Re: цензії

17.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Коли Душа – сонце, тоді Вічність – радість
Знати Івана Денисюка
09.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
«Листи до Неба» торкаються найпотаємніших струн душі
08.09.2020|Віктор Вербич
«Розповідь очевидця забороненої дійсності», або «Апокаліпсис.мк»
06.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Коли серця об’єднуються, то стають одним великим серцем
02.09.2020|Валентина Семеняк, письменниця
Жінка, що збирає в кошик зорі і дарує кави оксамит
Про літературу і життя без жартів
20.08.2020|Валентина Семеняк
Філософія добра і любові у новій книзі для дітей
18.08.2020|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
Ілюзія вибору
17.08.2020|Ірина Пасько, кандидат філологічних наук
Про турів, полювання й літературу
Головна\Re:цензії\Що читати?

Re:цензії

04.02.2013|15:45|Буквоїд

Олена Галета: «Зміїний укус, або заперечний дарунок» Ендрю Верніка – чудовий взірець аналізу «великих» метафор на межі науки, релігії, філософії й етики»

На питання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає поетеса Олена Галета.

- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Найсвіжіші і найглибші враження – від читання «Ладанових дерев» сучасного вірменського прозаїка Левона Хечояна в українському перекладі Анушавана Месропяна. Це збірник оповідань і повість про події останніх десятиліть у Вірменії. Не в історичному, а в людському вимірі, без патетики і героїзму, без покладання провини, без зведення порахунків. Як традиційне вірменське «цавет танем» – «віддай мені свій біль», чи «візьму собі твоє горе». Мова дуже проста, аж навіть подекуди неправильна: тріскає, як земля в часі землетрусу. Це, власне, і є книжка про двигтіння землі – у прямому і переносному сенсі: про струси земної кори, а також про конфлікти етнічні, релігійні, світоглядні. Як помирає під завалами хлопчик, а батько з кількома вцілілими гатить ломом у бетон і переконує сина, що до нього сходяться не пацюки, а янголи. Про молодого хлопця, який з нещасливого кохання йде до Афганістану й після повернення отримує порожні листи від матері-мусульманки, чийого сина він убив; і тільки незряча бабуся відчуває холодний дух у хаті, поки хлопець не повертає до війська. Про божевільного Маркара, який з´їв Біблію, аби вигнати диявола зі свого нутра – після того, як армійський командир довів його знущаннями до побиття людини. Врешті, про обмін полоненими між ворогуючими сторонами, кожна з яких до ранку ладнає труни – затиснута у жорстокій безвиході війни, як перемовники у вузькій ущелині. Я б навіть не назвала це письмо реалізмом – це радше надреалізм. Але це не сон – це погляд людини, яка не може заснути, коли розум і чуття відмовляються сприймати надмір подій, проте очі не змикаються, поки перед ними постають ці картини – химерні, болючі і нестерпні.

Врешті, цю дуже просту прозу дуже складно читати, вона така ж густа і неймовірна, як колажі Параджанова, котрі, здавалося б, лише єднають у спільній рамі уламки буденних речей. Або ж – вірменські камінні хрести-хачкари, де руку майстра можна пізнати за його простим і неповторним візерунком навіть через століття.

Зараз читаю книжку, яка, як сказано у передмові, намагається стати дзеркалом для України, зрушити її свідомість до побудови власного цілісного образу – «Соломонову Червону Зірку», збірник розповідей про «малі батьківщини», область за областю, зі сходу на захід. Саме так, схід і захід як географічні напрямки, а не культурні, бо часто виникає враження, що описувана країна зупинилась на місці і ніяк не зрушить, розгублена між пам’ятниками  Шевченкові, фотографіями яких відкривається кожен розділ, і пам’ятниками Леніну, що їх згадано мало не в кожному тексті як живі, вічно живі, забуті чи зруйновані.

Тут немало гарних есеїв, добрих текстів, після яких хочеться рушати одразу в мандрівку, але загалом книжка справляє дивне враження – ніби вона ніяк не може стати собою, не може визначитися у власному жанрі, у способі викладу, хитається на півдорозі між туристичним путівником і науковою статтею і ніяк не дасть собі ради зі стосунком мови до території. Ця література і ця країна все ніяк одна до одної не допасуються, все якась тріщина між ними, яку годі заліпити словами. І йдеться мені не про недолік книжки – навпаки, вона, не вирішивши проблеми, зуміла показати справжні її виміри.

- Як обираєте книжки для читання?

- Часто вони мене обирають, бо не завжди знаходжу вдосталь часу переглянути все нове чи принаймні вартісне. Багато текстів (книжок, досліджень, есеїв) прийшли до мене через «Університетські діалоги» – зустрічі, які спільно з кількома колегами з Центру гуманітарних досліджень проводили у Львівському університеті впродовж останніх років. Все почалося з бажання запрошувати до спільної розмови тих науковців, які здатні у пошуку важливих питань виходити за межі власної дисципліни як фахового заняття і як передбачуваної поведінки, –  а вилилося врешті у видавничу серію з текстами лекцій і не тільки. Власне, підготовка цих розмов і видань стали нагодою для повільного і вдумливого читання. Я б навіть сказала, це було одним із моїх найкращих читань, окремим видом перекладу, коли доводиться винаходити саму мову, на яку перекладаєш. Тут йшлося не лише про тлумачення з мови на мову чи редагування, але й про пошук щоразу нової композиційної ідеї для кожного випуску. Скажімо, для дослідження Марії Ревакович «Ґендер, географія, мова: у пошуках ідентичності в сучасній українській літературі» була складена посторінкова фотобібліографія – десятки фотографій книжкових полиць Центру гуманітарних досліджень з виданнями на обговорювані теми. У виданні «Квіти, краєвид, література» Ганса Йоргена Валліна-Вейє використані власноручні мандрівні замальовки автора; «Література, нація і модерність» Марка Павлишина проілюстрована історією української абетки.

Ця серія стала для мене хорошою школою наукового й есеїстичного письма. Прекрасне особистісне мовлення в культурологічних і антропологічних есеях польських авторів – міркування Кшиштофа Чижевського про закорінення й іншування у книжці «Чужий – Інша – Свої: розмова над берегом ріки» чи розмисли мандрівника-антрополога Даріуша Чаї під назвою «Антропологія як духовна вправа». Книжку отця-богослова і професора Карлового університету Томаша Галіка «Ніч сповідника» про «парадокси малої віри» списала питаннями на полях – визнаю, його спроба створити нову мову для богословського есею таки зачіпає. «Зміїний укус, або заперечний дарунок» Ендрю Верніка – чудовий взірець аналізу «великих» метафор на межі науки, релігії, філософії й етики. Прискіпливе «читання зблизька» Міхаеля Мозера і Марка Павлишина показує, як «працює» добрий науковий стиль, який і переконує, і проймає, а ще – як зароджуються і набувають сили нові гуманітарні ідеї. Всі ці автори, а також їхні книжки і книжки, про які вони говорять і пишуть, стали для мене цінними знахідками – зокрема й тому, що доброї гуманітарії у нас, мені здається, менше, ніж доброї художньої літератури. Не досконалої, а саме доброї.

- Що можете порадити для читання іншим?

- Колись мені випало стажуватися у Міжнародному центрі для науковців Вудро Вільсона – прекрасній дослідницькій інституції у Вашингтоні, що її випускники називають «науковим раєм». Одного разу мене викликав на розмову тамтешній бібліотекар і попросив пояснень з приводу замовленої англомовної монографії Сергія Плохія «Ялта: ціна миру», яка, на його думку, ніяк не вкладалася у мої наукові зацікавлення літературознавця-україніста, а отже, я й «не повинна» була її читати. Після цієї пригоди не зовсім зручно почуваю себе у ролі радника, який намагається встановити певні рамки чи вказати напрямки для читання.

Згадаю хіба про одну книжку, знову ж таки, не зовсім художню (хоча й нехудожньою не можу її назвати), з порівняно недавніх видань – бо часову відстань трохи більше року не вважаю великою: це «Атлантида» і «Місяцева Земля» Анджея Хцюка, дві розповіді про «Велике Князівство Балаку», які з´явилися під спільною обкладинкою у перекладі Наталки Римської. Поява цієї книжки, вочевидь, зумовлена загальним інтересом до літератури спогаду й літератури пам’яті, і вона далеко не єдина у переліку мемуаристики, де змагаються між собою пригадування й забування. Що мене у ній перейняло – то це зізнання автора, що «немає тут іншої композиції, як любов і зворушення». Справді, ці спогади про міжвоєнний Дрогобич, де героєм оповіді виступає сама мова, написані зі сумним усміхом – з ностальгією, але й з іронією, з жалем і замилуванням одночасно. Що важливо: мова пам’яті, якою говорить Хцюк, – це не одноголосся. Авторське мовлення ненав’язливо дає життя і повертає голос іншим, авторова присутність не витісняє їх з тексту, навпаки – створює простір, у якому Бруно Шульц знову розповідає чарівні казки своїм учням, а Олекса Новаківський плаче над проданими картинами, наче над рідними дітьми. Це книжка особистих спогадів, позбавлена егоцентризму, – радше археологія власного походження, намагання зрозуміти себе через інших, чия присутність продовжується у твоєму існуванні. Подібно до Вальтера Беньяміна, Хцюк дивиться на минуле поглядом ангела історії, якого вітер відносить з раю. Він знає, що повернення сюди не буде, але знає також, що в нього залишається здатність розповісти про побачене, засвідчивши, що «всі люди звідти були подібні». 

Намагаюся уявляти, що належу до читацької спільноти, де також «всі люди подібні». Подібні, але не однакові.



Додаткові матеріали

31.01.2013|07:08|Re:цензії
Валентина Вздульська: В оформленні українських дитячих книжок особливо бракує стилю
29.01.2013|07:38|Re:цензії
Василь Слапчук: «Читання – надто приватна, навіть інтимна справа»
24.01.2013|11:28|Re:цензії
Олена Герасим’юк: «Планую урізноманітнити своє літературне уявлення про світ працями з фізики, математики, географії. Шукатиму поезію там»
22.01.2013|07:16|Re:цензії
Остап Сливинський: У мене останнім часом відбувається радикальний злам «читацьких звичок»
21.01.2013|07:20|Re:цензії
Оксана Форостина: «Я читаю абсолютно все, що пише Сергій Жадан, включно з публікаціями в пресі»
18.01.2013|07:17|Re:цензії
Олеся Мудрак-Ковалівна: «Думаю, що нині українська література має потужну прозу, що не програє перед світовою»
16.01.2013|07:25|Re:цензії
Василь Махно: «Із задоволенням читаю нові вірші Оксани Луцишиної, Анни Малігон та Ірини Шувалової»
25.12.2012|07:50|Re:цензії
Оксана Сайко: «Якщо з перших прочитаних слів я відчула мелодію книги й вона мене захопила – вже не зможу її не прочитати»
24.12.2012|13:10|Re:цензії
Оксана Думанська: «Порадити людям, які заходять на «Буквоїд», доволі складно — вони добре поінформовані читачі»
21.12.2012|07:57|Re:цензії
Валерій Калниш: Дітям раджу книги Вестлі Анне-Катаріни, підліткам –братів Стругацьких, дорослим - Памука
20.12.2012|07:50|Re:цензії
Олена Гусейнова: «Фраза «порадь щось почитати» завжди мене бентежила»
18.12.2012|10:45|Re:цензії
Анна Хома: «Вибираю книгу просто: гортаю, читаю уривки, і якщо затягує і проситься до рук — купую»
17.12.2012|07:50|Re:цензії
Інга Кейван: «Роман, який приніс мені неабияке задоволення — це «Діти застою» Василя Кожелянка»
14.12.2012|07:50|Re:цензії
Роман Черковський: Заходжу до книгарень, гортаю книги, читаю анотації і вибираю те, що сподобалось після випадково перечитаних абзаців
12.12.2012|07:35|Re:цензії
Катерина Міхаліцина: Діти, які слухали й читали добрі тексти, обов’язково розумітимуть поезію
10.12.2012|07:52|Re:цензії
Оксана Куценко: «В книжках для дітей є певні «ключі», які ми губимо, виростаючи»
08.12.2012|09:36|Re:цензії
Юрій Іздрик: «Читаю лише, лежачи в ванні»
07.12.2012|07:53|Re:цензії
Дзвінка Матіяш: Книги — які радять читати друзі — мабуть, читаю найчастіше
04.12.2012|09:05|Re:цензії
Артем Чапай: «Найкращим з українського, що читав за останній рік, лишається «Хронос»
03.12.2012|07:30|Re:цензії
Ірен Роздобудько: «Зараз моє читання є невпорядкованим, дещо гурманським, інтуїтивним…»
02.12.2012|11:23|Re:цензії
Олесь Доній: Раджу всім прочитати «Червоний» Андрія Кокотюхи
30.11.2012|08:01|Re:цензії
Катерина Борисенко: «Обов’язково читайте дітям перед сном!»
28.11.2012|07:35|Re:цензії
Любко Дереш: «Остання прочитана книга — рання робота Орхана Памука «Біла фортеця»
19.11.2012|07:48|Re:цензії
Галя Шиян: «Антиутопії — один з моїх улюблених жанрів, бо розкриває і тонкощі людської натури і абсурдність соціальних устроїв та систем»
14.11.2012|12:55|Re:цензії
Настя Мельниченко: Завжди раджу Салмана Рушді. З художньої літератури він запав у душу найбільше
12.11.2012|07:38|Re:цензії
Поліна Городиська: «Читаю переважно у дорозі»
09.11.2012|07:21|Re:цензії
Надійка Гербіш: Книжки обираю за критерієм присутності натхнення
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

19.09.2020|16:24
Сьогодні Києвом гуляв «Іван Франко»
18.09.2020|12:46
Книжка Оксани Драчковської стала лауреатом премії BookForum Best Book Award 2020
17.09.2020|23:15
Гран-прі премії BookForum Best Book Award 2020 отримала «Українська абетка. Малюнки Георгія Нарбута»
17.09.2020|21:23
III Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» відбудеться у жовтні
17.09.2020|21:18
Оголошено літературний конкурс #Рак_боятись_не_можна
15.09.2020|00:57
"Вова купує квиток до Ростова". Гурт Жадан і Собаки презентував новий трек
14.09.2020|20:25
Олег Сенцов презентує у Києві щоденник голодування та збірку малої тюремної прози
12.09.2020|08:27
Ахтем Сеітаблаєв став лауреатом Премії імені Василя Стуса 2020 року
11.09.2020|09:55
Відомі лауреати ІІІ Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
09.09.2020|23:34
3 дні, 32 події, 30 митців із 5 країн: фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ відбувся в оновленому форматі


Партнери