Погода Київ
Головна\Re:цензії\Що читати?

Re:цензії

«Се такі легкі, ніжні вірші…»

Микола Ткач. Вино з тюльпанів, К.: Ярославів Вал, 2012, - 208 с.

Микола Ткач подарував мені свою нову книжку — книжку інтимної лірики «Вино з тюльпанів» — на 20-річчі з дня заснування журналу «Літературний Чернігів» та 75-літті з дня народження головного редактора цього часопису, письменника, його старшого брата Михася Ткача: ці два ювілеї разом відзначалися.

Миколину поезію знаю ще з першої його збірки-метелика з прозаїчною назвою «Риштування», що вийшла в «Молоді» у 1975 році. Є там і чудові зразки інтимної лірики:

 

Яринонька, Ярино… ярина:
то озветься стишена струна,
то дзвінко вибухне посеред ночі.
Усміхнені твої блакитні очі
легенькій носять крадькома.
Яринон ька, Ярино… ярина,
порватись може вірності струна.
І вже не ти, а тільки тінь дівоча
мене обійме тихо серед ночі.

 Звісно тоді, 70-і роки, такого поняття як «інтимна лірика» в радянській літературі не існувало (навіть у «Словнику літературознавчих термінів» В.М. Лесина і О.С. Пулинця, що побачив світ у 1971 році, його немає). Щоправда, подібні книжки іноді виходили — у тій же «Молоді» роком раніше з’явилася така ж, як у Ткача, збірочка Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя». Через п’ять років її з доповненнями перевидали, вже в подарунковому варіанті. Оскільки вживання слів «інтимна лірика» заборонялось компартійною цензурою, то в анотації, що була, зазвичай, на «общеприйнотом языке»,  писалось таке: «Автор книги углубляет ведущие темы — любви к родной земле, женщине-матери, любимой».

Незважаючи на абсурдну анотацію, книжка мала шалений успіх. Павличко в ті роки був першокласним поетом: писав на рік близько двадцяти талановитих віршів, які зазвичай друкував на відкритті кожного січневого числа найавторитетнішого письменницького часопису «Вітчизна», перекладав, редагував найтиражніший «товстий» журнал «Всесвіт» і не займався політикою. Але, маючи біля серця парквиток з профілем Леніна, він навіть в «Таємниці твого обличчя» засвідчував:

 

Сядемо троє до столу,

Поділимо все, що є.

Навіки до комсомолу

Запишемо сонце своє.

 

Нині два останні рядки читаються по іншому — досить прозово:

 

А потім віддамо в школу

Сонце — дитятко своє.

 

До речі, є «комсомол» і в одному з віршів книжки «Вино з тюльпанів», але вже в негативному плані:

 

А ти, Бідо, танцюй

на глумливому рогачеві

у дірявих чоботях,

набитих вщерть талим снігом

сирітського комсомолу.

 

Однак, як би там не було, а книжка «Таємниця твого обличчя» є для мене ось вже майже сорок років взірцем української інтимної лірики. Звичайно, після  Франкових перлин — «Зів’ялого листя». Може тому, що на ці роки випала моя юність. Але ж зачепило:

 

Де ждав я тебе, як свята

Натруджений жде чоловік.

Там птахи, дерева й звірята

Закохані в тебе навік.

……………………..

Де в молодому бентежжі

Під руками твоїми горів,

Там світять зоряні вежі

Найкращих моїх вечорів.

 

***

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя.

 

***

Об’їдають коні чалі

Місяць, наче сніп вівса.

В давній золотій печалі

Лебедіють небеса.

 

***

Дівчина жде на мене,

Де бринять ячмені.

Веселим брилем ромену

Махає вона мені.

 

***

Я буду на світі,

Допоки незнане світло

В обличчі твоєму світить.

Я житиму доти,

Допоки горіти буде

Долоні твоєї дотик.

 

Вже не віршами, а піснями озиваються рядки:

 

Дзвенить у зорях небо чисте,

Палає синім льодом шлях.

Неначе дерево безлисте,

Стоїть моя душа в полях.

 

***

Я стужився, мила, за тобою,

З туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

І згоряє від сльози роса.

