Головна\Re:цензії\Що читати?

Re:цензії

19.07.2011|07:11|Буквоїд

Олег Соловей: «Пропоную читачам «Буквоїду» уникати жанрів сучасного детективу, фентезі, еротики, порно…»

На запитання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає письменник та літературний критик Олег Соловей.

-  Що Ви читали останнім часом? 

- Читаю я традиційно досить багато, і для науки, і для задоволення суто читацького. З актуальних книжок останнього часу я би згадав книги есеїв  від видавництва «Грані-Т». Це, передовсім, «Аналіз крові» Степана Процюка, «Письмо з околиці» Анатолія Дністрового, «Дуби і леви» Івана Андрусяка. Також поруч із іншими згадаю пречудову збірку рецензій і есеїв під назвою «Критика прози», від взаємнення з якою також отримав чимало задоволення. Це досить різні за змістом і формою есеїстичні твори, втім, їх у кожному випадку єднає та густо маркує конкретна особистість автора. До жанру есею я взагалі маю сталий інтерес і навіть пієтет. Свого часу з задоволенням читав есеї Ю.Андруховича, К.Москальця й В.Махна. Есеї Махна продовжую відстежувати в періодиці (в «Кур’єрі Кривбасу» та «Критиці»), останній із прочитаних – про поетичний фестиваль у Колюмбії, супроводжуваний перманентним зимовим дощем і цікавими пригодами автора в цій екзотичній для нас країні.

З приємністю й навіть деяким подивом прочитав у червні дебютний роман Олени та Юлії Черніньких «Моя остання надія». Хтось назвав їх «принцесами трешу», з чим я анітрохи не згоден. Під популярною формою масового жанру письменниці пропонують доволі серйозний зміст, поготів, що цей зміст давно на часі. Етична складова цього твору говорить про певну дорослість письменниць, попри їх зовнішній майже глямурний вигляд. Можливо, це теж прийнятний хід: іти до читача молодими й красивими, в декольтованих яскравих сукнях, але пропонуючи йому не розважальну ґумку, але серйозний проблемний текст. Знання задіяного в цьому романі матеріялу місцями просто вражає (як от внутрішнє, камерне, приховане від стороннього ока, життя хорового колективу «Марево Карпат»).

З цікавістю прочитав новий роман Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта». Нарешті цей письменник покінчив із «жорсткою прозою», героями якої були студенти й міська шпана, й вивів на кін героя-інтелектуала, молодого й ще неодруженого викладача філософії. Чим змусив згадати його дебютний невеличкий роман «Невідомий за вікном» (2001). Центральна проблема найновішого роману Дністрового – людська самотність і страх перед її втратою через, наприклад, впускання до свого життя іншого . Навіть, якщо ним є ніхто інший, як жінка... Що може бути природнішого за жінку поруч із мужчиною? Втім, не все так просто. Але зупиняюсь і запрошую читачів самостійно розібратися з цим цікавим і, місцями, неоднозначним твором.

Прочитав я, звичайно, та рекомендую іншим останній роман Сергія Жадана «Ворошиловград». Текст добротний і написано його добросовісно та з розумінням фахової справи. Жадан – неперевершений досі ніким у сенсі писання для молоді. Шкода лише, що для людей трохи старшого віку (хоч би й віку самого Сергія) там майже немає чим поживитися. Втім, цей роман не настільки тінейджерський, як його уявляють собі вітчизняні критики. Сама назва роману апелює до серйознішого прочитання: сучасна Луганщина – це зоопарк, яким керують комуністи, починаючи від заправок на трасі, і завершуючи контрольним пакетом над масовою свідомістю громадян. Таким чином, дрібні чудеса й ненормативний гумор цього тексту застує читачеві значно глибше сприймання твору, який насправді не є розважально-елементарним. Ситуацію з рецепцією мали б виправити критики, але роман, як кажуть, уже пройшов, отримавши по дорозі престижну премію ВВС, й на подальше глибше прочитання може розраховувати хіба що у жанрах більш вузьких і фахових (дисертації, монографії тощо). Я особисто чекаю від С.Жадана на ретро-роман про Харків 1920-х років, головними героями якого будуть письменники, але, щоправда, ніколи про це його не просив... 

Я нещодавно побував у Карпатах, а повернувшись витягнув із полиці збірку новел Василя Портяка «У снігах». Перечитав на одному подихові й невдовзі запропоную читачам ресурсу «Буквоїд» свої міркування про наші гори, про письмо Портяка й наших хлопців, що гинули в горах. Ця невеличка збірочка має бути вдома у кожного, хто вважає себе читачем.

Із задоволенням прочитав роман Степана Процюка минулого року «Троянда ритуального болю» – роман про Василя Стефаника. На жаль, не мав можливости ознайомитись із двома іншими текстами про Стефаника – Р.Піхманця й Р.Горака, але, якщо не помиляюся, ці два є більш документальними версіями, зав’язаними більшою мірою на науці, тоді як роман Процюка представляє собою ориґінальну та незвичну на наших теренах психоаналітичну версію біографії автора «Діточої пригоди». Так само заслуговує на увагу виданий книгою роман Процюка «Руйнування ляльки». Єдине застереження – це зовсім не легке чтиво, цей текст вимагає читацької праці, можливо, навіть – тяжкої праці, але він того вартий. Наразі чекаю на оприлюднення нового роману письменника; це буде романізована біографія Володимира Винниченка.

Свого часу, відповідно до їх виходу в світ, я прочитав усі твори Олеся Ульяненка. Після його заранньої смерти я продовжую читати його романи і повісті. Деякі перечитав уже по кілька разів. Мабуть найчастіше перечитую роман «Серафима». Але ще ніколи про нього не писав. Збираюся найближчим часом це виправити. Давно помітив, що романи Уляна я можу читати скрізь: і лежачи в ліжку, і в транспорті, й навіть на кримському пляжі. Не так і багато таких авторів, принаймні, до моїх послуг. Уже після смерти письменника був видрукуваний його останній завершений роман «Перли і свині». На той час, здавалося, що я вже добре знав можливості письменника, але цей роман-ґротеск із певними рисами роману-антиутопії чимало таки здивував, представляючи нові грані таланту Олеся Ульяненка. В міру своїх скромних можливостей я давно і активно пропаґую творчість цього письменника, от і наразі хочу закликати всіх читати його непричесані й місцями жорстокі твори; в цьому є певна необхідність, не говорячи вже про логіку. Бо завше має бути хтось, хто говоритиме людям правду. Таким у нашій літературі був і лишається, завдяки виданим книгам, – Олесь Ульяненко

Подібно до книг О.Ульяненка я не втомлююся перечитувати книги Мішеля Уельбека – романи, есеї, поезії, листування. В текстах Уельбека я знаходжу все, чого потребую: і серйозну думку, й відповідну до мого психотипу емоцію, й відчуття насолоди від форми тексту, не минаючи постать самого автора, останнього на сьогодні лавреата Ґонкурівської премії. Моїм улюбленим твором Уельбека лишається його дебютний роман «Розширення простору боротьби». Цей роман можна читати, маючи перед очима не Францію, не Париж і Ліон, а, скажімо, Київ і Донецьк. Проблеми – ті самі, й людська самотність – незмінна й страшна у своїй остаточній поставі. В українській рецепції давно і надійно закріпився ринковий викривлений образ цього письменника, такого собі «Карла Маркса сексу», циніка і лицедія, расиста і ксенофоба. Насправді ж, він зовсім інший, Мішель Тома, ґеніяльний у творчості й остаточно самотній і нещасливий у особистому житті. Можливо, колись я все-таки напишу давно заплянову книгу «Мій товариш, Мішель Уельбек»... До речі, принагідно хочу згадати й кілька інших представників сучасної французької прози, книги яких я активно читаю й раджу іншим: Амелі Нотомб, Філіпп Джан, Віржині Депант, Анні Ерно, Крістіян Остер, Домінік Ноґе. Мабуть, помітно, що в цьому ряді не видно Фредеріка Беґбеде, його б я нікому не радив...  

Буквально щойно, у числах за липень-серпень «Кур’єр Кривбасу» з подачі М. Р. Стеха вперше оприлюднив незавершений роман Ігоря Костецького «Мертвих більше нема». Після заключної подачі роману в журналі надрукована й моя стаття «Урочиста хода героїв», тому довго наразі про цей роман не буду розводитись; скажу лише, що в українській літературі це явище цілком одноразове й безпрецедентне. Тому варто прочитати всім. Висока фахова культура Костецького та його гуманістична етика – це те, чого так гостро бракує сучасній українській прозі, критиці та науці. Костецького варто сприймати цілісно, маючи до послуг максимально повний обсяг його доробку. Останнє десятиліття надає українському читачеві таку солодку можливість, передовсім – завдяки публікаціям, які здійснює М.Стех у «Кур’єрі Кривбасу». Той, хто вперше читатиме «Повість про останній сірник», «Перед днем грядущим», «Потяг раз-у-раз спинявся», «Тобі належить цілий світ», «Шість ліхтарів і сьомий місяць», «Дзвінки в порожнє мешкання», – отримає направду неабияку насолоду.

Всіх книжок, прочитаних навіть лише й останнім часом, які мене вразили й підкорили, тут не згадати. Тому я перейду до книжок, які я прочитав або чесно намагався читати, але замість радости зазнав читацького й суто фахового розчарування й навіть обурення.

Роман Василя Шкляра «Чорний ворон. Залишенець» я прочитав уже тоді, коли автор став лавреатом Національної премії. Маючи досвід читання його романів «Ключ» і «Кров кажана», я не міг уже мати жодних ілюзій. В.Шкляр – це типовий масовик, без найменшого поняття про естетичні можливості української мови та традиції національної літератури. Спекуляції на національно-визвольних змаганнях нарешті принесли довгоочікувані автором дивіденди, але що отримав читач? Можу припустити, що наступний роман Шкляра буде присвячений звитяжному опору бойовиків УПА. Але з точки зору літератури це будуть чергові спекуляції. Не маю сумнівів, що народна любов так само зростатиме. От тільки, як такі твори узгодити з неодмінним відвідуванням їх автором фуршетів високопосадовців, – хто би мені пояснив? Упевнений, що В.Шкляру значно простіше вже завтра обійняти посаду його нинішнього патрона В.Яворівського, ніж наблизитись до повторення таких міні-шедеврів В.Портяка, як «Перед косовицею», «У неділю рано» або «У снігах». У контексті сьогорічної Національної премії для Шкляра постає ще одне дражливе питання: що відбувається в головах членів Шевченківського комітету? Досі залишається без Премії непересічна або й ґеніяльна Емма Андієвська (якій, до речі, вже виповнилося 80 років). Встиг померти, не отримавши Премії, незрівнянний Василь Барка. Навіть близько біля Премії не стояв ще Василь Портяк, один із найбільш блискучих новелістів нашої сучасности...

Я міг би продовжити, але який це матиме сенс, коли наступним лавреатом, напевно, має стати Оксана Забужко зі своїм романом «Музей покинутих секретів». Цей роман я повністю здолати не зміг; власне, мені трохи шкода свого часу й, не буду приховувати, емоційного стану. Але я прочитав усі розділи, присвячені націоналістичному підпіллю, й навіть вибрані сторінки з життя київської жіночки, незмінної героїні всіх творів цієї письменниці. Те, що розділи про підпілля написані примітивно й без знання матеріяльної частини (а значить – без елементарної поваги до читача й поодиноких ще живих ветеранів УПА) – це ще півбіди. Є письменники, і є письменники , так завше було і буде. Але ж у цієї авторки є неабиякі амбіції, от у чому фішка. Найбільше мене вразила не посередня якість тексту, а досить довгий список вілл (він додається наприкінці книги), перебуваючи на яких авторка тяжко й невтомно творила свою велику книгу . Дивлячись на цей список, я думав: а скільки б могли написати Улян або Процюк, якби їх закинули в аж такі комфортні для праці умови? Скільки б міг дати українському читачеві покійний Юрко Ґудзь, якби він побував хоча б на одній такій віллі впродовж хоча би півроку? Втім, уже сказано: є письменники і письменники; так було, є і буде.

Роман Ліни Василівни Костенко «Записки українського...» я, чесно кажучи, прочитати не зміг, позаяк читати подібне просто уже неможливо. Книжкові полиці в моєму помешканні ломляться від десятків і сотень томів якісної української та світової літератури, саме тому я й не можу читати щось гірше за якістю. Хтось із критиків уже писав, коментуючи цей текст, що значно актуальніше сьогодні читати журналістські блоґи на сайті «Українська правда». Якби Ліна Василівна видала цей роман років п’ять тому, то все, можливо, було би інакше. Принаймні, йшлося би про публіцистичну адекватність. Утім, художня якість твору все одно не змінилася б, не говорячи вже про очевидну й кричущу неможливість для авторки вжитися в персонажа протилежної статі й незвичного для неї фаху (проґраміст).

***

Ваше питання в принципі не стосується його дзеркального боку – що не читати? Але зовсім коротко я все-таки хотів би зачепити його також. Так от, я би радив мислячим читачам не читати розважальні жанри, покликанням яких є виїдати наш мозок і нівелювати наші емоції. Говорячи інакше, їх покликання – розбещування й відволікання від направду якісної літератури. Таким чином, пропоную читачам Буквоїду уникати жанрів сучасного детективу, фентезі, еротики, порно, жахів, фантастики, жіночого роману, бойовика, шансону (тюремного роману), роману-кар’єри (про те, як доярки з Полтавщини стають дружинами мільярдерів!) тощо. Поясню, чому. Зазвичай, видавничі анотації приховують під поняттям розважального жанру повну та остаточну неспроможність своїх розкручених авторів написати щось направду вартісне, естетично й соціяльно актуальне. Те, що так активно й невтомно пропаґує А.Кокотюха, – аж надто нагадує наркозалежність, у духовно-розумовому, звісно, вимірі. Випив чвертку, вжив сто сторінок детективу його ж, приміром, А.Кокотюхи, виробництва, – й не треба морочитись над складними формалістичними абзацами Майка Йогансена, Іздрика або Олеся Ульяненка... Мінімум розумових та емоційних витрат, і при тому ти, ніби, як всі – читач і культурна людина...   

 



