Re: цензії

19.08.2022|Михайло Жайворон
Мертві поети сраму не імуть
05.08.2022|Тетяна Дігай, Тернопіль
Енциклопедична трилогія про Чортків
05.08.2022|Валентина Семеняк, письменниця
Чому? Навіщо? За що?
Режисерка жовтого катарсису
31.07.2022|Людмила Даниленко
«Якщо на селище напали чужі…». Читайте «Чорний хліб» Фоззі
29.07.2022|Ярослав Мотика, скульптор, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
20.07.2022|Василь Кузан
Час усвідомити
12.07.2022|Альона Радецька, Хмельницький
«Картка Марії» Олександра Козинця як можливість самопізнання
12.07.2022|Василь Кузан
Епоха Павлюка
21.06.2022|Марина Сушко
Шамани слова

Re:цензії

05.08.2022|11:20|Валентина Семеняк, письменниця

Чому? Навіщо? За що?

Таня П’янкова. Вік червоних мурах: роман . – К.: Наш Формат, 2022. – 256 с

Пригадую як шестирічною дівчинкою звернула увагу, що у багатьох моїх ровесників є дідусі, а в мене… нема. На питання про це, дорослі вигадали байку, що дід Савка зник безвісти на фронті. І я тоді усім щирим дитячим серденьком повірила. Як же люто відтоді ненавиділа отих фашистів…Насправді він і ще двійко його синочків спухли і померли з голоду. І лише навчаючись на факультеті журналістики столичного університету імені Тараса Шевченка, вперше (краєм вуха), випадково, почула про жахливий Геноцид 33-го року. Згодом, працюючи за направленням у Херсоні, купила в газетно-журнальному кіоску найпопулярнішу (наклад сягав понад мільйон!) газету «Сільські вісті» (ще й досі зберігаю). Дивлюся – і не йму віри: на світлині відкриття пам’ятника жертвам Голодомору у моєму рідному селі на Черкащині. Гурт односельців і посеред них – мама… Вперше в житті пошкодувала, що покійна бабуся Марфа нічого не розповіла раніше, боялась. Потому розпитувала вже маму, якій у 33-му було 9 рочків. Відтоді ця тема мені дуже болить. І чим більше стає років, тим боліснішою, бо щоразу пропускаю крізь серце… А це, повірте, не просто.  

«Вік червоних мурах» – така назва нової книги української письменниці Тані П’янкової. З її творчістю знайома давно. Припали до душі попередні психологічні романи «Сонце в подолку» та «Чужі гріхи»: всепроникно- захопливе письмо, яке потому довго не залишає. Моя реакція на новий роман – подив! П’янкова для мене – це якась неосяжна мрійливість, непередбачуваність, нові лексично-стилістичні відкриття, свіжість думки, новизна погляду… І раптом – тема 33 – ого  року. Мені здавалося, що братися за таку тему, то треба було би бути… емоційно невразливим, або хоча б жити у тих краях, де відбувались сумні події. Чи, може, навпаки? Інакше, як передати-відтворити психосоматичний стан того, хто перебуває у передсмертній агонії не природного відходу? Бо ж мало бути «психосоматиком» ( грецькою – душа і тіло)…

Кілька разів «збирала» себе докупи аби прочитати роман. Важко було ще й тому, що перебуваємо у стані рашистсько-української війни. Гнітить – не те слово. Сказати про себе, що маю після прочитання духовно-душевне потрясіння, то нічого не сказати. Зловила себе на думці, що либонь сама авторка ще достеменно не усвідомлює, який літературний «пам’ятник» створила не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь. Пам’ятник – від слова пам’ять, пам’ятати. Вже вкотре переконуюсь у влучній правдивості крилатого вислову: «На все свій час». Бо таки свій, і він настав для нас, наш український час. (Та і як тут не згадати східну мудрість про те, що час – це Бог і не треба розтринькувати його намарно). Над цим твором письменниця працювала торік, напередодні війни. Написане нею – своєрідна «прелюдія» до сьогоденного лихоліття. Усвідомлення і розуміння жаских реальних подій. Стовідсоткова підсилена правдою відповідь на тисячі питань: «Чому? Навіщо? За що?». Відоме біблійне «Ви – сіль землі…» вразливіше і болісно, майже розпачливо «кричить» в епіграфі: « Ми не сіль цієї землі. Ми – її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові…». Із Шевченковим відгомоном звучить присвята «Пам’яті кожної зернини – кожної людини, пам’яті ненароджених поколінь присвячую…». Отже, і моїй родині. Низький уклін…

ХТО ВОНИ – ЧЕРВОНІ МУРАХИ? 