…………………………

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть його печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

 

Між збірками «Таємниця твого обличчя» і «Вино з тюльпанів» — майже 40 років. За ці роки, окрім вічної інтимізації поетами кохання, багато чого змінилося в нашому житті: речі, поняття, навіть політичні узвичаєності. Якщо Павличко хизується новою метафорою («Ми вийшли між зорі, // Мов космонавти із корабля») , то для Ткача така метафора вже архаїчна:

 

Серце мого мобільника

здригнулося,

коли на маленькому моніторі

з’явилося твоє ім’я.

 

Ткачева поетика близча до фольклору, до релігійних вірувань. Як етнолог, він щедро моделює нашу сучасність на тлі народних міфів та християнських символів:

 

Цей змій-спокусник,

                           цей підступний цмок:

вам треба Єву чи дружину Лота?

Замкну всі двері на один замок,

і ключ закину в чортове болото.

Та як і де від себе утекти:

за кавою з лимоном, десь за чаєм?..

 

Обидва поети мають пряму причетність до «Слова о полку Ігоревім»: його образи часто зустрічаються в поезіях, а Микола ще й  дослідник давньоруської поеми — захистив по ній кандидатську дисертацію. Тому так природно звучить цей вірш:

 

Зів’ялі чорнобривці, мов жалі,

лежать на одинокому роялі.

Неначе вої на ріці Каялі:

чолом до сонця, серцем — до землі. 

Якщо Павличко поет більш метафоричний, то Ткач більш емоційніший. Це добре видно ось з таких рядків про рідну йому річку Снов:

 

Тихо на Снові. Вода прибула

і притопила осоки.

Понаді мною високо

кружить мала бджола.

Хиляться тонкі стебла

квітами до чола.

Бджілко моя, без тебе

мало мені тепла.

Нібе і сонце й тиша,

пахощі навкруги.

Але удвох тепліше,

навіть, коли сніги. 

Микола Ткач разом зі своєю дружиною Надією Данилевською записав сотні народних пісень, частину з яких вже видано. Певно, саме пісня дала йому ту цілющу поетичність, яку ще треба пошукати у нашій сучасній ліриці:

 

На причілковій стіні —

мідяна підкова.

Не скажу я вам і в сні

звідки то й від кого.

Дещо інші вірші «Одягаю стару вишиванку», «Намальовані серцем памяті», «Новоспечений панотець» та інші. Вони «розповідальні», мають біографічне підгрунтя, але по-своєму цікаві, відповідають настрою книжки.

Безсумівно, вплив Павличка на нашу поезію ще досить вагомий, він іде ще з 60-70 років, і цього не слід боятися. Не уникнув «павличкізму» і Ткач — ось як починається його вірш «Притча про любов»:

 

Я гнівний був. Немов ковтнув жарину,

і обпалив усе в собі до тла.

В мені кипіла лють, немов смола,

і витікала через ночі ринву.

Це пристойна публіцистика, але написана без почуттів (а відтак і не Ткачем), адже саме почуттєвий градус є показником інтимної лірики.

Мені ж, як читачеві, до душі припав вірш «Вереда»:

 

Віддай мені мої цілунки,

верни мені мої слова.

А ніч ховалась за лаштунки

і місяць землю цілував.

Вогонь згасав. Слова блукали.

І ми в розчуленні гіркім,

самі від себе утікали,

неначе крила вітряків.

Вже сама назва викликає усмішку, адже йдеться про вередливу дитину. Але ж сказати так про закоханих — знахідка поета, причому знахідка в одному слові.

«Се такі легкі, ніжні вірші, з такою гамою чуства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв» — це рядки з реферату про Франка, зокрема про його книжку «Зів’яле листя», якого прочитав на засіданні чернігівської «Просвіти» Михайло Коцюбинський у 1907 році. Не помилимося, коли скажемо: автора «Інтермеццо» та «Тіні забутих предків» так само могли зачарувати  збірки інтимної лірики «Таємниця твого обличчя» Дмитра Павличка і «Вино з тюльпанів» Миколи Ткача. Сюди ж можна додати і збірку старшого Миколиного побратима і земляка Олексія Довгого «Троянди для дружини», що вийшла десять років тому. Справді, це поезії для найемоційнішого стану душі людської.

Ось лише зацитований на початку цього відгуку вірш Миколи Ткача з його першої збірки я не знайшов у свіжовиданій книжці. Шкода…

 

 

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Партнери