій і навіть суїцидальні потяги в осіб із нестабільною психікою. Жовтий квадрат - твір потенційно небезпечний, містить психовіруси, які можуть негативно впливати на осіб із низьким больовим порогом психіки. Зелене коло - твір можна читати всім без шкоди для психічного здоров´я. Здається, було б незайвим увести таке маркування і на видавничому рівні (так само, як і в кіно, на телебаченні).

Звісно, це жарт... Утім, у кожному жарті є частина жарту. Принаймні, читач, який у книгарні чи бібліотеці бере до рук книгу, повинен бути свідомий того, що книга може вплинути на нього специфічним способом. У нас же нині сформувалася  протилежна ситуація: замість попереджати, привабливі анотації, які вихваляють автора за неіснуючі чесноти пропонованої книги, відверто дезорієнтують читача, роблячи йому ведмежу послугу.

Можна трохи ускладнити експеримент - оцінити твори за десятибальною шкалою, де «0» позначає емоційно нейтральні твори, «-5» - твори з максимальним емоційним негативом, «+5» - твори емоційно позитивні, світлі, оптимістичні. Скориставшись такою методикою, можна визначити емоційну домінанту вашого курсу. Навіть вивести певний коефіцієнт настрою, підсумувавши всі оцінки. Така методика не є суто науковою, але певні висновки зробити дозволяє. Як будуть ставитися студенти до курсу, емоційна оцінка якого значно нижче нуля? Який залишає по собі тяжкі враження без жодної можливості катарсису? І при цьому ми - о свята простота! - не маємо найменшого уявлення, чому студенти не хочуть читати. Не тільки тому, що частина творів для них абсолютно нецікава. Не тільки тому, що в них не вистачає на це часу через перевантаженість. Вони просто не мають бажання читати - їх психіка захищається від подразників, що провокують страждання, від стресу. Що ж робити, аби читання текстів не перетворювалося на психічні тортури? Тут виникає кілька серйозних проблем, які потребують обговорення й комплексного підходу.

Найбільш очевидний вихід - вилучити з переліків твори, позначені червоним трикутником. Або - якщо ви вважаєте їх принципово важливими для вивчення курсу - перенести до рубрики «твори для додаткового ознайомлення». Теоретично із цим нібито все зрозуміло. Але на практиці такий підхід спричиняє певні проблеми. Як однозначно маркувати психічно небезпечний твір? Адже для цього немає пристроїв, які б виносили однозначний і безперечний вердикт. І те, що один філолог вважатиме неприпустимим, інший сприйматиме спокійно й маркуватиме, скажімо, як варіант постмодерної гри з моральними постулатами.

Хочете приклад? Звісно, було б спокійніше звернутися до творів письменників, які відійшли в інший світ... Але я ризикну викликати невдоволення фанів пана Винничука і згадаю його оповідання «Ги-ги-и». Звісно, цей твір можна трактувати як блискучий зразок чорного гумору, яким автор розхитував підвалини радянської літератури. Не більше і не менше. Але не викликає сумнівів інше - цей твір для гурманів, які мають специфічне (надто специфічне) почуття гумору. У читачів із нормальною психікою цей твір може викликати емоційний шок. Те саме можна сказати про окремі твори Євгена Пашковського, Олеся Уляненка (нехай вибачать мені їх шанувальники, але факт залишається фактом). Я згадувала твори сучасної літератури, але при бажанні тут можна навести чималий перелік текстів попередніх епох. Наразі я до цього не вдаватимуся. Мені важливіше інше. Як лікар у своїй діяльності керується принципом «Не нашкодь», так і вчитель/викладач, усвідомлюючи відповідальність за моральне і психічне здоров´я учнів/студентів, має дуже прискіпливо ставитися до підбору творів.

