«Сумна весна на Сході України…» – цим віршем відкривається поетична збірка сестер Надії і Лариси  –  «Два серця – одна пісня». Відразу й подумалось, це ж якою могутньою силою володіє пісня, у яку вкладена сила любові і сила духу двох споріднених душ…А якщо ще й «друзів з’єднана когорта»? Про це йдеться у наступному вірші «Душа і плаче, і ридає…». У даному випадку опоетизована назва книги – це ще й глибока окрилена метафора, у якій сховок  не лише всесвіту почуттів, а й велике зерно надії на всепереможність божественного: любові, добра, людяності, милосердя, співпережиття. А ще чин незаперечної дії –  жити, надіятися і радіти. Тому як духовний наказ звучить: «Задля добра твори і дій,/наповнюйся любов’ю щиро». («Цвітуть каштани навесні…»).  І пригадався рядок з вірша поетеси  із Кремінної, Ганни Гайворонської, яка колись написала: «Луганщина – світанок України». У свій час він став крилатим і «пішов у народ». Тим часом маємо вже багаторічну «Сумну весну на Сході», яка переросла у повномасштабну криваву російсько-українську війну.

Звитяжна в вічності дорога українства промовляє до матері вустами дитини («О мамо, мамо, нащо!»): «– Ні! Я не буду, мамо, спати – / я піду землю берегти, всіх захищати./ А ти молись/ за український наш народ,/і Бог почує молитви твої, матусю,/ і я, дасть Бог,/ додому повернуся…».

У цій книзі ворога «щедро нагороджують»  різними епітетами: агресори, тирани, кати, супостати, троглодит, мерзенний ворог, катюга, нахабний як гієна, ворог ­– бісова раша, потвора, кодло, чорна імла, світи занепалі, сатанинське кубло, тиран, чорти, зграя темряви, поклонники шаманів, знахарів, есесерське жаб’яче болото, брехуни, кати-заброди, зла ахінея, мара лиха тощо.

«Світло правди», про яке пишуть авторки («Та ми не хочемо війни, росіє!») має велику силу. І сховане воно у самому слові – пРАвда. РА – мовою аріїв світло, сонце, небесна енергія «ян» (аспект чоловічої сили – її мужності). І та «правда» прослідковується у наступних поетичних рядках, де бачимо звертання до Творця не просто як до Батька, а як до найріднішої людини – до Тата («Ми молимось до Тебе, Тату!»): «У Тебе віримо, як в правду:/Ти не несеш війни і мсти…». І той невидимий, але такий відчутний промінчик сонячної енергії (РА) пронизує мало не кожну наступну сторінку: «Не біймось правду й сутність говорити,/Хоч би які були» («За все, що я із радістю робила»). Бо що таке говорити пРАвду? Це пробудити всередині себе божественне світло й огорнути ним іншого чи інших. Тож принагідно згадується слово – «культУРА». Бо насправді воно… упосліджене. Хіба ж не так? Не мені казати у якому стані зубожіння перебувають просвітницькі заклади культури у найвіддаленіших містечках і селах країни (а творчий люд?). Бо наша провладна «культура» в останні сто років, на жаль, не несла в собі культу Світла, хоча першочергово мало би бути саме так. Тому й не дивуймося війні. Вона – результат вічної боротьби Світла і пітьми. І ця поетична збірка – це своєрідна інформаційна зброя, бо ж словом можна не тільки зцілити… а й  «Добро творити неустанно – / Ось сенс твого й мого життя». Тільки  якби ж це розуміли сильні світу цього! «Що правда є, і правда – в Україні». Автори дуже часто звертаються до цього сакрального слова: мене мов правда обпекла; Ти Правда Правд; правдонька гірка та ін..

Про видимі й невидимі дороги … і серце

В емоційному пориві сестри «кличуть» на допомогу  не лише природні стихії ( І в такий спосіб поетичні рядки наснажуються поривом до дії: «Дме вітер, у плечі штовхає», «Лети, моя думо, крилато»), а й внутрішні – енергетичні: «А ти надійся, вір, люби невпинно,/На допомогу ніжність свою клич./Вона підкаже як добро чинити…». Там, де мова про рідну землю, кожне слово, рядок, строфа пронизані любов’ю, яка має великий сенс, бо є у житті для обох поеток своєрідною «точкою опертя».

Виняткове місце у поезіях займають дороги, вони видимі й невидимі: проміниться здавна наш шлях; ті співи з дитиною йдуть крізь літа; куточок щастя на землі; він і вона – безліч доріг; удвох дорога не порожня; стежина – вона предтеча майбутніх доріг, «нових до істини».  У кожного поета своя дорога. У Василя Стуса це «Дорога болю», у Ярослава Павуляка «Дороги додому» («… крута не пройдена дорога»), «Найдовша з усіх доріг» у Дмитра Павличка, «Навіщо я? Куди моя дорога?» –  в Івана Драча, «Люблю чернігівську дорогу» – Ліна Костенко, цикл «Дорога під яворами» в Андрія Малишка, «Все було. Дорога закричала» – Василь Симоненко, «А я іду далі своєю дорогою» – Василь Голобородько, «Ця дорога не дуже довга, але вона зі скла» – Оксана Забужко. У мого краянина Володимира Кравчука «Визріла дорога». Свої дороги й у згаданих сестер поетес –  «Дороги – наче рушники – згори» («Безкінечність у просторі»). В орнаментах криється потужний сніп енергетичної символіки: тут і сонце, і доля,  і продовження роду, і добробут, і благополуччя, й оберіг… Ось воно! Наше, українське, сакральне! (Це вам не москальське полотєнце – авт.). Лишень вдумайтесь у ці три літери РУШ – у них напір і дія, крок уперед (а це – дорога! Майбутнє! – авт.). Це моє особисте бачення – так відчуваю, так вбачаю.

 Наступним важливим сенсом-опертям для авторок є найуживаніше слово Серце. А там, де воно є – присутня молитва: окриленість в серці палає; в серці молитви канон; робімо ще більше, молімось в завзятті; гаряче серце; дух живий; ми сплелись руками і серцями; все, що в серці складалось; у храмах наших сердець; у серці біль незагоєних ран; ваші серденька святі; ласкою серце твоє прихистить; де серця спів; обіймайте серцем простір; бринить струна сердечна лунко; складаю в серці своїм твори, сяє серцю з висоти; спалахнув вогонь у серці; якщо й на серці біль; веселість у людських серцях; серця сум; не збайдужіє серце наше; всім серцем полюбила; серця чарівник; сердець він досягав; у серці літо-літепло краси; сила в серцях; пригорни мене, мамо до серця, довірчо тьохкає серденько; взяв до серця; в серці кволім; сердечне багаття; маяк серця, володар миру у серці тощо.

Про думку – зброю укРАїнства

Додають оптимізму і віри у всепереможне майбуття (під час прочитання) усталені слова- пари і символи обереги: мати, земля-берегиня, діти-янголи, віночки, намисто, бойківська хата, материнський глечик, батьківський поріг, любов, щастя, свобода, плин-ріка, вірні два серця, мирна хата, зерно, хліб, лелека, коріння, рідна кров, верба, зоря, гніздо, толока, сльоза, джерело, свічадо,  ґанок, колискова, доля… І відразу спадає на думку: як важливо насичувати своє єство згаданими лексемами, адже саме в них закладена споконвічна (предковічна) інформація пРАвдивого і рідного – укРАїнства.

Окремо про думку-зброю: «Ми будемо жити у мирному домі,/Бо є божа здатність у нашій крові/До думки цілющої – Словом жертовним,/Не мертвим каноном, живим молитовним,/Вкраїно, бинтуємо рани твої», «Добрі люди, життя повернеться –  /Наш народ естафету трима!». Кожному мовленому слову передують думки. Як важливо вихоплювати із безкінечного потоку свідомості найвартісніші, оплодотворені думки і «вдягати» у Слово, яке стає ментальною (духовною) зброєю. У кожного з нас сьогодні свій фронт, своя «зброя». Чи не про це нагадують нам золоті слова Шевченка «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!». Пророчість цієї збірки  пронизує окремі рядки в різних віршах, вони як ті перлинки  –  «сяють» зусібіч, допомагають тримати духовний стрій (у жодному випадку не впасти в депресивний стан): «Для слави Україна вже воскресла./ Для щастя достигай же, миру плід!», «Чаю я наллю чи спогад/ із пахучої трави;  щоб побачити щось добре,/ясність, сонячність нову»; «І стане слово пророчим,/Бо ним любов промовля»…

Поетесам не байдужі проблеми соціуму, а їх сьогодні чимало і це викликає спротив українства «Не тільки злу російському, а й всій / Лихій системі здирництва, крадійства». Окремим рядкам притаманна недомовленість, відчуття таке, що літераторки торкнулись якоїсь таїни, але не поспішають нею з нами ділитися: ««Найкращі доньки і сини на варті/Добра і Світла, пильність понад усе».  Є й вірші – настанови, от хоча б оцей «Людино, мрій і дій, щоб не вмирати./ Даруй любов і радість-доброту».

Про два серця і одну пісню

У поезії «З першовереснем, малята» тричі збивається ритмомелодика. Добре це, чи погано? З одного боку, якщо кинути поверхневий погляд, безумовно, вірш потребує доопрацювання. А з іншого написане – це оберемок почуттів, емоцій, та й зрештою поетичне мислення таке загадкове. Втім, поекспериментуймо. Спробуймо зануритись у «тіло» тексту… Нічого дивного. Перед нами три часові площини, які водночас накладаються одна на одну і відокремлюються, даючи розуміння, що мають право на окремішнє життя: теперішнє (радість, усмішки, вишиванки, квіти, дзвоник), вчорашнє (бомбосховище, сирени, руїни, гармати, смерть), знову теперішнє і минуле (паралелі з мирним дитинством батьків), теперішнє (листи і малюнки воїнам, ігри у квача і в шашки, допомога в тилу), теперішнє настановне (побажання зростати мужніми, творити добро). Отже, це виправданий хід. Тим паче, що «У відповідь стрічки рядків/ Здригнуться віршем-кулеметом!» («Співає дівчина-кобзар»). І як тут не згадати суголосне із Петром Сорокою, який у свій час писав:» Щоб олівець, який мені за брата,/ Обпік пучки, як цівка автомата,/ І ті слова, які дрімають в ньому,/ В собі відчують силу бурелому».

Окремо про назву книги «Два серця – одна пісня». Вона підсилена поезією «Одне биття на два серця», де наративом лунає строфа: « В рядках ми прагнемо миру/ І світу мир даємо./Бо наші помисли чисті…/ У дружби багато рим, та/Одна гарячая кров». Перед нами постає сильний образ зібраної зрілої і мудрої наддуші, яка творчо народилась (у пориві!) завдяки глибинному поєднанню двох інших. Щодо «фізичної крові», про яку тут йдеться, то на енергетичному плані у ній зберігається сила енергії Роду. І якщо до цієї миті я ще роздумувала над тим, кому із двох сестер належить той чи інший рядок або вірш, то після прочитання цієї строфи будь-які питання зникли. Натомість прийшло усвідомлення і розуміння простої істини: написане душею від душі немає імені. Тому і сенс життєвої «точки опертя» – таки у любові.

Від чого залежить наша будучина?

Уперше зустрічаю несподіване метафоричне порівняння ­- Великого Кобзаря із «Великим лайнером «Тарас» у вірші «Батькові Шевченку». Цей вірш – своєрідний дороговказ і нагадування про те, що «Наш рідний батечко Тарас/Прирік розгром Росії/ І наше воскресіння!». Прохальні мотиви до інших народів «відцуратись» зла, звучать в багатьох поетичних рядках. Ця збірка багатотемна: вона пронизана любов’ю до Бога, до України, до матері, до батька і дитини, до воїнів-захисників і захисниць, до живої і неживої природи. І ще я помітила, що контрастні твори впорядковані за принципом «З журбою радість обнялась» (за Олександром Олесем). Вірші «болю» чергуються з тими, які несуть у собі мотив позитиву (іноді це піснеспіви). І в цьому великий плюс книги – вона не дасть огорнути серце журою, навпаки, підготує сприймати реальну дійсність такою, якою вона є, а ще – додасть душі духовного гарту. Для прикладу: «Щасливий день», «Жахливе чорне слово», « Щастя золоте (пісня)», «Соборна молитва до Божої Матері», «Соняхи совісті», «Бур’яни», «Божа людина», «Пригорни мене, мамо (пісня)» тощо.

Зустрічаю вірші-пари, де розкішна характеристика як негативним, так і позитивним людським якостям. Наприклад, заздрісник – це той, хто гне кирпу, крутить батога, зловтішний, мстивий, занудний, бідний бовкун, сліпий, самотній, скритний, хитруватий, «з отруйним жалом гіркоти» («Заздрість»). Протилежні йому добрі люди: щирі, добродухі, сповнені віри і любові («Духовні цінності добра»). Саме від них залежить наша будучина – ось головний посил сестринського спільного Слова: у нашому «подобрішанні».  Тож змінюймось. Зробити це ніколи не пізно.