Re: цензії

- Зараз на моєму столі лежать три книжки, і я читаю їх упереміж: «Фізика майбутнього» Мітіо Каку (2012 року). Напевно, найяскравіший футуролог нашого часу, фізик-теоретик, на основі бесід із вченими прогнозує, як буде змінюватися світ і людина в 21 столітті. «Від бароко до постмодерну» Леоніда Ушкалова (2011). Збірка тонких, глибоких і дотепних есе про ключові особистості в українській культурі останніх чотирьох століть. «Історія Візантії» Георгія Курбатова (1984). Купив нещодавно на розвалах Петрівки. Почав читати й відразу відчув, що відвик від сухуватого радянського стилю викладу. Все ж таки, уявлення про те, як потрібно писати книги з історії, за останні двадцять років сильно змінилося.

- Як обираєте літературу для читання?

- Книги вже давно обирають мене самі. Вони купуються випадково, а потім раптом виявляються настільки потрібними, що вже і не обійтися без них ніяк. Так було, наприклад, з Філіпом Сідні, англійським поетом єлизаветинської епохи. У нього є чудовий трактат «Захист поезії». Ось, скільки будуть писати вірші, скільки будуть бурчати «моралісти», стільки буде актуальний цей трактат. Окрема тема — книги, які купуються (частіше, викачуються з інтернету) для роботи. Іноді заради одного абзацу, навіть заради одного рядка в легкому художньому тексті, доводиться знаходити, купувати і потім читати щось товсте і дуже несподіване. Так колись був куплений Фабр «Інстинкт і звичаї комах». Фабр прекрасний. За розділом, який присвячено жукам-гнойовикам, можна знімати повнометражну комедію.

- Які книжки можете порадити іншим?

- Я б не став радити художні книги. Смаки у всіх різні, книг багато, а часу мало. Крім того, життя багатше літератури, тому зазвичай я все-таки раджу нон-фікшн. Наприклад, книгу спогадів Ірини Жиленко «Homo Feriens». В ній є дуже пронизливі розділи, що наповнюють справжньою живою енергією начебто недавню, але насправді не таку вже й близьку, історію українських шістдесятників. «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці» Джошуа Слокама — книга не тільки для яхтсменів. Слокам писав начебто стримано, з легким гумором моряка, але вийшла книга про те, як висока мета піднімає людину над його тваринної природою.«Без цензури: Інтерв’ю» Олеся Ульяненка. Межу між письменником і белетристом не завжди можна пояснити і часто, з першого погляду, вона невиразна. Можливо, вона визначається тією ціною, яку автор готовий платити за право писати так, як повинен. За чотирма десятками інтерв´ю, які Ульяненко дав у різні роки, проступає картина жорсткого конфлікту великого письменника і похмурого, існуючого у владі якихось дрімучих стереотипів, замкненого на собі, українського суспільства.