Але при цьому не варто перегинати палицю. Адже частина пропагандистів «розумного - доброго - вічного» волітиме видалити з обігу усі стресонебезпечні твори. Чи варто це робити? Нібито нічого поганого тут немає - є шанс ізолювати реципієнта від болю, страждання й інших неприємних для психічного здоров´я речей. Але до чого насправді приведе таке рішення? Перше: завдяки добору творів, які містять виключно позитивні емоції, ми формуємо у свідомості читача інший світ, який дуже нагадує той, у якому жив від народження індійський царевич Йоасаф (із популярної середньовічної повісті про Варлаама та Йоасафа). Оточений змалку розкішшю, молодими, вродливими, здоровими людьми, маючи всі можливі втіхи, він тривалий час не знав, що у світі існують біль, хвороби, страждання... Наскільки готовою до життя буде така людина? Як вона зможе опиратися життєвим труднощам, як долатиме перешкоди, як переборюватиме біль? Звикнувши до традиційних happy-endів масової літератури, людина чекатиме такого і у власному житті.

Але як часто ми маємо в житті полегшенні варіанти розв´язання складних проблем? Конфлікт ідеального (книжкового) й реального світу може спричинити серйозні психічні проблеми. Друге: як, не бачачи страждання інших людей (у тому числі в книжках), особистість учитиметься милосердю, співстражданню? Як, живучи в дистильованому світі, навчиться розпізнавати Добро і Зло? Третє: чи варто позбавляти людину того специфічного катарсичного ефекту, яким заряджені твори з трагічним пафосом? Чи можливий інший варіант зцілення душі й морального самовдосконалення людини?

Конклюзія: чи є вихід із лабіринту страждання?

На перший погляд, виникає парадоксальна ситуація: на початку статті авторка нібито є апологетом літературної психогігієни, закликає люструвати художні твори на предмет небезпеки для психічного здоров´я читачів, а потім сама себе заперечує, твердячи, що такі твори принципово необхідні. Утім, жодного «конфлікту інтерпретацій» тут немає. Адже йдеться не про апологетизацію трагедій і не про цілковиту відмову від їх читання. Йдеться про дозування й усвідомлене сприйняття ситуації.

Отже, перший прийом - дозування. Різні речовини в різних дозах можуть бути або ліком, або отрутою. Так само і з текстами. Не відмовляючись від екзистенційно складних творів, які можуть глибинно вражати читача, сприймаючи їх на кшталт щеплення від певних ментальних інфекцій, маємо дозувати враження. Тобто «розбавляти» такі твори тими, які мають світлу енергетичну й емоційну ауру. Аби в підсумку емоційна домінанта курсу була позитивною. Принаймні не залишала почуття безвиході й депресивних настроїв.

Другий прийом - усвідомлене сприйняття ситуації, тобто відбір з естетично рівноцінних творів письменника тих, які мають вітаїстичний потенціал. Принаймні тих, які показують можливість виходу з екзистенційного глухого кута. Приміром, вибираючи між повістю Івана Багряного «Тигролови» і його ж романом «Сад Гетсиманський» (наразі мені не йдеться про фактор обсягу - доволі важливий, коли йдеться про студентів із їх завантаженістю), я віддаю перевагу «Саду Гетсиманському». Безперечно, стресових факторів у цьому творі більше, ніж у «Тигроловах». Сцени тортур відверто шокують. Більше того, психіка звичайної нормальної людини відмовляється сприймати їх як реалістичні (не зважаючи на те, що вони закорінені в особистому досвіді автора). Але... Попри весь натуралізм і трагізм, твір рятує гуманізм Івана Багряного, його віра в силу духу. У те, що людина може вийти переможцем із найскладніших екзистенційних ситуацій.

Хоча це окрема тема, але не забуваймо і про важкий пласт так званого колективного тіла болю у несвідомому людей, трагедійне в архетипному досвіді, егоцентричні ігри нашого розуму, що нечасто можуть удовольнитися світлим спокоєм, безперестанно шукаючи  емоційних подразників. Не забуваймо, що чимало письменників теж є жертвами власного, часто потужного тіла болю.

Я не беру на себе роль проповідника, який повчає і нав´язує свою думку. Хочу лише започаткувати розмову, яка видається доволі актуальною. Адже читання має захоплювати, давати задоволення, розвивати людину розумово, емоційно, морально... Література має вчити тому мистецтву, яке в нас розвинене найменше, при тому, що для кожної пересічної і непересічної (де ті терези?) людини воно є найважливішим, - МИСТЕЦТВА ЖИТИ. Повноцінно. Радісно. Відчуваючи гармонію і щастя.