1. Містечко

Є містечко Кам’янка-Бузька: поблизу Львова. З очевидним шармом історичного спогадування давніх міфів та легенд, що їх виносить Буг на пологі береги. Скажу одразу, нерідко буваю там, гостюючи у письменника (поета, прозаїка, знавця літератури) Богдана Смоляка. Тож нетипова міська ратуша, що на схвильованому роздоріжжі, присадкувата, дуже давня, українська зрубна церква, латинський собор із винятково летючемонументальним Розп’яттям не раз тішили нас своєю захоплюючою енергетикою. Що впереміш із літературно-мистецькими одкровеннями витворювало атмосферу особливих буттєвих миттєвостей та спогадувань. Кажу про це напочатку й одверто, бо не раз з раннього ранку або пізно ввечері приїздив сюди та не міг позбутися відчуття іншості цієї задавненої місцини. Так є. І це – добре.

На разі, тримаю найновішу книжку Богданову Смолякову „Істотність”, Львів, „Камула”, 2023 рік. Хочеться дечим поділитися, що до цього спонукав мене автор із несуєтної місцини. Аж сім поетичних циклів: саме так написано в підзаголовку. У них я повірив; знаючи Богданову віршову творчість.

2. Напочатку

„Шукаючи свідчень життя” – є тут і ліричний сюжет, і оповідальна ідея, і відповідна композиція, і суб’єкт розповіді; і все, що потрібно, аби відважитись назвати цей заспів Богдана Смоляка поемою, а чи баладою: власне, цей текст і відчиняє, саме так, його поетичну книжку „Істотність”, не входячи у роздільну композицію. Отакий собі духовний заповіт, уводячи так у ліричний простір книги та закладаючи підвалини поетичних ідей. Текст називається „Шукаючи свідчень життя”, повторюся.

Не воду в потрійній одміні,

не чернь золоту й сапажу –

і вчора, і завтра, і нині

шукаймо сльозу!

Оту, що всякчас воскрешала

заовидно і поблизу

чуттів пересохлі начала, –

шукаймо сльозу!

У тиші безмовній мов камінь,

у тім, що кажу й не кажу, –

серцями, очима, руками –

шукаймо сльозу!

По суті, увесь наступний зміст „Істотності” рефренно вміщено у цих поетичних рядках, що на почин. Тож її, цю ліричну „поему”, можна прочитати неодноразово. Зауважте.

3. Вересень

Один із найбільш екзистенційних розділів у книжці називається „Вереснева людина”. Так, Богдан Смоляк, як і ваш покірний слуга, народжений у вересні. У цьому ледь вловлюваному блиску переходу від одного неймовірного стану буттєвої усвідомленості до іншого. Але, якось так, на дотик, слух, неусвідомлене передчуття. Небажання щось розуміти, а лише чекати-дочекатися…

Робім щось, вересню, робім,

бо вже листок найперший пада –

майнує як метеорит,

і міниться, і палахкоче,

і неминуче догорить

у вогкому проваллі ночі.

Це усе не так у просторі ночі, як „ у просторі серця”. Воно перепомповує мегатони́ Всесвіту. Воно подужає, воно зможе…

Читаю ці строфи і рядки, звіряючи з чимось своїм межовим, на грані, в передчутті… Чогось, що вилущить із твоєї частки все випадкове, непотрібне. Власне, тут „ніч не промовила ні слова”. Ти цього, мабуть, і не чекав. Лише застановився, аби прицілитись ув око безодні. Бо як же воно позбутися отого вдивляння у тебе. І таки, вистрілив, але пострілу вже не почув.

Ти вистраждав цей дощ, і вітер,

і задля них прожитий день.

Тут, особливо відчувається звертання-звернення до читача на „ти”; до того, хто, безумовно, прочитає цю поетичну епістолу. Я, у будь-якому разі, її отримав. Листовно.

4. Експресії

„Камінецькі образки”. Могло б здатися, що це такі собі листівкові вірші, що є пейзажною лірикою, виокремлює такі собі відосики незобов’язуюче нейтрального плану. У Смоляка все по-іншому. Тут, радше, видива природи – десь там, а в душі зовсім інше. Тут уже йде відчуття, екзистенційного плану, ліричного суб’єкта. Те, що не бенкетує, а бентежить, не дає спокою, зриває маски любові до себе. Достатньо процитувати початкову поезію („Плесо”), аби ствердити ці мої думки-розмисли.

Я стрінув плесо, де зійшлись,

якби до матірнього дому –

навспак обличчями колись

у домовитість невідому, –

Вода з надпитим краєм уст,

вогонь, присолений золою,

повітря, що у нім загус

праюний погляд мезозою.

...Й інші „образки” цього циклу використовують природу, з її різноманіттям явищ, хіба що як рефлектор, аби увидіти, відчути, проникнути у світи значно тонші ніж ті, що на поверхні: „Поїзд (Спізнення)”, „Кіт (Вигóди)”, „Пес (Пошанівок)”, „Потяг (Справунок)” та інші „образки”  годяться за своєю драматичною густиною навіть для обрамлення поеми чи балади. Ось так. І, конче, – експресивно.

5. Зближення

Тут у Смоляка явно більше раціонального ніж   завше. Хоча у кращих катренах над цим розумуванням  нависає скеля незасвіченої метафори (цикл „Нетутешні катрени”). Як ось „Істотність”, однойменно з книжкою.

І плачемо, і стогнемо, і скімлимо.

І справжнього знайти не годні терну.

І розуміння не дійти нам гідного.

Істотам тяжко, істинам – нестерпно.

         Втім, незглибимі ліричні теми викладаються так, ніби самочинно з’являються, не фіксовано у попередньому задумі, без оголошень („Час”, „Можливості”, „Наближена”, „Рація”).

         У цьому розділі мені найбільше заімпонував своєю безпосередністю та мовним живописанням вірш „Гостини”. Його і процитую, як є.

Кожен равлик має дім з народження.

Бáтьківський – то батьковий.

                                                      А все ж,

равлику під росяною рожею,

ти куди в неділеньку повзеш?..

Браво! Оцій поезії та її автору.

6. Насамкінець

…У розділі „Спис тайнопису” відчитую: згущається природа вірша, додаючись до природи людини краплями райської роси душі. Така поезія пишеться часто на грані станів, без заголовних літер і розділових знаків. Паде дощем підсвідомого. Черпає себе із себе самої. Така важка, як брили чорнозему. Автор відкрив певну заглушку й випустив себе на волю, напризволяще…

…Його вільний вірш – це не лише відпущена стихія, це все ж якась поетична і непоетична послідовність. Навіть химер намагається, не спростовуючи, вишикувати, впорядкувати їхнє значення, надати їм індивідуальні біографії. І цим, очевидно, Смоляківський верлібр (вживаю як синонім до вільного вірша) різниться від подібної поезії інших. „Тайнопис” Смоляка відкривається назагал лише йому самому; …і то не вповні. Тут є елементи психоаналізу-ріки, що не знає берегів і русел. Хоч ці поезовники й розділені зірочками, можна було б цього не робити, лише так собі, поступитися незначними розривами текстів. Поет прагне бути ще й кимось іншим і йому, наразі, вдається.

Ця поезія мало надається до цитування. Ніби живе своїм окремішнім життям. Тож й не буду її тут приводити. Вона прагне свого        видання та винесеної розмови… Можливо, не про зброю (спис), а про список новітнього у поезії Богдана Смоляка. Якось так.

7. P.S.

Читаючи „Істотність” Б. Смоляка, прагнув не якоїсь авторської послідовності, а насолодитись хорошим віршем. Вихоплював те, що у цю мить спонукало до складання пазлів певної близької мені естетики. У більшості випадків потрафив собі. І це для мене – найбільш значне. Знаю.