Тепер пишіть свої звернення до...

Але все це не смішно. І, на жаль, усе відбувається за тією ж інтелігентською логікою: спочатку бути принциповими героями-романтиками, не поступитись своїм чистим  сумлінням, а потім... вправним пером звертатися до тих, кого допомогли висунути на високі пости.  Немає жодних сумнівів, що більшість з поважних людей, котрі підписали звернення до президента, ставили свою «галочку» в третій графі. Інакше б вони не підписували цього Звернення, мов дітлахи, що дрібно нашкодивши, а тепер намагаються хоч таким чином виправити ситуацію. А, головне – абсолютно наївно вірять в те, що до них дослухаються! Знову – вірять, знову – пишуть гарні, розумні слова. Як кількома місяцями тому, агітуючи голосувати «за сумлінням», такими ж гарними і розумними словами відібрали бодай найменшу надію на інший розвиток подій. Адже, принаймні, зо два-три відсотки простого люду, котрі так само поставили свою принципову амбітну «галочку» в третій графі, повірили в ті слова.

Ще більш безпорадним і, на жаль, так само печально-кумедним виглядає і заклик (в останніх абзацах)  до... опозиції. Тобто до тих, проти кого «дружили» в другому турі. На тлі цих пасажів друге звернення виглядає ще більшим фарисейством: «Вживіть усіх доступних вам засобів парламентської боротьби, аби не дати здійснитися цій ганебній угоді. Вона не повинна бути ратифікована Верховною Радою, бо наслідки такої ратифікації буде надзвичайно важко змінити навіть наступним президентам і парламентам. А для нашого суспільства вони будуть непередбачуваними...». Тобто, спочатку, назвати представницю іншої політичної сили «жіночою кримінальною зоною»,  «жінкою, яка торгує своєю сексуальністю», ба, ще краще: «жінкою, в поколінні якої, за опитуванням 1990 року, якийсь достатньо потужний відсоток восьмикласниць мріяли про кар’єру валютних проституток»  – і... уклінно просити цю ж, вибачте, обі..рану ними ж опозицію захистити інтереси українського народу.

Разом з тим, не хочеться виправдовувати і дії попередньої влади, точніше – бездіяльність, наслідки якої пожинаємо нині. «Ми також, апелюємо до політиків, які опинилися в опозиції. Саме ваша бездіяльність і політична короткозорість, ваша підміна державної політики особистими амбіціями, ваші важкі помилки відкрили шлях цій зраді національних інтересів вашими наступниками » – написано в Зверненні. Але чи почують вони зараз таку апеляцію?

З початку сторіччя, а, можливо, набагато раніше, в подібних ситуаціях виникає

класичне запитання – «Що робити?». Відповідати на нього завжди важко. Писати Звернення? Виходити на майдани? Сприймати все відсторонено і по-філософськи? «Лупати цю скалу»?  Сміятися і задоволено потирати руки, спостерігаючи, як на очах руйнується твоя країна, як то кажуть – «чим гірше – тим краще»?

Зрозуміло одне: ми відкинуті на багато років назад. Нас повернули до старих і вже вгамованих дискусій – про мову, про суверенітет, про геноцид, про героїв УПА.

Зрештою – про незалежність. Бодай одна заслуга у минулої влади – беззаперечна: всі, навіть ті, для кого поняття батьківщини було тотожне поняттю дешевої ковбаси, вгамувалися, сприйняли існування незалежної України, як факт. Тепер його оскаржують. Досить вправно, досить організовано і  досить жорстко. Так, як і передбачалося.

...А махати кулаками після бійки – справа легка: нема в кого вціляти...