1. Про «героя»-українця

Російський кінематограф зробив неабиякий крок уперед щодо образу українця в неоімперському кіно. Якщо у фільмі «Брат» наші земляки – потворні «бандерівські мафіозі», яких «удалиє русскіє рєбята» мочать у сортірах Нью-Йорку, а в «Адміралі» українцям відведено роль «зрадників», що стали на заваді шляхетним планам Колчака, то цього разу найважливіше з мистецтв зобразило хохла  (на українця не тягне) таким собі, перепрошую, придурком-недоумком. Причому не злим і жорстоким, а дуже добрим і набожним. Що вже є прогрес…

Картина російського режисера з українським прізвищем Андрія Кавуна «Кандагар» зображує події 1995-1996 рр., коли екіпаж російського ІЛ-76, захопленого талібами, через рік полону спромігся викрасти власний літак і повернутися додому.

Образ придуркуватого хохла цілком добротно (як і все, що він робить на сцені), втілив Богдан Бенюк. Щоправда, участь «махрового націоналіста» в героїчному російському кіно вкрай обурила «прогресивну громадськість» штибу вітренківців та «русскіх блоків». Але чого обурюватися? Українця зображено м’якотілим і розмазнею. В той час як решта героїв, попри епізодичні внутрішні непорозуміння, демонструють майже нордичний російський характер, наш герой не просто лірик («такі сережки для доці бачив…») – він весь час труситься од страху, скиглить і капризує. «Саджай літак, капітане, бо зіб’ють», - вирячивши зі страху очі, першим звертається до командира… «Це нам отут спати?» - єдиний, хто вголос репетує щодо побутових умов полону… Він першим втягує голову, коли герой-росіянин рятує товариша від гранати, і з переляканими очима (це в Бенюка особливо добре виходить) шепоче «я не зможу», коли розподіляють, кому якого зняти вартового… Майже весь фільм наш герой говорить українською (який здобуток!) і водночас принизливо-меншовартісно записується в «русскіє»: «Да не могут они нас забыть. Мы же русские лётчики. - Ага! Особенно ты!!!»

«Боже, мамочка!» - з жахом шепоче «герой» на злеті під час втечі, коли літак майже торкається барханів…

В екіпажі справді був штурман з українським прізвищем - Олександр Здор, навіть борщ варив… Але такого, як Бенюк, ну точно не було. То навіщо він їм знадобився? –  Російські критики пояснили вичерпно: «Учитывая, что наш кинематограф берет пример с американского, естественно в "Кандагаре" появился украинец, незатейливый такой», а російські глядачі – популярно: «Украинец, туповатый и смешной нацмен… В США для таких ролей используют негров, а у нас вместо негров теперь украинцы».

Цікаво, Бенюк читав сценарій Кавуна-сина та Кавуна-батька (Олега) до того, як його «підписали» на зйомки? І чи відчуває цю роль принизливою? Як вправний актор, до того ж свідомий націоналіст (не впевнений, яке з двох слів взяти в лапки), він не міг не бачити заздалегідь, як виглядатиме його «українець» на екранах. Що ж, росіяни оцінили таланти Бенюка сповна: «Создающий национальное разнообразие боязливый бортинженер-украинец» - це найтолерантніше, що вдалося знайти серед відгуків. А за найтиповіше править оце: «На фоне своих русских товарищей по несчастью украинец Роман выглядит трогательным недоумком», що дає «представление об украинцах как о не совсем полноценных русских».

В цьому контексті подиву гідним є заклик нашої «прогресивної громадськості» до представників російської культури припинити запрошувати на роботу «відвертих ворогів Росії».

Та де ж він «ворог», коли гарно попрацював на проект телеканалу "Росія 1" «нацменом-негром»? В самого Бенюка, який почувається героєм і навіть дякує опонентам за рекламу, слова вітренківців викликають сміх. Чого не скажеш про багатьох українців, гідність яких, до речі, береться захищати партія, одним з облич якої є саме він.

Хто задоволений, так це російські глядачки. «Приятно жить в стране, где есть такие мужчины!», - кажуть вони про кіногероїв Кандагару. Зрозуміло, що образ «недомужчины-недорусского», який успішно втілив Бенюк, якраз і покликаний відтінити справжню російську мужність…

В РФ існує «мистецький» постулат: у всіляких переділках росіянин – це завжди той, хто веде, а «нацмен» на кшталт Бенюківського хохла – завжди той, кого ведуть.

За що так не люблять в Росії наші ОУН та УПА разом узяті? Гадаю, значною мірою тому, що росіянам просто заздрісно. Адже українці були єдиними, хто наважився серйозно воювати проти Сталіна – тобто, були ведучими, в той час як росіяни в загонах УПА – просто веденими…

2. Про героя-«русского», мусульман і набої

Хоча головний герой фільму «Кандагар» за визначенням російських ЗМІ – «стойкость русского человека», «русскіх» там якраз майже і не було. Весь  екіпаж авіакомпанії «Аеростан» був із Татарстану, половина екіпажу – етнічними татарами-мусульманами, а командир Володимир Шарпатов – марієць. Зірку Героя Росії крім нього отримав другий пілот Газінур Хайруллін. Отже, героїв татар і командира-марійця зробили «русскімі», а бортінженера Асхата Аббязова – «хохлом». Татар-мусульман «викинули» за борт, аби не заважали оспівувати православних «героїв-русскіх», що протистоять терористам-фундаменталістам і спробам навернути себе в іслам. Цікаво, коли врахувати, що половина реального екіпажу і так була в ісламі…

Голова Тюменського казияту (аналог єпархії в християнських церквах) зазначив, що в режисера була чудова нагода «на прикладі багатонаціонального екіпажу показати братство російських народів», але… 

Під час інтерв’ю з двома пілотами на російському ТБ ті скромно відводили очі в бік, говорячи:  «Так… так усе й було...». Їх можна зрозуміти, адже режисер, який мав щоденники командира, багато чого переіначив задля «художнього вимислу», на що В. Шарпатов, який нині живе в Тюмені, змушений був зрештою погодитися. В реалі ж було й інше…

В своєму щоденнику командир пише: «Нас залишили всі. МЗС і Росія. А вже президенту й поготів наплювати. Він лише в самій Чечні втрачає щоденно більше людей, аніж наш екіпаж…»

«Всі занепали духом. Проклинають усіх і за все. Невже можна бути такими черствими, невже така велика держава, як наша, не в змозі зорганізувати й провести переговори? Але їм там, у Кремлі, важливіші зараз вибори» (Зі щоденника В. Шарпатова).

Врешті решт екіпаж здійснив втечу по суті самотужки…

І про набої…

Взагалі, то був прозаїчний комерційний рейс. Екіпажу ІЛ-76 казанської авіакомпанії «Аеростан», який тоді орендувала фірма «Трансавіа», запропонували перевезти набої з Тирани до афганського Баграму, - згадує В. Шарпатов. Два рейси пройшли без пригод, але втретє літак перехопили і посадили під Кандагаром моджахеди-противники Ахмад-Шаха Масуда, якому літак і віз набої.

Набої екіпаж перевозив неодноразово. Хоч як це дивно звучить, але вони підпадали під поняття «гуманітарний вантаж» і не були заборонені. Отже, справа цілком шляхетна. Заборона існувала на перевезення зенітних снарядів, які і було знайдено серед вантажу і продемонстровано талібами пакистанським журналістам. В кіно цього не було, хоча це головна причина арешту екіпажу.

Поміркуймо: країна, яка за Брежнєва розв’язала війну в Афганістані і є винною в загибелі афганців, кількість яких на порядок перевершує жертви серед радянських військ, залишивши цю країну, продовжує постачати туди набої – аби трохи зручніший для Кремля Масуд «ковбасив» менш зручних талібів.

«Приходили местные жители, показывали нам обрубки рук, ног - мол, это ваши солдаты искалечили нас, и вашими снарядами», - згадує командир екіпажу.

… Екіпаж, що після втечі до Арабських Еміратів згодом прибув на батьківщину, зустрічали як національних героїв. Але невдовзі пілотів звільнили з авіакомпанії «Аеростан». З’явилися чутки, що до боєприпасів мали стосунок кримінальні структури. Але ж екіпаж до цього не має стосунку і цілком заслуговує на гарний фільм про свої поневіряння і дивовижну втечу. І лише одне «але»…

Якось Володимира Шарпатова запитали, чи полетить той знову в Афганістан? Капітан подумав і відповів: «Обов’язково! Але на ТУ-160 і з повним бойовим завантаженням!»

Просте запитання: «Чим завинив Афганістан?»