У назві роману криється трьохпластова інформація про часові простори минулого, сьогодення і майбутнього. Вони вдало переплетені. Уважний читач не може не помітити цього. Бо слово «вік» у заголовній частині викликає асоціативний чисельний ряд, і найперше – цифру сто. Сто років. Сторіччя. Вже кілька таких сторіч Україна стогне від загарбницької московитської навали: економічної, освітньої, ментальної, фізичної. Тим часом, у всьому і у всього є свій початок і є кінець. Сумно, що «початок» проминулого віку був ганебним, бо й завершення його буде таким. І як тут не згадати золоті слова, мовлені своїм учням Ісусом Христом: «Що посієш, те й пожнеш». Недарма слово «вік» є частинкою іншого слова – чоло. Бо саме у цій частині фізичного тіла найважливіша ментальна точка відліку, з якої  струменіє енергетичний зв’язок людини з Творцем. Але… але вона є доти, доки людина (чолоВік) прагне того. У протилежному випадку ця «нитка» розривається (аджна – санск.) і чоловік стає тоді сірою «мурахою» серед безлічі таких самих мурах, які добровільно своїми вчинками позбавляють (позбавили) себе відведеного біологічного віку. Відтак такими «мурахами» дуже легко маніпулювати, вони автоматично стають маріонетковими.  Яскравий взірець  – персонаж Свирида, який разом з іншими односельцями поповнює ряди безбожників: «« А тепер нема мені ні Бога, ні Богородиці нема. Усе святе убила ти у мені… І я не вірю більше нікому – ні Богові, ні

людині. Може, Ганно, я і сам собі вірити давно перестав». Дуже влучно з цього приводу висловлюється про свого чоловіка чиновника інша героїня написаного Соля: «Партія дала йому, немовляті - цицьку, виростила з нього чоловіка», « Партія давно прибрала нас до рук та й вилущує од мене чоловіка».

Образне порівняння червоноармійців із червоними мурахами – зрозуміло, неспроста. Бо тих ненажерливих ординських «мурах» (більшовиків) набігло стільки на наші землі, що годі. Ще й досі не можемо їх позбутися. Хоча… вірю, ось-ось настане їм кінець. Поза всяким сумнівом – іншого не дано. Бо їхній вік завершився. І не врятує поцуплений для державної символіки червоний колір, який підсилює агресію і несе в собі насилля. «Вік червоних мурах» завершився. Крапка. Все, що відбувається зараз – це агонія. Авторка вдало додає «червоного» до різних образів: червоне сите Савине лице, червоні мурахи, червона Мачуха, червоний комісар, «… червона хустка на її плечах здається мені кривавою плащаницею», «Червоні мурахи не дають нам свята…», тінь червоної підошви, «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпає», «Голод червоним гребенем руді Тамарині коси вичісує». І навіть жменька місцевих людей перетворилась на тих мурах, «… очі їм зайнялися червоним».

ПРО СЮЖЕТНУ СТРУКТУРУ 

Страшні події страшного часу. Чому вони настали? Що трапилось такого, що вони стали можливими у центрі найбагатшої житниці на планеті Земля? Авторка разом із своїми персонажами (їх не багато, але вони символізують український народ) детально, покроково прагне дослідити ці та інші питання, аби знайти на них відповіді. Чому? А що вже казати про тих, хто засліплений і знесилений голодом, просив у  Всевишнього лишень одного – не крихти хліба, чи, бодай якоїсь їжі, а… смерти. Жаскі описові картини тодішнього села (у цьому випадку – Мачухи), коли в ньому вимирає все живе, абсолютно все. Письменниця, яка розуміє, що рух – це життя, в одну мить зупиняє його силою свого слова. І звучить це так: «Ніщо не цвіте, не літає, не гніздиться…», «Не ходимо – крадемося селом: кротами, котами, дрібною

мишвою, павуками, однією потворною сороканіжкою, – і кожна нога їй пухне і свербить» (Дуся). «Розмовляємо пошепки, перешіптуємось – наче солому жуємо. Лиш вона не жується, залазить між зуби, застрягає у піднебінні,   заважає вимовити невимовне, те, котрим давимося, котрим труїмося… Намагаємося міцно вспатися, дуже міцно, так, аби  вже ніколи не прокинутися…». Чуєте? Вспатися, заснути, забутися, змусити зупинити життя (його рух). Це дуже важлива офілосочена художня деталь. Хати вмирали разом із людьми: «… була чиєюсь хатою і знала запахи з печі» (Дуся). Між тим піч – це також рух і життя. Дуже переконливими є запропоновані тексти вже тільки тому, що мова кожного персонажа ведеться від першої особи і вирізняється своєю лексикою, інтонацією, побудовою речень. Завдяки цьому сюжетна структура твору чітко виражена і немає зайвини. Читач має нагоду відчути душевний стан кожного: Дусі, Солі, Свирида. Перевтілитися і стати кожним з них. Щоб взятися за такий стиль письма, треба бути (як кажуть на моїй рідній Черкащині) –  дужою в дусі. За цими іменами трагедії не просто родин, а величезної кількості штучно і насильно знищених українських сімей, а відтак – родів. Але всі книжкові персонажі тісно переплетені між собою, адже живуть у невеличкому мальовничому полтавському селі Мачухи. Назва, до слова – невигадана. Окрема канва: Дуся і Соля. Що їх об’єднує? Обидві пухнуть. Тільки от Дуся з голоду, а Соля... від ненажерства. Остання – дружина партійного чиновника. У такий спосіб намагається «заїсти» втрату донечки Єви. І якщо у Дусі навіть їстівної крупинки нема в хаті (а ще спухлий брат, мама ледве ноги тягне до колгоспу), то у Солі шафа тріщить від продуктів та всіляких смаколиків. Ще б пак, адже її Олексій має все, окрім «душі і серця». Він не вірить у Бога, натомість – у червоні знамена. Батьків ніколи не знав. Замість них у нього була і є – партія. Замість мови у нього «язик». Ось звідки тягнуться «корені» жахливої жорстокості до всього українського. Яскравий приклад яничарства.

ЛЮБОВ І СТРАХ

Уважно вчитувалась у кожне слово, речення. Деякі абзаци – кілька разів. Мене мучило одне питання. Якщо людина народжується з любові, в любові, з любов’ю у серці, то куди потім щезає та любов? Бо ж хіба можна позбавляти інших життя, якщо серце переповнене любов’ю? Виявляється, тому є важлива причина, і вона в людях, які нас оточують. «Взірець» – Тосько Лантушок,  який відверто нікого не любить. А причина його стану криється у дитячому страхові, який одного разу ним заволодів, заповз у його душу і назавжди скував своїми бридкими щупальцями зневіри і розчарування: «Малий Тосько не знав тоді, за що батька карають, вуха долоньками затиснув, під призьбу забився і од страху дрижав. Колінцями у саму землю угруз  – у дрібну товчену піщину, серця не чув, через раз дихав». Ось вона  – відповідь. Першопричина причини. Діти – віддзеркалення вчинків і дій дорослих: чи то батьків, чи то родичів, а чи знайомих… Недарма нова влада свідомо відбирала дітей у батьків, аби позбавляти їх тієї материнсько-батьківської любові, і відправляла у комунівські садки. Калічила їхні душі.

Тим часом різні почуття, але ніяк не співчуття, викликає постать Свирида,

якого також оповили страхи: «Хочу глянути на себе, страх той увесь, як є, побачити, а немає дзеркала, страхи мої всемогутні». Роздвоєння душі цього

нікчеми породжує до нього велику відразу, адже причетний до безлічі смертей односельців, зокрема – новонароджених. І ота його спроба «хапання за соломинку» – бажання врятувати  Ганну з дітьми, особисто у мене викликає тільки роздратування. Бо ж хіба можна простити безліч смертей немовлят, а серед них – і матері його новонародженого сина? Смерть, смерть, смерть… Вона присутня повсюди. Вона чатує на кожній сторінці, іноді виникає (в уяві) бажання схопити її за барки і струсити… геть. Але хіба можна струсити історичну правду з написаного? Ніяк. Тож треба подякувати письменниці за її багатющу уяву і словесний хист, бо, описуючи трагічний драматизм українських родин, знаходить такі влучні і високоякісні лексеми,

несподівані психологічні повороти, смислові і стилістичні відтінки,

що серце завмирає, як пташеня в клітці, а душа квилить, як зранена чайка при дорозі. Відчути, перевтілитись у далеке тогочасся – не всім під силу. І в цьому вищий майстерний пілотаж письменниці. А якщо врахувати, що авторка живе на протилежному боці України, де не було тотального винищення люду голодоморами, то й поготів, цитую:«Пішла наша баба райські колачі їсти», «Жінка під стіною лежить – груди розповиті, дитя коло неї реве, видко, цицьку шукає. Та мати вже його не чує – десь у іншій місцині хліба шукає», «Господи, здається, я поволі починаю наближатися до твого саду. Не одмовляй мені у проханні увійти» (Соля), «Навіть смерть голодна боїться заснути у нашій хаті», «– Їсти! Їсти-и-и-и…– кволим протяжним стогоном  озвалася біда із нутра сусідської хати і прогналася нам дрижаками під шкірою», «Цілого світу сіль у очах її зібралася і навік загусла»,

 «Ситий нами цвинтар». А ось отсе речення направду приголомшує. Зосередьмось, лише три слова, але яку жахітливу несуть у собі інформацію. 

«Ситий», бо вже місць на ньому не вистачає. Одна з трьох персонажів, якій належать ці слова – Дуся. Складається враження, що говорить вона з нами вже з того – іншого світу, себто потойбічного… А насправді вона ще жива, чи то пак – напівжива… в дусі. Подумки – серед померлих, фізично – серед земного буття. 

ДУША, ВІЩИЙ СОН, ХЛІБИНА

Для Тані П’янкової притаманно вживати тотемні слова. Є вони і тут: душа, віщий сон (смерть верби), скарб (грушка, срібло), хлібина («Хлібина пахне життям і давно забутим щастям»). Ось кілька: « Не на місці душа; Якщо душа людська родить ще сльози – має в собі щось живого; Мертвим чужим немовлям випадає із мене душа; Душа вгризається у тіло з останніх сил». І зовсім не притаманне людській природі слово, яке суперечить божественній природі – це голод. Метафорична характеристика проймає… «Голод у

добротному кожусі, в чоботях, з наганом при поясі, на три версти смердить казьонкою, та й ходить од хати до хати – все дівчат молодих та гарних

вишукує, рипить ворітьми…», «Голод рідніший за матір, бо зігріває мою душу надією, що зосталося вже недовго, що зовсім скоро сей світ і мені закотиться за обрій», «Голод усівся на студену піч у нашій хаті й звісив собі чорні ноги. Дриґає ними весело, товче порепаними п’ятами по кахелині…», «Голод у небі над нами хижим яструбом завис, крила розіклав, пір’я раз у раз губить. Гостре воно, тверде. По вилицях нам черкає. Болять вилиці», «Голод на всі замки замикає нам роти, заліплює їх байдужою німотою, заковує, заливає гарячим оловом, смердючим сургучем. І тільки смерть має право позривати його печаті, або вибрати з горловини останній крик», «А голод мене по руках – лясь!», «Біля баби Саньки голод усівся та й тютюнець із бабою нюхає», «Голод зітхає, стогне, пищить, плаче, бризкає слиною, викрикає, канючить, випрошує, молиться, вимагає, спазмує», «Голод у гімнастерку нову вбрався, портупея на нім, галіфе напрасоване, чоботи добротні… Чуба пригладив, за вухо квітку червону заклав…».

«Материнське серце найближче до Бога» – це про Ганну. Вселюбляча мама Дусі і Мироська. Передфінальна сцена твору приголомшує. Виснажена голодом Ганна помирає від побиття під час чергового обшуку. Очманілі від голоду і страху діти помічають цівку крові з її рота. Помічають як разом з нею витікає пшенична зернина. Це вона, Ганна, сховала жменьку пшениці у роті, для дітей, аби не відібрали, аби продовжити їм життя. Життя за рахунок 

  смерті. У цьому й полягає глибокий символізм: життя- смерть- життя. Діти визбирували кожну зернину із рота померлої матері, з надією посіяти їх навесні… у майбутньому. Життя всеперемагаюче, незнищенне, вічне.

«Жовтий князь» Василя Барки, «Марія» Уласа Самчука, «Вік червоних мурах» Тані П’янкової – дізнавайся, світе, про жахіття, через які проходив (і проходить) Дух українського народу. Не заплющуй очі на нашу біду, бо вона, насправді, спільна. Так само, як і спільний наш дім у якому разом живемо і назва якого планета Земля. Вік червоних мурах завершується. Вороття у минуле немає. Крапка.  

ВАЖЛИВО! Після цього роману з’являється непереборне бажання, бажання ДЯКУВАТИ за все, що маємо, не лише за хліб і сіль на столі, але й за сонце і воду, за повітря, за новий день, за момент молитви про мир і Перемогу. Книга йде поміж люди. Не проминіть… Згадайте мудру настанову Володимира Мономаха, який наголошував «Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте». Ця книга оживає в руках, в очах, у серці, «олюднює». Не проминіть! Впустіть її у свою душу. Ніколи світ сам не зміниться, а тільки тоді, коли змінимось ми.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери