Дане тобі життя – лише оповідь; але це вже твоя

справа, як ти її розкажеш і чи помреш ситий днями.

Марек Гласко. «Сова, донька пекаря»

Роман американської письменниці Сильвії Плят (1932 – 1963) «Під скляним ковпаком» (1963) присвячено темі становлення молодої людини, дівчини дев’ятнадцяти років, у першій половині 1950-х років у Сполучених Штатах Америки. У підсумку, вийшла ступеньована історія поразки та її тривалого, виснажливого (якщо не мученицького), подолання. Контекст цієї історії густо заселений аналогічними лікарняними випадками, до того ж іноді, з трагічними (суїцидальними) наслідками (Джоан), або, як мінімум, туберкульозними (Бадді Віллард). Водночас пам’ятаємо про суїцидальний вибір самої Сильвії Плят, – рівно за десять років опісля подій у її романі. А мені пригадується ще й випадок Марека Гласка (1934 – 1969), який успішно вирвався із лабетів комуністичної Польщі, але зустрівся зі своєю особистою прірвою та зазнав, якщо не творчого, то повного життєвого фіяско. Причини поразки міс Естер Ґрінвуд, оповідачки з роману «Під скляним ковпаком», можливо, не для всіх є очевидними, втім варто уважно читати роман, а відтак, – стежити за думками, реакціями та почуттями молодої людини. Із міс Ґрінвуд ми зустрічаємось у Нью-Йорку, куди вона приїхала з передмістя Бостона на працю та самовдосконалення, перемігши з дванадцятьма іншими дівчатами у журнальному конкурсі: «У готелі нас мешкало дванадцятеро. Ми перемогли в конкурсі мод: писали есе й оповідання, вірші й колонки, за що нас винагородили можливістю місяць працювати у Нью-Йорку й жити на повному утриманні, а на додачу ще купою-купезною подарунків, як-от квитки на балет, перепустки на модні покази, зачіски від перукарів відомого й дорогого салону краси, нагоди зустрітися з успішними людьми зі сфер наших захоплень і персональні консультації щодо того, як жити зі своїми фігурами».

 Ключ до розуміння депресивного стану Естер, поза сумнівом (на це аж надто явно натякає авторка), варто шукати в історії зі стратою подружжя Розенберґів (власне з цього й починається перший абзац роману, а ще у ньому присутня алюзія на майбутні сеанси електротерапії, крізь які доведеться пройти самій оповідачці, лікуючись від власних депресивних станів: «То було хворобливого, задушливого літа – того ж літа, коли Розенберґів стратили на стільці, а я не розуміла, навіщо приїхала у Нью-Йорк. Страта для мене – щось незбагненне. Від самої думки про смерть на електричному стільці мене нудить, а тими днями тільки про це й писали в газетах: банькаті шпальти чигали на мене на кожному розі, у кожній пропахлій застояним арахісовим маслом пащі підземки. Мене вони ніяк не стосувалися, однак я вже не могла не уявляти, як воно – коли тебе крізь нерви просмажують живцем. Це, здавалося мені, найжахливіше у світі відчуття. У Нью-Йорку й без того було паршиво. О дев’ятій ранку оманлива заміська вологість, що якось пробиралася сюди вночі, випаровувалася, мов спогад про фінал приємного сну. Бриніли сірим маревом розпечені на сонці каньйони гранітних вулиць, виблискували розжарені дахи автомобілів, сухий попелястий пил обпікав мені очі й горло. Про Розенберґів говорили й по радіо, і на роботі, аж доки вони остаточно поселилися в моїй голові. Таке саме було, коли я вперше побачила людський труп. Упродовж кількох тижнів мертва голова – тобто те, що від неї лишилося, – вигулькувала переді мною то зі сніданкової яєчні з беконом, то з-за обличчя Бадді Вілларда, який, власне, й був винуватцем мого знайомства з трупом, і невдовзі мені вже здавалося, ніби тягаю за собою ту голову на шворці, наче просяклу оцтом чорну безносу повітряну кульку. Я розуміла, що того літа щось зі мною було не так, адже всі мої думки крутилися довкола Розенберґів, того, навіщо я накупила незручного дорожезного одягу, який тепер висів у шафі дохлою рибою, і того, як мої дрібні здобутки, радісно назбирані в коледжі, вижарювали нанівець на тротуарах під лискучими мармуровими й скляними фасадами Медісон-авеню»). Історія зі стратою (передовсім, через резонанс новини у засобах масової інформації) викликала шокову реакцію у героїні. Причому, ця реакція є ступеньованою та розтягнутою в часі. Спочатку молоду дівчину вразив сам факт вироку; не менш жаским для неї є спосіб страти; а пуантом реакції на очікувану смерть подружжя Розенберґів є ставлення до цієї події людей із її безпосереднього оточення: «– Так добре знати, що вони от-от помруть. Гільда позіхнула й потягнулася, вигнувши по-котячому довгі кінцівки, а тоді вклала лікті на круглий стіл, занурила обличчя поміж рук і знову задрімала. Жмуток жовчно-зеленої соломи примостився на її чолі, мов тропічний птах. Жовчна зелень. Їй віщували популярність наступної осені, але Гільда, як завжди, на пів року випереджала час. Жовчно-зелений із чорним, жовчно-зелений із білим, жовчно-зелений зі своїм далеким родичем – пляшково-зеленим. Модні анонси, мов надуті срібні рибини, пускали бульки в моєму мозку. Досягаючи поверхні, бульки лускали. Так добре знати, що вони от-от помруть. Я прокляла себе за те, що прийшла в готельний кафетерій одночасно з Гільдою. <…> Напередодні я дивилася виставу, героїня якої була одержима діббуком, і коли діббук промовляв крізь неї, голос був таким глибоким і глухим, аж неможливо визначити, належить він жінці або чоловіку. Гільдин голос був точнісінько як голос того діббука. Вона розглядала своє відображення в начищених вітринах, наче щомиті мусила впевнюватись у власному існуванні. Між нами запала така глибока мовчанка, що я майже почала відчувати провину. Тому я сказала: – Така страшна історія з тими Розенберґами, правда? Того вечора Розенберґів мали стратити на стільці. – Так! – відповіла Гільда, і нарешті було схоже, що я зачепила людську струну в котячій колисці її душі. Це відбулося, коли ми сиділи самі посеред ранково-похмурої, подібної на гробницю кімнати для нарад. А тоді вона підсилила своє “так”: – Страшно, що такі люди могли лишатися живими, – вона позіхнула, блідо-оранжевий рот оголив зачаєну всередині темряву. Я заворожено витріщилася на чорну печеру, сховану під її обличчям, аж доки губи зімкнулись, і діббук заговорив зі своєї схованки: – Так добре знати, що вони от-от помруть». Це речення перетворюється на ситуативний лейтмотив, що свердлить свідомість героїні та пояснює дещо дивну її поведінку. Після почутого від Гільди Естер не здатна сфокусуватися на процесі фотографування, чим дратує свою наставницю Джей Сі та фотографа й остаточно доводить, що майбутнє її виглядає примарним: «Я не хотіла фотографуватися, тому що мало не плакала. Хтозна, чому мені так кортіло плакати, однак я розуміла: якщо хтось заговорить до мене чи надто пильно придивиться, сльози покотяться з моїх очей, і схлипування підуть мені горлом, і я плакатиму тиждень. Я відчувала, як сльози плещуться й підкочуються до моїх країв, наче я – повна по вінця хитка склянка. То була остання серія зйомок, потім мав вийти журнал, а ми мали повернутися назад у Талсу, чи Білоксі, чи Тінек, чи Кус-Бей, чи звідки ми там приїхали, і фотографуватися треба було з якимсь реквізитом, що натякає на наші майбутні фахи». Якось таки відбувши фотографування, героїня нарешті дає волю емоціям: «Я зарилась обличчям у рожеву оксамитову оббивку диванчика, і разом із солоними слізьми та жалюгідними схлипуваннями, що набрякали в мені цілий ранок, з мене линуло, захлеснувши все довкола, доглибне полегшення. Коли я підвела голову, фотографа вже не було. І Джей Сі не було. Я почувалася розмоклою та зрадженою, наче шкіра, скинута страшним звіром. Було добре не почуватися звіром, але я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами». (Варто запам’ятати оце, хоча й метафорично, артикульоване самопочуття: «я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами». Ці слова проливають світло на внутрішній стан героїні, який потягне за собою печальні наслідки вже у найближчому майбутньому). Аби якось відволікти та розрадити студентку, її наставниця Джей Сі приносить їй для прочитання оберемок рукописів, які отримала редакція журналу: «Щоранку на кабінет редактора відділу художньої літератури сходила лавина рукописів, осідаючи запилюженими заметами. Певно, по цілій Америці в кабінетах, на горищах і в класних кімнатах сиділи люди й щось писали. Приблизно щохвилини хтось завершував рукопис, тож за п’ять хвилин на столі редактора літературного відділу опинялося пять рукописів. За ходину – шістдесят, звалених купою, розсипаних на підлозі навколо. А за рік... Я всміхнулась, уявивши, як переді мною пропливає в повітрі білосніжний щойно підшитий рукопис, де на першій сторінці в правому верхньому кутку надруковано: Естер Ґрінвуд. Через місяць після стажування в журналі мав початися літній курс, де викладатиме знаний письменник: для вступу я надіслала рукопис оповідання, яке письменник має прочитати й визначити, чи гідна я в нього вчитися. Звісно, на курс набирали мізерно мало людей, і я давно надіслала свій текст, а досі не отримала жодної звістки, однак була впевнена, що, повернувшись додому, знайду на столику в передпокої лист про зарахування».

А все мало бути зовсім інакше. І сам по собі безмежний Нью-Йорк, і надана можливість здобувати новий фаховий досвід, – мали б надихати молоду людину на чергові кар’єрні звершення та здобутки, але так чомусь не відбулося. Ось рефлексії оповідачки з цього приводу, позначені добре помітною мінорною іронією: «То мали би бути найщасливіші дні мого життя. Я мала би бути об’єктом заздрощів для тисяч таких самих, як я, студенток коледжів із цілої Америки, які лише й хотіли тинятися в таких самих лакованих шкіряних туфельках тридцять сьомого розміру, що їх я колись купила в “Блумінґдейлз” під час обідньої перерви, разом із чорним лакованим шкіряним паском і так само чорною шкіряною сумочкою. А коли в журналі, для якого всі ми дванадцятеро писали, надрукували моє фото – з келихом мартіні, в укороченому ліфі “під срібло”, вмощеному над велетенською хмарою білого тюлю, посеред бенкетної зали якогось люксового мангеттенського готелю, у товаристві кількох молодих незнайомців типово американської статури, найнятих чи позичених для фотозйомки, – мабуть, тоді всі впевнилися, що мене таки закружило в щасливому вирі. Погляньте лишень, які дива трапляються у цій країні, казали б люди. Дівчина дев’ятнадцять років живе собі в якомусь забутому містечку, в таких злиднях, що й журналу собі не купить, аж раптом виборює стипендію в коледжі, здобуває нагороди там і сям – і от уже рулює Нью-Йорком, наче власним автом. Щоправда, я не рулювала нічим, навіть собою. Я просто пхалася з готелю на роботу, потім на вечірки, потім у готель, потім на роботу, наче заціпенілий тролейбус. Мабуть, я мала відчувати захват, як решта дівчат, але видобути з себе реакції не вдавалось.Я почувалася геть вкляклою, геть порожньою – певно, так почувається центр торнадо, мляво повзучи кудись у хаотичному вихорі» (курсив мій. – О.С.). Сильвія Плят послідовно розкручує спіраль мелянхолії, тривожности, невпевнености, як густої та невідворотної палітри внутрішніх станів героїні, які неодмінно матимуть логічні наслідки.

Ясно, що до всього цього додається ще й жахливе розчарування відмінниці, яку так і не запросили на омріяний письменницький курс, на який вона розраховувала як на наступну ланку у її освітньому марафоні. Про це Естер дізналася від матері, щойно повернувшись із Нью-Йорка: «– Думаю, ліпше сказати одразу, – почала мати, і з того, як вона напружила шию, стало ясно, що новини невтішні. – Тебе не взяли на той курс. Мене ніби вдарили в живіт, і я різко видихнула. Цілий червень той письменницький курс сяяв удалечині, мов надійний освітлений міст через нудну затоку літа. Тепер він розсипався, розчинявся в повітрі просто під ногами, і моє тільце в білій блузі й зеленій спідниці падало в прірву. А тоді мій рот скривився в кислій посмішці. Цього я й очікувала. Я згорбила середину спини, сповзла на сидінні так, щоб ніс ледь визирав над нижнім краєм шибки, і споглядала, як повз мене плинуть бостонські будинки. Коли почали траплятися знайомі споруди, я сповзла ще нижче. Мені було вкрай важливо, щоб мене ніхто не впізнав. М’яка сіра оббивка зімкнулася наді мною, наче дах тюремного фургона, і будинки, однаково обшиті сліпучо-білою вагонкою та перемежовані дбайливо доглянутими газонами, проповзали один за одним, наче ґрати велетенської в’язниці, з якої неможливо втекти. Ще ніколи моє літо не минало в передмістях» (курсив мій. – О.С.). Естер, як розуміє читач, не вміє тримати удар. Попри те, що сама вона іншої думки. Цікаво, що героїня у свої дев’ятнадцять років не має стосунків із чоловіками. Спорадичні й ніби випадкові спроби налагодження таких узаємин (зокрема, у Нью-Йорку) викликають у неї нудоту й обридження («Мене нудило від дітей. Чекати від життя було нічого»). А дівчата приїжджають до Нью-Йорка саме з метою знайти відповідного перспективного партнера й створити із ним родину. Як от Дорін, єдина дівчина, з якою Естер заприязнилася в Нью-Йорку. Вона двічі робила спроби познайомити Естер із чоловіками: «Ми сиділи на моєму ліжку – серед розкиданих несвіжих бавовняних суконь, подертих панчіх, сірої натільної білизни, – і Дорін уже з десять хвилин умовляла мене поїхати на танці в заміський клуб із приятелем якогось знайомого Ленні, а це, наполягала вона, зовсім інше діло, ніж приятелі самого Ленні, проте назавтра о восьмій ранку в мене був потяг додому, тому я вважала за потрібне бодай спробувати зібрати речі. А ще в мене був невиразний план цілу ніч гуляти на самоті нью-йоркськими вулицями, щоб велич і таємничість цього міста нарешті хоч трохи мені відкрилися». Втім, зібрати речі у валізу виявилось значно складнішим завданням, аніж «згодувати їх нічному вітрові», тобто викинути. Це засвідчує глибину інфантильність Естер. Виявляється, бути відмінницею та здійснити перехід від дитинства до дорослого життя, – речі зовсім не тотожні, успіх нікому не ґарантований, на відміну від травмоґенного дискурсу випробувань на зрілість і готовність до переходу в доросле життя.

Останній вечір перед поверненням додому завершився вкрай неприємною пригодою, із якої дівчина вийшла більш-менш щасливо, успішно відбившись від ґвалтівника (з яким її познайомила подружка Дорін), але не без моральних збитків і не без приголомшливого шоку, наслідком чого є її поведінка в останні години перебування у Нью-Йорку: «Моя остання ніч. Обхопивши руками жмут одягу, який притягла із собою нагору, я витягнула з нього щось світле й довге. То була еластична комбінація, яка вже втратила еластичність і тепер важко висіла в руці. Я помахала комбінацією в повітрі, мов білим прапором, – раз, другий, і вітер підхопив її, а я відпустила її за вітром. Білий клапоть злетів у ніч, а тоді почав знижуватись. Я намагалась уявити, на якій вулиці чи на якому даху він завершить свій політ. Я знову потягнула за жмут. Вітер зробив спробу, однак невдалу – і тінь, подібна на кажана, потонула в садку на даху будинку через дорогу. Так я згодувала нічному вітру весь свій гардероб, і той розвіявся, мов прах коханого: його частки віднесло туди, й сюди, й не знати куди – у темне серце Нью-Йорка». (У кожному абзаці відчувається, між іншим, почерк поетки, її образи часто не просто метафоризовані (як ото фрукти бувають карамелізованими), але свіжі, нестандартні, проникливі та несподівані). Нью-йоркських типажів у романі небагато, значно повніше у цьому аспекті представлена північно-східна провінція США, рідні місця Естер. З одинадцяти її колежанок Естер спілкується лише з двома-трьома, а передовсім із Дорін, до якої одразу відчула споріднену прихильність. Можливо, це сталося тому, що Дорін є схожою на Естер за психотипом, але водночас – дзеркальною протилежністю у відчутті й прийнятті чоловічого світу. Дорін досить легко відгукується на пропозиції чоловіків, розважається, отримує задоволення, намагається долучити й Естер, але з того мало що виходить. Принаймні, нічого продуктивного. Апогеєм такого не співпадіння ціннісних інтуїтивних установок між подругами (а вони, на час спільного стажування у Нью-Йорку, – все-таки, подруги) стає останній вечір у цьому місті. Відгукнувшись на пропозицію подруги весело провести час, Естер не підозрює, наскільки гидотно може завершитись цей вихід у світ напередодні повернення до материнської домівки.

Естер, упродовж уже першого ранку після повернення з Нью-Йорка до рідного штату Массачусетс, «цієї напханої католиками діри», не помічаючи невротичної природи свого взаємнення зі світом («Що за безладна мішанина – цей світ!»), розірвала усі з ним стосунки, прочитавши пару листів і відповівши на кілька телефонних дзвінків. У вигляді компенсації за всі ці очевидні втрати, у свідомості героїні миттєво виникла рятівна думка; ну як рятівна, це так вона собі надумала, що рятівна: «Тоді я постановила, що до кінця літа напишу роман». І це уже щось, це уже намір; до того ж, не просто роман, а якийсь терапевтичний, «який зцілить багатьох». (Між іншим, ще декілька днів тому у Нью-Йорку на питання, ким вона хоче бути, Естер відповіла, що хоче бути поеткою). Після такого вдалого самовіднайдення можна було й поснідати: «Я впевнено пішла в кухню, розбила в сирий яловичий фарш сире яйце, перемішала й з’їла. Потім винесла складаний стіл у критий прохід між будинком і гаражем. Від сторонніх поглядів із вулиці прохід був захищений розлогим кущем жасмину, обабіч височіли стіни будинку й гаража, а групка беріз і живопліт затуляли тил від місіс Оукеден». А відтак – до справи, анітрохи не зволікаючи, бо ж роман – це, мабуть, довга дистанція: «Я відрахувала триста п’ятдесят аркушів паперу “Коррасабль Бонд” із материних запасів, схованих у коридорній коморі під старими фетровими капелюшками, щітками для одягу й вовняними шарфами. Усівшись до складаного столу, я згодувала своїй старій портативній машинці перший незайманий аркуш і підкрутила його. Я побачила саму себе ніби здалека: як сиджу між двох обшитих білою вагонкою стін, кущем жасмину, групкою беріз і живоплотом, крихітна, мов лялька в ляльковому будиночку. Моє серце налилося ніжністю. Героїнею буду я, тільки ім’я в неї буде інше. Її зватимуть Ілейн. Ілейн. Загинаючи пальці, я полічила літери. В “Естер” їх теж п’ять. Ніби непогано». Читачеві пропонуються для ознайомлення перші фраґменти з написаного неофіткою тексту, й одразу – її власна рецепція, що важливо: «Ілейн сиділа між будинком і гаражем у жовтій сорочці, яка колись належала її матері, і чекала, коли нарешті відбудеться бодай щось. Був задушливий липневий ранок, і краплі поту одна за одною сповзали по її спині, мов ліниві комахи. Я відхилилася назад і перечитала написане. Виходило ніби доволі живо, я навіть трохи пишалася порівнянням крапель із комахами, хоча й непокоїло припущення, що колись давно я вичитала його в когось іншого. Я просиділа так із годину, силкуючись вигадати, що ж відбудеться далі, і крихітна лялька, тобто я сама, теж сиділа в нічній сорочці матері й сліпо дивилася поперед себе». Початок роману (зрештою, як і все його тривання) – це, мабуть, кожного разу складно. Роман – це забіг на помітну дистанцію, і справа не лише у масштабах. Роман – це широке дихання, це простір і перспектива. Це альтернативна реальність, увійшовши до якої, читач (як і письменник) забуває про власне профанне життя. Хтозна, як там із віршами у поеток, а от із романами на 350 заплянованих сторінок такі номери не проходять, про що зовсім скоро здогадується і майбутня романістка Естер: «З такими темпами я писатиму щонайбільше по сторінці на день. Потім я зрозуміла, в чому біда. Мені бракувало досвіду. Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила, як хтось помирає? Одна знайома нещодавно отримала нагороду за оповідання про свої пригоди з пігмеями в Африці. Як мені з отаким конкурувати?». Принаймні, самокритично, а це означає, що Естер, як письменниця, не безнадійна; вона здатна до самоаналізу, а значить, у неї все колись вийде: «Я вирішила відкласти роман до часів, коли побуваю в Європі й матиму коханця. Я вирішила, що до кінця літа читатиму “Фіннеґанові поминки” й писатиму дипломну». Пригадується, такі ж проблеми після публікації кількох оповідань виникли і у Степана Радченка із роману Валер’яна Підмогильного «Місто». Що робив у тій ситуації Степан, і що з того вийшло, ми пам’ятаємо. У Естер ситуація ще гірша. Вона усвідомлює, що не може написати роман, тому доводиться зануритися у власне життя, здобуваючи дещо дивний та, однозначно, травматичний досвід. (Цілком раціональні думки щодо літа («писатиму дипломну») схрещуються із інфантильно-фантастичними, а це ґарантує майбутні проблеми: «Потім я вирішила, що можна відкласти коледж на рік і піти ученицею до гончаря. Або поїхати працювати офіціанткою в Німеччину, доки стану білінгвальною. Так плани перестрибували один одного в моїй голові, мов дурні кроленята. Я уявила, як роки мого життя вишикувалися вздовж дороги, ніби сполучені дротами телеграфні стовпи. Я порахувала: один, два, три... дев’ятнадцять телеграфних стовпів, а далі дроти теліпалися в повітрі, і хоч як я старалася, побачити щось далі дев’ятнадцятого стовпа не вдавалось». І це зрозуміло, бо їх можна бачити і рахувати, лише озираючись на своє минуле, з майбутнім трохи складніше). Це досвід хвороби й, можливо, одужання, – якщо пощастить. Чому без жодної впевнености? Для цього у романі присутня героїня другого ряду Джоан, яка коротко з’являється у романі, аби показати, що можна обдурити лікарів щодо одужання, але не себе. І підсумовує хворобливий сюжет самогубством, яке стало несподіванкою і для Естер, яка морально готова до будь-чого, а водночас, – зовсім нічого не знає про світ дорослих: «Щоразу, коли думала про чоловіків із чоловіками і жінок із жінками, не могла уявити, чим вони все-таки можуть одне з одним займатися».

Хаос у думках і почуттях, нехіть до співжиття з матір’ю, відраза до сусідів і вуличок рідного передмістя, – усе це трохи дивно. Навряд чи це ностальґія за Нью-Йорком, цього немає. Тому складно зрозуміти, що відбувається з Естер. Але помітне різке заниження самооцінки: «Тепер я розуміла, що найтупіший студент із материного коледжу знав більше за мене. Розуміла, що мене там навіть на поріг не пустять, годі й казати про щедру стипендію, яку я мала у своєму коледжі. Я подумала, що варто рік попрацювати й усе добре обміркувати. Може, вийде тихцем вивчити історію вісімнадцятого століття. Але я не вміла стенографувати, то що ж було робити? Я могла би працювати офіціанткою чи друкаркою. Однак обидва варіанти викликали в мене відразу». Як наслідок, Естер утратила сон, а разом із ним і деякі інші звичні властивості. Втім, їй вистачило розуму звернутися до фахівців, почавши зі спілкування із Терезою, «сімейною терапевткою» («Тереза мені подобалася. У неї був інтуїтивний і обережний підхід. Мабуть, думала я, це тому, що вона італійка»): «Я не можу спати. Не можу читати, – я намагалася говорити холодно й спокійно, живий мрець заволодів моїм горлом і задушив мене. Я розгублено розвернула руки долонями догори» (курсив мій. – О.С.). Із оповідачкою відбувається щось на кшталт розмивання ідентичности, або втрати себе. Дивно, бо ще навіть навчання у коледжі не завершене, лишається ще один рік. Щось відбувається, але що? Авторка доволі переконлива у представленні героїні, хоча і нічого не пояснює, лише констатує, приєднавши читача до свідомости оповідачки: «Я не прала одягу й не мила волосся з однієї простої причини: це здавалося мені безглуздим. Прийдешні дні року я уявляла як череду яскравих білих скринь, розмежованих чорною тінню, що була сном. От лишень у моїй уяві та нескінченна скриньова перспектива зібгалася, і час попереду, день за днем, здавався мені білим, широким і довічно порожнім проспектом. Яким безглуздям було б митися одного дня, щоб знову митися наступного. Сама лише думка про це накривала мене втомою. Хотілося робити все раз і назавжди, щоб махом із ним покінчити». Тому замість навчання на овиді виникає доктор Гордон, психіятр: «Риси обличчя такі досконалі, що він був майже красивим. Я зненавиділа його, щойно ввійшла в кабінет». Між іншим, година його часу у 1953-му році коштувала матері Естер двадцять п’ять доларів. На її думку, з лікарем теж було все неправильно; все від початку пішло не так, як вона собі уявляла: «Мені уявлявся добрий бридкуватий дядечко з інтуїцією, який глянув би на мене, заохотливо вигукнув “О”! – наче бачить щось, чого не бачу я, – і я тоді якось спромоглася б дібрати слова й описати, чому мені так страшно, наче мене запихають дедалі глибше в задушливий темний мішок, звідки ніяк не вибратися. Тоді він відхилився би на спинку крісла, склав би долоні дашком, сполучивши пучки, і розповів би мені, чому я не можу спати, і читати, і їсти не можу, і чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитим безглуздям – адже вони всі зрештою неминуче помруть. І тоді, думала я, він допоможе мені, крок за кроком, віднайти саму себе. Проте доктор Гордон був геть не таким. Він був молодий, симпатичний, а ще я одразу зрозуміла, що він чванько. На столі доктор Гордон тримав фотографію в срібній рамці, і стояла вона так, щоб половину було видно мені, а половину – йому. То був родинний знімок: вродлива темноволоса жінка, яка могла би бути сестрою доктора Гордона, осявала усмішкою маківки двох білявих дитячих голівок. Одне маля, певно, було хлопчиком, а друге – дівчинкою, хоча, можливо, обоє були хлопчиками чи дівчатками: коли діти такі малі, непросто зрозуміти, хто з них хто. Можливо, на фото, десь унизу, був і собака – ердель-тер’єр або золотистий ретривер, – однак то міг бути й орнамент на жіночій спідниці. Та фотографія чомусь мене розлютила. Гадки не маю, навіщо було напіврозвертати її до мене – хіба що доктор Гордон намагався сповістити, що вже одружений із прекрасною жінкою, тож мені не варто плекати ніяких недолугих фантазій». Як не дивно, Естер таки не помилилася щодо лікаря, який потиснув їй руку й сказав: «Ну, побачимося за тиждень». Зустрівшись за тиждень і зрозумівши, що пацієнтці так і не поліпшало («я наново, знов-таки монотонно й безвиразно, переказала йому те саме, лишень цього разу була розлючена, адже доктор не старався второпати, що я не спала два тижні, не могла читати й писати і що їжу я споживала теж не надто добре»), він вирішив, що їй «потрібна шокова терапія в його приватній клініці у Волтоні». Після цього Естер натрапляє на ґазетне повідомлення про містера Джорджа Поллуччі, якого від самогубства врятував поліцейський. Новину вона розглядає крізь ледве не раціональну призму, опускаючи можливі емоції: «Зі стрибанням із висоти найбільша прикрість у тому, що як помилишся з кількістю поверхів – можеш після удару об землю лишитися живим. Сім поверхів здалися мені цілком надійним варіантом. Я склала газету й встромила її між брусів паркової лавки. Такі видання моя мати називала пліткарськими хроніками: самі лише вбивства, самогубства, побиття й грабунки, і з кожної шпальти визирає напівгола панянка, в якої груди вивалюються із затісної сукні, а ноги поставлено так, щоб було видно підв’язки панчіх». З цього моменту Естер уважніше придивляється до способів переходу на умовний інший берег. Специфічно працює асоціятивність. Блукаючи міським парком, вона читає назви дерев і, відштовхнувшись від назви одного з них, відпускає думку стежкою химерних асоціяцій, які приводить її, куди треба: «Моя улюблениця – плакуча софора. Думаю, то мало би бути японське дерево. Вони там у Японії розумілися на печалі. Самі себе патрали, коли щось ішло не так. Я спробувала уявити, як вони це облаштовували. Треба було б мати неймовірно гострий ніж. Ні, певно, навіть два неймовірно гострі ножі. Отже, вони всідалися зі схрещеними ногами, у кожній руці по ножу. Тоді перехрещували руки так, щоб вістря ножа в лівій руці впиралося в правий бік, а вістря ножа в правій – у бік лівий. Треба було роздягнутися, щоб ножі не застрягли в одязі. А тоді одним блискавичним рухом, щоб не лишалося часу на роздуми, вони встромляли ножі в себе й протинали ними два півкола – одне вгорі живота, друге внизу, – аж доки зійдеться коло. Тоді шкіра відвалювалася б, мов таріль, а нутрощі випадали б назовні – й вони вмирали б. Відчайдушна сміливість потрібна, щоб так померти. Біда в тому, що крові я не переносила» (курсив мій. – О.С.). Після першого сеансу шокотерапії Естер сказала матері, що більше цього не буде. Натомість для себе вирішила, що пора вже «зробити це»: «Того ранку я взялася до діла. Я зачинилася, набрала повну ванну теплої води й витягла лезо “Жилет”». Але це виявилося не так просто, тому Естер «заліпила поріз, склала леза і пішла на передполудневий автобус до Бостона», який мав доставити її на океанське узбережжя, – там можна було втопитися. Але і з такою смертю було щось не так: «Я вичікувала, наче море могло прийняти рішення за мене. Друга хвиля розлилася довкола моїх ніг, оторочена білою піною, і озноб пронизав мене до кісток смертельним болем. Моя плоть здригнулася в нападі боягузтва від думки про таку смерть». Утім, за деякий час вона знову на березі у товаристві молоді: «Я пішла до води. У ясному світлі безтінного полудня вода чомусь здавалася привітною та гостинною. Я подумала, що смерть через утоплення є наймилосерднішою, а через спалення – найстрашнішою. Я вирішила, що зможу заплисти так далеко, щоб не стало сил повернутися. Пливучи, слухала, як серцебиття нудним гуркотом відлунює у вухах. Я є, я є, я є». Але сил повернутися вистачило. Епопея із пошуком способів переходу триває: «Того ранку я спробувала повіситися». Але, знов-таки, виникають проблеми, немає «жодного гака для люстри або дерев’яної балки». Крім того, оповідачка розуміє, що саме її тіло чинить відчайдушний опір штучно накинутій ідеї смерти: «Після фіаско з повішенням я замислилася, чи не здатися все-таки лікарям, але тоді