Додаткові матеріали

14.07.2011|08:35|Re:цензії
Максим Розумний: «Книжки, яка б захопила по-справжньому, останнім часом ніяк не трапляється»
11.07.2011|07:13|Re:цензії
Катріна Хаддад: «Як виховувати дітей без покарань» – книжка цікава і, сподіваюся, корисна
08.07.2011|07:35|Re:цензії
Богдан-Олег Горобчук: Тексти Льоси – гурманська, насичена проза – іноді іронічна, іноді – вкрай серйозна, але завжди непересічна
06.07.2011|07:11|Re:цензії
Дзвенислава Матіяш: «Мені вразили «63 дуже короткі оповідання» Лінор Ґоралік»
04.07.2011|07:41|Re:цензії
Валентина Бочковська: «Не варто втрачати час, читаючи літературу, яка не дає насолоду душі і розуму»
29.06.2011|07:13|Re:цензії
Олександр Афонін: «Останнім часом намагаюсь познайомитись з прозою письменників Скандинавії»
26.06.2011|12:01|Re:цензії
Жанна Боднарук: На жаль, в наш час мало часу на читання
22.06.2011|07:22|Re:цензії
Денис Карасьов: Читання — заняття травмонебезпечне
17.06.2011|07:34|Re:цензії
Олександр Шевченко: Раджу «Чорт зна що» Юрія Винничука — товстенну «антологію» про всіляку нечисть
15.06.2011|07:18|Re:цензії
Юлія-Ванда Мусаковська: «Для мене існує категорія «приліжкових» книг, які часом перечитую на ніч»
12.06.2011|11:47|Re:цензії
Володимир Даниленко: «Таке враження, що в сучасній культурі грузинів стільки, як китайців, а китайців стільки, як грузинів»
10.06.2011|07:32|Re:цензії
Аліна Сваровскі: Я би порадила всім жінкам знайти книгу Антоніо Менегетті «Жінка: секс, влада, благодать»
08.06.2011|07:23|Re:цензії
Володимир Цибулько: В наш час читач є фактичним активним співавтором письменника
06.06.2011|07:47|Re:цензії
Богдан Пастух: Раджу «Чарівну гору» Томаса Мана в українському перекладі Романа Осадчука
04.06.2011|15:08|Re:цензії
Ірина Мацко: Люблю читати Ірен Роздобудько та Лесю Романчук
03.06.2011|14:44|Re:цензії
Ігор Котик: Можу порадити роман Зеді Сміт «Білі зуби»
01.06.2011|11:24|Re:цензії
Катерина Бабкіна: Мене дуже вразила книга Джонатана Сафрана Фоєра «Extremely Loud and Incredibly Close»
31.05.2011|17:15|Re:цензії
Галина Вдовиченко: Я читаю книжку тоді, коли виникає бажання взяти до рук саме цю книжку
30.05.2011|07:21|Re:цензії
Божена Антоняк: Рекомендую «Веди свій плуг понад кістками мертвих» Ольги Токарчук
29.05.2011|10:57|Re:цензії
Тетяна Трофименко: Фанатам сучасної української психологічної прози раджу книжку Наталки Сняданко «Гербарій коханців»
27.05.2011|18:36|Re:цензії
Михайло Бриних: Не існує книжок, які б можна було радити всім
26.05.2011|15:27|Re:цензії
Анатолій Дністровий: Мертві краще написали за живих
25.05.2011|12:22|Re:цензії
Дмитро Дроздовський: Раджу всім перечитати «Державця» Макіавеллі, «Ричарда ІІІ» Шекспіра і «Проби» Монтеня
23.05.2011|17:21|Re:цензії
Віталій Портников: Книжка, написана в певній місцевості - або про певну країну – «оживає» на тлі цієї країни
20.05.2011|04:20|Re:цензії
Ірина Шувалова: «Не втомлююся рекомендувати Сєрґєя Чєґру»
18.05.2011|07:34|Re:цензії
Олег Вергеліс: Раджу почитати Олександра Баріко
11.05.2011|09:07|Re:цензії
Таня Малярчук: «Томисько «Ботакє» Тараса Прохаська гріє душу»
09.05.2011|10:15|Re:цензії
Володимир Рутківський: Любіть творчість Олександра Гавроша
07.05.2011|07:53|Re:цензії
Олена Марінічева: «З нон-фікшену я б порадила книгу німецького філолога Віктора Клемперера «Мова Третього Рейху»
04.05.2011|07:19|Re:цензії
Стронґовський: Сподобався роман Артура Клінава «Шалом»
28.04.2011|07:22|Re:цензії
Станіслав Вишенський: «Насамперед, раджу читати вірші»
26.04.2011|07:40|Re:цензії
Катерина Хінкулова: Раджу твори Каті Мєтєліци — дуже смішно та іронічно
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери