Re: цензії

21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської
30.01.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук
Закарпаття - ключ до ЄС, Або про регіональний вимір мовної політики в умовах війни
Головна\Re:цензії\Що читати?

Re:цензії

21.01.2023|16:28|Олег Василишин, Ігор Фарина

Занурення в душевні поривання

Павлюк Ігор. Вакуум. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2022. – 280 с.

Перед тим, як вести мову про цю книгу, мабуть, варто зробити екскурс в історію вітчизняного письменства. Аби ствердити, що маємо справу ще з одним виявом вірності традиції. І звуть її літературне «багатоверстатництво». До нього у ХІХ столітті не раз вдавалися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко… І пізніше цей феномен мав продовжувачів. Назвемо тут Євгена Плужника, Івана Багряного, Василя Барку… Воно у тоталітарні часи було поширене і в материковій Україні. Правда, не обходилося й без викривлень. Компартійна влада з її ідеологічною цензурою чомусь вважала, що письменник повинен працювати лише в одному жанрі. Тому нині навіть дивуємося, що через видавничі труднощі проходили різножанрові книги Євгена Гуцала, Ігоря Муратова, Степана Пушика… А в переважній більшості майстри пера, не бажаючи потрапляти в рогатки складнощів, писали в «шухляду». І тільки після проголошення незалежності України цікавими прозотекстами заявили про себе Валерій Гужва, Йосип Струцюк, Віктор Терен… І серед сучасних літераторів знаходимо їхніх послідовників: Павло Вольвач, Сергій Дзюба,Борис Гуменюк. Ще, напевно, слід згадати про Василя Кузина, Мирослава Лазарука, Валерія Хмелівського та багатьох інших. (Лишень зауважимо, що ці списки можна успішно повнити за рахунок «багатоверстатниць» з представниць прекрасної половини людства.)

Безумовно, що «Вакуум» Ігоря Павлюка вписується у цей ряд, по-своєму забарвлюючи контури львівської багатожанровості у виконанні однієї людини. Про це, до речі, свідчать і книги Віктора Палинського, Богдана Смоляка, Андрія Содомори…

Мовлячи про новий друк знаного письменника, хочемо наголосити на важливості двох моментів. На перший погляд вони є далекими один від одного. Але водномить стали характерністю цієї книги і об’єднують устремління літераторця і його читачів.

По-перше, поет та прозаїк в одній особі і не приховує того, що новий роман з такою назвою – логічне продовження «Мезозою» і «Бугу», які разом складають замислене ним трикнижжя. Знову роль головного героя бере на себе віршник Андрій Наюк, якого уже знаємо з попередніх книг. Звісно, доторки до сюжету чимало сказали б про його почування. Та покищо не будемо вдаватися до описування подій навколо нього. Тільки констатуємо той факт, що у загальному він зостався собою, але водночас став трішки іншим. Якщо, скажімо, у «Мезозої» головна головна дійова особа – романтична натура, життєві крила якого обпалила жорсткість (жорстокість) непростих буднів, то тепер бачимо людину, за плечима якої тягар пережитого, що змушує поринати у розмислювання про сенс людського буття. Коли дивитися на ці переміни через читацькі окуляри, то робимо висновок, що письменникові вдалося відобразити еволюцію людської душі у часовому вимірі.

По-друге, необхідною складовою роману виявилися вірші, які літератор вклав в уста Андрія Наюка. Нагадаємо, що поетичні строфи неодноразово з’являлися і у «Мезозої» та у «Бузі». Продовження манери викладу думок? Безумовно! Та не можна мовити про так звані «повторні кола», хоч не скидатимемо з рахунку те, що окремі мотиви і перегукуються. Але погодьтеся, що в основі цього закладено закономірність, бо поглиблення думки неодмінно крокує поряд з ним.

Коли аналізувати ці аспектики, то перш за все мислиться про узагальнені висновки. Не заперечуємо, що так воно і є, незважаючи на присутність певної конкретики. Тому й вважаємо за необхідне більше заглибитися у перипетії подій, зображених у романі.

Починається твір розділом «Ранній Всесвіт», в якому описано повернення до батьків Петра і Гафії Степанюків їхнього сина Богдана та його дружини Руслани, котрі багато років їли заробітчанські хліби у Німеччині. (Погодимося, що нині це є реальністю багатьох українських родин. І акцентація на окремих деталях виглядає недоречністю, та й не у цьому полягає суть, бо головним бачиться те, що літератор зумів неповторно відтворити реальність.)

Друга частина «Вітрянка» – опис розмислів письменника Кирила Мисляника, який виявляється зятем Петра Степанюка. Він, художник Іван Ностра і музикант Славко Бандурка блукають руїнами старовинного замку, в якому колись жили князі Острозькі й висловлюють різні сентенції. Диво якесь! Ситуацію змальовано у серйозному тоні, а не покидає відчуття присутності у рядках іронічності, захованій у контекстовій глибині. Чи не тому, що родич Поліщука, як повідомляється в романі-есе, теж іноді пише іронічні повісті.

Дія попереднього розділу відбувається перед тим, як пан Кирило, будучи ще й професором, мав їхати у столицю на захист чиєїсь кандидатської дисертації як опонент. А «Столиччя» – так названо третю частину твору – розповідає про це дійство. Звичність, котра не потребує особливої уваги до неї. Але існує одна особливість, котра таки привертає увагу. З достовірною точністю описано глибину розмислів опонента. Та вони, напевно, не були б такими вражаючими, якби не побіжні згадування про неоднозначності столичної обстановки у той час. (Зрозуміло, що широкомасштабна війна московії проти України пожбурила у небуття російські наративи, але вони були і від цього нікуди не подінемося. Чи не можна нині письменникові наголоси на цьому сприймати як данину?)

В четвертому розділі «Перехрестя» описано сварку на обійсті Степанюків. Адже Богдан, проживши у Німеччині, забаг усе перебудувати на європейський лад навіть і дідівську хату. Але його батько Петро противиться намірам сина, хоч той на це не зважає.

Може скластися думка, що в оповіді немає місця Андрієві Наюку, про якого письменник заявив в авторській передмові. Але це помилкове враження. Він таки з’являється у п’ятому розділі «Клани». Побутує тут і згадка про Кирила Мисляника. (Своєрідне пояснення причини існування попередніх розділів.) Це в нього працює дивак, з яким давно приятелює Андрій, бо той народився у сусідній місцині й іноді підштовхує письменника до несподіваних розмислів.

У наступних розділах літератор розповідає про плин життя дійових осіб.  Та не будемо деталізувати їх, а згадаємо про все лише окремими штрихами. Син племінника обкрадає Петра Степанюка. Потім виходить так, що він змушений лікувати нирку операцією. Та вийшло так, що старий повірив не медику, а якомусь ченцю, до якого їздила його набожна дружина Гафія. Про смерть Поліщука у лікарні та похорон йдеться у розділі «Юродиві». Та знову тут маємо несподіванку. В центрі уваги лише констатація сумних подій, а робиться акцент на розповіді про людей, котрі оточували покійного.

А наступна частина твору «Круків» ніби й не вписується у тло оповіді, бо більше розповідає про троюрідну сестру Андрія Наюка Соню Малько, яка розлучилася з чоловіком. Та не вважаємо її чужинкою. Справа полягає у тому, що буденна з життєйської точки зору подія допомагає ліпше збагнути віршника. Цьому, між іншим, присвячено й наступні розділи: «Містика», «Останнє», «Планида», «Гра світла», в яких зображено ряд подій, котрі, можливо, не завжди прямо пов’язані з головним героєм, але мають певний вплив на його дії у неспокійності життя.

Важко однозначно сказати чим завершиться оповідь. Принаймні, прочитавши прикінцевий розділ «Навігатор», ми так і не зуміли зробити остаточний висновок для себе. Хоч, можливо, дехто скаже, що рецензенти заблудилися між трьома соснами, бо все є таким зрозумілим: зняв з кредитки всі гроші, купив мисливсько-рибальське обладнання, карабін, човен, телескоп і… поплив Бугом під плач вакууму. Хіба, мовляв, потрібна ще якась деталізація? Але питання не належить до таких простих, як може здатися спочатку. Письменник, звісно має право на недомовленість аби читачі «пірнали» в гру уяви. (От і ми дозволили собі трішки пофантазувати. І тут доречністю може бути те, що з плином часу автор, ймовірно, «воскресить» свого героя і разом з ним океаном нових випроб плистиме у незвіданість.)

Фентезі від рецензентів? Безперечно! Та припущення по-своєму доповнює реальність. Адже у фантасмагоричній повісті-есе «Останній сонцепоклонник» (вона продовжує видання) серед дійових осіб знову бачимо поета Андрія Наюка, на тлі якого більш привабливою стає фігура місцевого комп’ютерного генія світового масштабу Грицька Органістого. Щоб все стало зрозумілішим, мабуть, слід хоча б трішки розповісти про сюжет твору.

Отже, виходець з села Гриць Органістий, який живе у великому місті і займається комп’ютерним дизайном, перебирається у сільську місцину. Упродовж його перебування відбувається чимало дивовижного. Містичні дії відьми Авоськи. Реальне знайомство з юною Настею Бархатовою, яка несподівано вагітніє від нього і робить аборт. Політ у Нью-Йорк в Міжнародний інститут космічних досліджень. Несподіване потрапляння на тамтой світ («Боїнг» з його пасажирами проковтнула зоря-болід, де зустрічає рідню, якої раніше ніколи не бачив) відомих людей. І тільки через сто з лишком років його відпускають на землю, де він уже почуває себе чужим. І зоряни знову забирають його з собою.

Якщо говорити про ці твори, то в даному випадку книга «Вакуум» (роман і повість під однією обкладинкою) свідчить про двоєдинне. Написане – оповідь про апокаліптичну кончину сучасної цивілізації. Але в першому тексті маємо описи цього в національному масштабі, а в другому – на глобально-космічному.

Ці нюансики майже неможливо уявити без заглиблення у твори. Чому так вважаємо? Перш за все через одну особливість. Не секрет, що тема уже змусила багатьох літераторів доторкнутись перами до себе. І часто-густо про неповторність мислення творця більше говорять не неймовірності колізій, а мовленнєві тонкощі.

Вистачає їх і в обох творах Ігоря Павлюка. Коли читаємо їх, то нерідко натрапляємо на літературні тропи. Метафори, епітети й порівняння є такими промовистими. Наприклад, у першому творі кидаються у вічі такі висловлювання, як «душа все глибше хотіла спати», «він плив крізь бурю», «його крила поманило коріння». Подібні образи – не дивина і в «Останньому сонцепоклоннику». Наведемо кілька таких висловлювань: «чув, як ця сльозина тече», «яскраво, передсмертно дзвеніло сонце», «поранена совість смоктала кров із серця».

Не можуть залишатися поза увагою й епітети, бо серед них знаходимо цікаві словосполуки. У «Вакуумі» (ще раз нагадаємо, що так йменується роман) часто бачимо чарівності на кшталт: «птахи «розорених гнізд», «різьба сонячного променя», «космічна тиша», «землетрусний час». Це гарно свідчить й про слововиражальність повісті: «відпочинок світла», «срібно-золотий вітер», «самотня темрява», «тонкопружне тіло», «землетрус свідомості», «цунамська хвиля»… (Ці переліки можна множити і множити, тому лишень констатуємо, що такі неординарності природно звучать на фоні звичних словосполук типу «батьківщина предків», «закони медицини», «сенс життя», «зоряна хвороба», «велике вогнище», «стадія буття», які хаотично вибрали з обох творів.)

А порівняння? Якщо говорити про складні та прості тропи різних підвидів, то їх побутує справді чимало. Давайте помандруємо поміж ними, ще раз преречитуючи роман: «поетичне серце Андрія здригнулося, як віковий дзвін», «жагучість – перша ознака молодої відьми», «синє небо над ним – мов крик молодої трави й це єдине манило його по-справжньому здорово-сильно». Такі приклади побутують й у повісті: «Зі стріхи на бляшане підвіконня ритмічно падала крапля дощу – немов пташина клювала зерна», «Світ цей здавався Органістому сумним, як різдвяний оселедець», «Сон – це спокій»... (Напевно, кожен поціновувач красного письменства звернув увагу на ці поетичності у прозотекстах. І вони, зрозуміло, зроблять висновок, що ці слова написані віршником.)

Якщо вже мовлено, що роман і повість, створені поетом, то, очевидно, варто наголосити, що нині чимало письменників намагаються поєднати в одному творі поезію й прозу. В чернігівця Михася Ткача поетизми настільки міцно вплетені в новели та повісті, що виокремити їх можна тільки при уважному перечитуванні. В ліричних повістях одесита Геннадія Щипківського, два жанри мирно поєднуються. В поемах хмельничанина Анатолія Ненцінського новели стали органічною складовою. А Валерій Хмелівський з Житомирщини свій роман обрамив пролог та епілог роману «Гість». Цікаві римоспалахи є і у самому творі…

Ігор Павлюк – оригінальний на цьому тлі. Віршовані молитви Андрія Наюка в обох творах вражають образністю висловлення думки. Звернемося до таких принад. Щодо роману «Вакуум», то тут причаровують такі образи, як «над степом козацьким летять хрести», «мова трав», «рік тонкий, мов місяць молодий». Нерідко подібне бачимо й у віршах з «Останнього сонцепоклонника»: «Тільки сходить над сном молодий туман і про вічне шепоче річка», «Всесвіт мій – мов музика Бетховена», «Ніжна свічка»…

Тему виражальності варто, либонь, продовжити слововиявністю. В «Останньому сонцепоклоннику» свідомість кожного «прицвяхують» такі словотвори, як «голоправдна», «казкувати», «трав’яніти», «примруженоокий», «супроводжувач», «тихолоса»… Чимало новотворів та рідковживаностей читач знайде й у романі: «прапам’ять», «розвалина», «зжили віти», «обмодернізувалася», «богодиялові»…

Спостерігаємо також позитивний вплив на читацьке сприймання пейзажності, дій логічності та публіцистичності. Безперечно, що кожна складова виражальності має свої нюансики, але укупі вони творять цільність, без якої неможливо уявити пружноплин прозотексту.

…У деяких читачів може виникнути несприймання того, що відгукувачі акцентують на питаннях виражальності. Бо оті літературні тропи, слововияви,пейзажності, тощо – прерогатива поезії, а для прози головними є сюжетні колізії. Але це «глибокодумність» валиться, мов нікчемний картковий будиночок, коли до неї легко доторкаються логічні аргументи. По-перше, сучасні прозаїки – не продуктивні біороботи, котрі не мають поняття про особливості стилю. По-друге, індивідуальність мовлення все більше потрібна сучасній прозі, без якого вона «порадує» лише набором слів, почерпнутих у соціумі.

Все більше думаємо про це, читаючи нові твори Ігоря Павлюка. І віримо, що це ще раз доведе наступна прозова книжка такого напрочуд неординарного автора.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»
07.02.2024|19:01
"Книжковий Арсенал" оголоcив дати й формат проведення 12-го фестивалю
07.02.2024|10:08
Оголошено конкурс на здобуття літературної премії ім. Ірини Вільде на 2024 рік


Партнери