згадала про доктора Гордона і його приватний електрошоковий апарат. Якщо мене зачинять, то зможуть застосовувати його до мене безперервно. А ще я подумала про матір і брата, і про друзів, які навідуватимуть мене зі сподіванням, що мені поліпшає. Візити рідшатимуть, а потім близькі втратять надію. Вони постарішають. Забудуть про мене. Ще вони збідніють. Спершу вони старатимуться дбати про мене щосили, тож спустять усі гроші на приватну клініку на зразок закладу доктора Гордона. Урешті гроші закінчаться, мене переведуть у державну лікарню, де сотні таких, як я, тримають у заґратованому підвалі. Що слабша надія на одужання, то далі тебе ховають від світу». Чергове фіяско чекає на Естер у лікарні, куди вона влаштувалася волонтеркою, аби дбати про інших і, таким чином, забути про себе. Нічого продуктивного з того не вийшло, бо Естер упевнено порушує конвенційність усталеного й гребе проти течії. Наступний епізод на цвинтарі, коли дівчина тривало шукає могилу батька й нарешті знаходить, натякає на можливість одужання, бо назовні прориваються живі людські емоції: «У підніжжі надгробка я вклала мокрий сніп азалій, яких наламала з куща біля брами кладовища. А тоді ноги самі підігнулися піді мною, і я осіла на залиту дощем траву. Спершу не розуміла, чому так розпачливо ридаю. А тоді згадала, що жодного разу не оплакувала батькової смерті. Мати теж не плакала. Вона тільки всміхнулася й сказала, що смерть для нього була милістю: якби вижив, доживав би калікою, а такого він не витримав би, тож коли б міг обирати, так чи так волів би померти. Я притискалася обличчям до гладкого мармуру й виплакувала біль утрати в потоки холодного солоного дощу» (курсив мій. – О.С.). Сльози Естер на диво корелюють із солоним і холодним дощем. Коментар матері до смерти батька – так само, корелює із самопочуттям дівчини: ліпше смерть, ніж неповноцінне життя у незрозумілому заціпенінні, як сама вона визначить – під ковпаком. Естер таки послідовно, попри сюжетні гальмування та зиґзаґи індивідуальної траєкторії, рухається до замирення із ідеєю небуття: «Загорнувшись у дощовик, наче у власну тінь, я відкрила пляшечку й почала швидко ковтати пігулку за пігулкою, кожну запиваючи дрібним ковтком води. Спершу не відчувала нічого, та коли дісталася дна пляшечки – перед очима затанцювали червоні й сині спалахи. Пляшечка випала з руки, і я вляглася. Тиша відійшла, ніби море, й оголила гальку, черепашки, мушлі та загиблий корабель мого життя. А потім десь на межі поля зору вона мовби зібгалася, набігла однією стрімкою хвилею і враз віднесла мене в сон». Але Естер укотре пощастило. Вона опинилася у лікарні, де її відвідують мати й брат, яких вона й надалі відверто засмучує. Щонайголовніше, ніхто не розуміє, чому так відбувається. Навряд чи й Естер хоча б щось розуміє. Загалом, до фіналу її історії, за логікою, не так і далеко. Але їй і надалі неймовірно щастить. Її випадок, що потрапив у ґазети, зацікавив Філомену Ґінею, «славетну романістку», яка мала гроші на благодійництво: «Було не зовсім ясно, навіщо місіс Ґінея приїхала до мене. Я знала тільки, що її зацікавив мій випадок і що колись, на піку кар’єри, вона й сама потрапляла в психлікарню. Мати казала, що місіс Ґінея надіслала телеграму з Багам, де прочитала про мене у бостонській газеті. У посланні місіс Ґінея цікавилася: “Чи у справі фігурує хлопець?” Якби все було через хлопця, місіс Ґінея, звісно, ніяк не могла би зарадити. Але моя мати телеграфувала у відповідь: “Ні, це через письменство. Естер боїться, що вже ніколи не писатиме”. Тож місіс Ґінея прилетіла в Бостон, і забрала мене з переповненого відділення міської лікарні, і повезла мене в приватну клініку, де був парк, і поле для гольфу, і сад, як у заміському клубі, і де я могла лікуватися її коштом, наче це стипендія, аж доки лікарі, з якими вона там зналася, приведуть мене до ладу». Несподівана допомога від сторонньої людини, хай і заможної романістки, – виглядає правдивим чудом, позаяк на той час мати Естер уже витратила майже всі свої заощадження. А сама Естер усе частіше намацує у свідомості алеґоричний образ скляного ковпака, з-під якого їй годі вибратись: «Повітря під скляним ковпаком загусло довкола мене, і я не могла ворухнутися». Повна втрата вітаїстичного духу, остаточна відмова від життя з його численними принадами молодого віку, – як таке може статися? До того ж, без жодноої зовнішньої причини, яку можна було би взяти в роботу лікарям. Ситуація ніби патова. Попри ідеяльні умови, забезпечені грошима несподіваної благодійниці. Цікаво, що у клініці Естер зустрічає знайому, міс Джоан Ґіллінґ, симптоми наглого захворювання якої чимось нагадують хворобу самої Естер. Після розповіді Джоан про те, що вона хотіла себе вбити і з цією метою поїхала до Нью-Йорка, Естер нарешті фокусується на думці: «Уперше я зауважила, що в нас із Джоан може бути щось спільне». Ця думка є деякою підказкою і читачеві. Її варто запам’ятати, наближаючись до завершення цієї історії. А тим часом, починається лікування. Після сеансу шокової терапії Естер відчуває помітне полегшення, ледве не звільнення: «Жар і жахи наче рукою зняло. Я відчувала незвичний спокій. Скляний ковпак висів у повітрі на метр вище від моєї голови. Я відкрилася повітряним потокам». Після п’яти таких сеансів Естер отримала дозвіл відвідувати місто. Вона знову читає, починає одужувати. Зрештою, якщо в цьому закладі колись подолала свою кризу Філомена Ґінея, чому б і Естер не могла одужати? Поруч неї, як тінь, Джоан, справи якої не настільки обнадійливі. Естер із цікавістю за нею спостерігає: «Я дивилася на Джоан. Попри моторошність і мою давню неприязнь, Джоан мене зачудовувала. Спостерігати за нею було чимсь таким, як спостерігати за марсіанином або винятково бородавчастою жабою. Її думки не були моїми думками, як її почуття не були моїми, однак ми були досить близькими, щоб її думки й почуття здавалися мені моїми власними, лишень відбитими в кривому почорнілому дзеркалі. Іноді я замислювалася, чи не вигадала її сама. Бувало, запитувала себе, чи довіку вона виринатиме з небуття з кожною моєю кризою, щоб нагадати, ким я була, що пережила, і пронести в мене під носом свою особисту, але таку схожу кризу». Зі своєю лікаркою Естер має такі довірливі стосунки, яких явно ніколи не мала з матір’ю. Настільки довірливі, що може питати про досить інтимні речі: «– Не розумію, що жінки бачать в інших жінках, – казала я доктору Нолан того дня по обіді. – Що жінка знаходить у жінці, чого не може знайти в чоловіку? Доктор Нолан помовчала й сказала: – Ніжність. Тут мені заціпило». Дещо несподівано гомосексуальному мотивові приділяється помітна увага. Зокрема, Джоан повідомляє Естер, що та їй подобається, до того ж, більше за Бадді, їхнього спільного знайомого. На що Естер відповідає, що це вже занадто. А принагідно згадує «дрібний скандал у гуртожитку коледжу», який, утім, її розчарував: «Я була розчарована, адже сподівалася відкрити для себе якесь нове незвідане зло. Цікаво все-таки, чи всі жінки тільки те й роблять з іншими жінками, що лежать поруч і обнімаються. Звісно, у коледжі була одна відома поетка, яка жила із жінкою – кремезною та немолодою дослідницею класичної літератури, стриженою під коротке каре. І коли я сказала тій поетці, що колись, може, вийду заміж і наплоджу дітей, вона перелякано скрикнула: “А як же кар’єра?”». Наслідком поступового, але добре відчутного одужання-звільнення, можна трактувати висновок, якого дійшла Естер: «Я була жінкою, яка належить лише собі. Тепер треба було знайти відповідного чоловіка». Абсолютно здорові думки здорової людини. Після цього вона з легкістю (хоча й не без пригод) позбудеться цноти з випадковим знайомим, університетським викладачем математики Ірвіном, телефонна розмова з яким не викличе у жінки жодних емоцій, окрім радісного усвідомлення остаточного та всеохопного звільнення. Інша справа – самогубство Джоан, його причини не зовсім зрозумілі, адже вона так само була вже на етапі одужання. Але, мабуть-таки, не звільнення. Тому і вдалася до втечі, про яку колись так багато думала. Несподіване самогубство Джоан по-справжньому не спромоглося зворушити Естер, яка уже усвідомила: приреченим не допоможеш, тому ліпше подбати про себе. Перебуваючи на цвинтарі, вона з помітною радістю прислухається до власного серцебиття: я є, я є, я є. І врешті, виходить із клініки. На цьому роман уривається. Чи щасливий фінал цієї історії? Усе пізнається у порівнянні, – у наближеннях і відлуннях. На тлі історії Джоан, що підсумовується свіжою могилою, випадок Естер, поза сумнівом, має щасливе завершення, тобто тривання. Принаймні, до часу.   

Думаю, Сильвія Плят так і не встигла написати свої найсерйозніші твори. Принаймні, в художній прозі. Для розуміння, яким потенційно вона мала стати прозаїком, ось лише один короткий абзац із першого роману, який виявився останнім: «Лікарню накрило ковдрою свіжого снігу – не різдвяною посипкою, а заметами з людський зріст, нанесеними справжнім січневим снігопадом із тих, що вкладають у сплячку школи, контори й церкви, лишаючи по собі чисті сторінки в нотатниках, календарях, ділових і шкільних щоденниках». Направду, шкода, що у доробку письменниці лише один цей роман. А український переклад, до речі, – вартий усілякої читацької поваги. Значна кількість цитат у моєму тексті пояснюється саме цим фактом: стиль письменниці є комфортним і переконливим навіть тоді, коли зміст викликає питання або навіть нерозуміння, – чого ж їй усе-таки не вистачає, цій відмінниці, якій, здавалося б, нічого не бракує для щасливого входження у доросле життя. Звідки це відчуття несвободи чи пак, скляного ковпака? Де вона схибила, втративши ґрунт під ногами? Швидше за все, її рівновагу похитнула історія Розенберґів, які, з’явилися, як пам’ятаємо, ще у першому реченні роману. Психіка молодої людини зустрілася із жорсткою реальністю дорослого світу, не знайшовши інструментів для опору. Спроби поговорити про це призвели до того, що прірва лише поглибилась. Несвідомий протест запустив руйнівні процеси, а відтак, свідомість молодої людини виявилася ніби паралізованою. Добре, що Естер спромоглася одужати. Але зовсім поруч фінальний акорд історії Джоан, яка також одужала, але наклала на себе руки. Це може бути зовсім інша історія, але може бути й алюзія щодо майбутньої долі Естер. Зрештою, за десять років опісля подій у романі з життя добровільно йде і сама письменниця Сильвія Плят. І лише після цього роман «Під скляним ковпаком» буде віддано читачеві.

серпень 2024 р.