Re: цензії

19.08.2022|Михайло Жайворон
Мертві поети сраму не імуть
05.08.2022|Тетяна Дігай, Тернопіль
Енциклопедична трилогія про Чортків
05.08.2022|Валентина Семеняк, письменниця
Чому? Навіщо? За що?
Режисерка жовтого катарсису
31.07.2022|Людмила Даниленко
«Якщо на селище напали чужі…». Читайте «Чорний хліб» Фоззі
29.07.2022|Ярослав Мотика, скульптор, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Можна лише дивуватись, що є такі поети як Ігор Павлюк
20.07.2022|Василь Кузан
Час усвідомити
12.07.2022|Альона Радецька, Хмельницький
«Картка Марії» Олександра Козинця як можливість самопізнання
12.07.2022|Василь Кузан
Епоха Павлюка
21.06.2022|Марина Сушко
Шамани слова

Re:цензії

01.08.2022|16:33|Ігор Павлюк

Режисерка жовтого катарсису

П’янкова Тетяна. Вік червоних мурах: Роман. – К.: Наш Формат. – 256 с.

Переді мною книга «Вік червоних мурах».

Я пообіцяв Тетяні, яку поважаю як творчу Особистість, написати кілька слів відгуку.

Але боюся читати.

Заїдаю страх чорним шоколадом.

...Я не хочу як духовний воїн зараз, під час війни, писати про книгу, яка – про... голод, який не так давно з’їв значну частину народу, до якого належу волею долі, бо не знаю до кінця, наскільки він сам винен у такій дикій колективній біді у цивілізованому, здавалось би, ХХ столітті − смерті без їжі... Та знаю, що фізичному канібалізму завжди передує канібалізм духовний: деградація, звиродніння, самопоїдання, нездатність протистояти зовнішній експансії близьких сусідів чи далеких колонізаторів.

Сильні нації надихаються колишніми перемогами для перемог сьогоднішніх та майбутніх, а не постійно демонструють собі і світові свої рани, як жебрак-алкоголік свою гнилу ногу – щоби люди із жалю дали йому гроші на чергову пляшку спиртного...

Мої найближчі предки із Холмщини та Волині були примусово вислані з рідної Землі, гинули на важких роботах «по Сибірах», не доїдали, але голоду голого, наскільки я знаю, не зазнали, слава Богу...

Але я багато чув про голод від тих, кому довелося його пережити і вдалося вижити... Бачив, як такі люди ховали шматки хліба у кишені на весіллях, поминках... бо страх зостатися голодним укорінився уже в їх підсвідомість і тривожив їх до кінця їх земних днів... Батько мого швагра Миколи пережив у дитинстві цей голод, врятувавшись, поїдаючи ловлених ним горобців. А ще я сам кілька днів голодував сам у сопках Забайкалля... Але кілька днів лише... Не претендую на свідка.

 

* * *

 

У світовій літературі, кажуть, 20 сюжетів, але тільки дві основні теми: це любов і голод.

З любов’ю простіше, хоча перманентно невловимо: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (за новелою Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном»).

Вся класика – про любов, бо як мінімум – із любов’ю творена і практично не обходиться без хоч тоненької стежинки кохання у найтугішому плетеві сюжетних ліній.

А з голодом...

«До тих пір, поки філософія не зможе керувати світом, ним будуть керувати голод і любов, − писав Фрідріх  Шіллер у його «Всесвітніх мудрецях». Відомий у світі автобіографічний роман «Голод» нобелівського лавреата норвежця Кнута Гамсуна, роман «Жовтий князь» нашого діаспорного Василя Барки – про Голодомор в Україні 1932-1933 років, де вражають перегуки біблійних сюжетів із історією Голодомору.

Шляхетними очима іноземця, у чиїх жилах дзвеніла індіанська кров, американський історик із чутливим-зболеним серцем дослідника-землянина Джеймс Мейс зовсім не давно подивився на цю трагедію, відкривши її для самих українців і для всього світу, як рвану рану свідомості і травму підсвідомості.

Врешті, аз грішний також написав драматизовану поему «Голод і Любов («Викрадення Європи») ще у 1994...

Тобто дещо прочитавши і трішки написавши на цю екзистенційно-пекельну тему, насмілюся зазначити, що голод духовний і голод фізичний взаємозв’язані.

І, очевидно, кожне покоління хоче/мусить художньо осмислити такий ключовий егрегор як голод: як травму роду, як збій у ДНК, як тріщину у суспільно-політичній плиті...

Тому й у романному діапазоні взялася за це дуже вітальна Тетяна П’янкова.

 

* * *

 

− Ця проза жіноча («від свого імені Явдоха розповідає історію про голод, що виїдає і тіло, і душу, і розум, убиває все живе»).

− Ця проза не жіночна (це драматичний епос про «маленьких людей і великих нелюдів, психоз червоних мурах на кістках невинно убієнних, руйнування першооснов»).

− Цей текст прозорий, але не простий («Ми не сіль цієї землі. Ми – її гіркий хліб, зневажений та знову відроджений з останньої крихти любові… Пам’яті кожної зернини – кожної людини, пам’яті ненароджених поколінь  присвячую…»)

− Читати роман, щоби не заразитися, а вакцинуватися, краще увечері?

Зранку?..

Добре попоївши?

Натще?..

Вголос?

Пошепки?

Про себе?..

 

Кожен читач має відчути для себе сам, адже любов любить свободу. А де справжня свобода – там найменша ймовірність рукотворного голоду.

 

Роман Тетяни П’янкової талановито творений не за законами барокового епосу, а радше за законами готичної драми, де є тези і антитези, світло і тінь, плюс і мінус, кислота і сода... «дві незнайомі між собою жінки, дві жертви свого часу» − молоденька Явдоха та Соля, «одну із яких голод убиває, іншу – рятує», а вони йдуть одна одній назустріч, не знаючи про це... аби «нарешті обійнятися і збудувати крихкий міст понад ненаситним мурашником своїх мучителів».

Чи є тут герой та антигерой – питання спірне.

В епоху постпостмодерну етично-естетичні координати розмиті, тому тупо вважати в романі антигероєм радянську владу, партійних робітників, які, як правило, − самі із місцевих, − занадто примітивно. Адже «Ми постійно лаємо товариша Сталіна, і, зрозуміло, маємо рацію. І все ж я хочу спитати − хто написав чотири мільйони доносів?» − писав відомий письменник-дисидент Сергій Довлатов.

Але «Вік червоних мурах» − текст художній, тобто харизму автора з його світоглядом, душевною чуттєвістю і фізіологічною чутливістю приховати ніяк не вдасться, бо, власне, творення художнього тексту – то і є об’єднання душі індивідуальної з душею колективною (національної, світової, Універсальної...), глибинна історія емоцій...

Як у кожному справжньому романі, тут є все і трохи більше: шекспірівська зав’язка: «повне торжество радянської влади і дикий терор на початку 1933 р. у Мачухах почався із приїзду з Полтави відрядженого Олексія Баші (харків’янина, радянського вірнопідданого, людину, котру вигодувала і виростила Партія) та його хворої дружини – Соломії (Солі), яка лікувалася від ожиріння у пансіонаті «Комсомолець» у час, коли «зовсім поряд для інших людей голод – зовсім не терапія та оздоровлення, а смерть уповільненої дії», болісна, виснажлива і дуже-дуже жорстока.

Але Олексій і Соломія − не антигерої-кіборги: свою материнську трагедію – втрату дитини − Соля компенсовує любов’ю до песика Філі, якого обожнює як своє «друге дитя».

Тут же трагедія української «куркульської» родини Рибок, яка втратила «землю, хату, їжу, чоловіка та батька − Тимофія Рибку, а мати Ганна змушена погодитись на роботу в колгоспі, щоб хоч якось полегшити свою долю та долю своїх дітей − Миросі і Явдохи». Трагічні події в селі Мачухи на Полтавщині відбуваються в атмосфері «немислимого і всепоглинаючого жаху, страху жити, страху вижити»…

На тлі голоду спотворена навіть любов: права рука партійного секретаря Олексія Баші Свирид Сучок по-справжньому закоханий у Ганну Рибку, але таємно зустрічається з підкуркульницею Тамарою, яка, покинута ним, умираючи від голоду, народжує від нього сина, роблячи самого Свирида зрадником партії, який не мав права мати стосунків із куркулями та підкуркульниками…

Але деградація духовна жорстко закономірно перейшла у звиродніння фізіологічне, апофеозом чого стало викрадання песика Філі, щоби з’їсти... і канібалізм...

 

* * *

 

А що ж далі? – запитує Авторка і відповідає сама собі на межі між катарсисом і божевіллям як спасінням – станом її героїні Солі: «Можна ошукати цілий світ, але ніхто не ошукає себе. Історія циклічна, пам’ять генів жорстокіша за пам’ять серця, не можна просто взяти та вийти із кола. Хто виживе і яка ціна буде тому виживанню? Хто постане з крові і плоті ката та його жертви?..», де «паралельні лінії все ж перетинаються і на місці їх перетину вигорає земля».

Ми з Тетяною – внуки тих, хто реально знав цей Великий Голод – і вижив...

За третім законом Менделя ми практично ті, що самі пережили його на рівні ДНК, − песикоїди, жертви-кати і кати-жертви, канібали...

Біда у тому, що фраза із рукопису, який переді мною, «село деградує. Люди, доведені до відчаю, втрачають людську подобу, вони готові їсти все, аби вижити» − і про наш час.

Я знаю, що кажу, бо часто буваю у волинських селах.

Диво ж нашого колективного воскресіння має шанс настати від болючого каяття, від сміливості глянути в очі не лише Смерті, але й Істині, що іноді в одній Особі.

Від молитви і посту (не плутати з голодом).

Тетяна П’янкова наважилася зробити це, молитовно побувавши як Митець у здертих і посолених червоними слізьми шкірах усіх її персонажів...

Як акторка?

Як режисер минулого?..

Хто має мужність, нехай доєднується до цього кривавого катарсису.

Бо блаженні ті, хто страждав на Божому Шляху у цьому світі...

І нехай воздасться кожному по вірі, любові, надії і софії його.

Мою надкушену на початку написання цих рядків чорну гірку шоколадку я так і не догриз, віддавши її онукові...



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери