І це справедливо. Адже конституційні норми, про які йдеться, на сьогоднішній день фактично регулюють лише відносини між Віктором Федоровичем і Миколою Яновичем. А прийняття мовного закону може розвернути на 180º всю гуманітарну політику української держави, порівняно з тим, як вона формувалася впродовж останніх 20 років (включаючи українську протодержавність у вигляді УРСР), а також означить вектор подальшого національного розвитку в набільш важливій його частині – в питанні про національну ідентичність.

Навколо законопроекту Єфремова-Симоненка-Гриневецького вирують пристрасті не лише всередині України. Необхідність його прийняття категорично декларують не лише політичні “гравці”, але й зовнішні “вболівальники”, такі як К.Затулін. Можна сказати, що сьогодні це питання є ключовим для цілої стратегії культурної реінтеграції України в “русский мир”.

Своє розуміння суті питання я виклав на прес-конференції в “Главреді”.До аудиторії “Буквоїда” я б хотів звернутися з дещо іншим коментарем. Мене завжди дивувала схильність патріотичних українців емоційно збуджуватися в процесі взаємної агітації в тісному колі однодумців і перманентна неготовність визнавати й осмислювати свої помилки, лінь і некомпетентність. В одній з попередніх своїх колонок (Хоч трава не рости) я вже писав про підходи до мовного питання наших суперпатріотів, які, зокрема, призвели не лише до появи сумнозвісного законопроекту, але й до деяких інших наслідків.

У тому числі, й до голосування мільйонів українців за політичні сили, які сьогодні цей закон через Верховну Раду протягують. А разом з тим, і до фактичної консервації пострадянської мовної ситуації впродовж усіх 20-ти років незалежності.

Ми звикли говорити про неефективність державної політики, про брак коштів (за однією версією) і брак примусу (за іншою). Але чи не говоримо ми, панове, при цьому порожніх слів? Чи не чуємо ми забагато цих порожніх слів, під прикриттям яких вирішуються чиїсь персональні чи групові інтереси. Розподіляються бюджетні кошти, формуються різноманітні президії, люди отримуютьмісця в партійних списках. І нікого не турбує те, що результат – нуль. Це все – вороги, кажуть записні патріоти і вимагають від нас чергової мобілізації.

Я вже писав про акцію “Добра воля – 2004”, в ході якої Секретаріат Української Всесвітньої Координаційної Ради намагався вивести мовно-культурне питання з того, політичного клінчу, в який його заганяли політтехнологи (працюючі, в тому числі, й за зовнішнім замовленням). Тоді нам протистояли не стільки російськомовні редактори зі Сходу і Півдня, скільки українські діячі, які торували собі шлях у велику політику. Сьогодні дептуат Ю. Гнаткевич, який тоді різко засудив наше угодовство з іншокультурною Україною, оголошує про намі рпочати голодування, якщо спікер парламенту не зніме з розгляду офіційно внесений законопроект.

У мене питання: чого насправді домагається депутат БЮТ? Зрозуміло, що в просякнутом взаємною ненавистю залі Верховної Ради його голодування нікого не зупинить. Зрозуміло й те, що зняття з розгляду законопроекту відбувається за певною процедурою, в контексті чого вимога пана Гнаткевича є абсурдною. Тобто інтереси справи в мотивації цієї політичної дії відсутні. Тоді що присутнє?  

Втім, із цими мотиваціями і так все аж надто зрозуміло. Тому сформулюю насамкінець кілька тез, які вважаю важливими для розуміння нинішньої ситуації та інтересів української справи.

Перше. Для української національної справи мовний конфлікт, а тим більше суспільний розкол є шкідливим.

Друге. Люди, які ідентифікують себе з українською культурною традицією і прагнуть, щоб ця традиція стала основою загальногромадянської ідентичності в Україні, повинні адаптувати вищеозначену традицію для її легшого і більш органічного засвоєння іншокультурними співгромадянами.

Третє. Патріотична українська спільнота повинна поводити себе в державі як господар в домі, а значить – турбуватися про задоволення потреб його мешканців, виходячи з принципу справедливості.

Четверте. Український підхід до мовного питання стане домінуючим у державі тільки в тому разі, якщо ми самі виробимо і запропонуємо суспільству таку модель, яка буде прийнятною для більшості громадян.