У нашому швидкісному житті, зануреному в on- і віддаленому від of-, обстріляному війною і розгепаному святковими фейєрверками, ще вистачає місця для меланхолійних спогадів про минуле. Люди згадують пережиті радощі і кривди, розміщують у соцмережах чорно-білі фотографії і, зворушені до сліз, натхненно шукають по світу колишніх однокласників, коханих, сусідів, а, може, й самих себе…   Уже й 90-ті стали колишнім, пережитим. Мені ж тисне грудка в тому минулому. Не ностальгую. Не хочу навіть у спогадах повертатися туди. Там незатишно, боязко, соромно і небезпечно. Не люблю музику 90-х, давно викинула речі молодості, зачинила квартиру з подертим лінолеумом і поїхала в інше місто, не телефоную старим друзям.

Так було… Але прочитала книгу Артема Чеха «Хто ти такий?». Питання зачепило затаєне в душі. Відчула несподіване – хтось ніби розтовк ту грудку, що заважала вже стільки років.

Книга не легка для сприйняття, однак читається напрочуд легко. Автор занурює в таку атмосферу, що хочеться тікати подалі. Але не тікаєш. Вчитуєшся, реагуєш, торкаєшся подумки образів, надто знайомих і зворушливих – як совість. Раптом залишаєш осторонь свої здобутки та нажитий комфорт і повертаєшся туди… У світ напівголодний та збіднілий, у побут з дешевими соєвими стравами, громіздкими меблями, поношеним одягом, дешевим дезоторантом. Там дуже багато бруду і затхлості. Там п’янство, важкі заробітки, лайки, бійки і навіть вбивства… Там існує розуміння, що «життя паскудне і безперспективне». Образи людей у книзі –переконливі  типи суспільства. Діти – «всі вони росли без тат». Жінки – «одурманені бідністю». Чоловіки ж ховаються від важких проблем, або самі створюють ті проблеми.

Чому підліток хоче повіситися на маминих колготках у ванній і мама теж задумується про той самий спосіб покінчити з життям?  Чому хлопці й дівчатка швидко дорослішають, ранній секс сприймають як сімейні стосунки, однак говорять не про любов, а про гроші? Чому дружина виплачує непомірні борги за чоловіка,  залишаючи дитину на бабусю?  Як у зрадливому і навіть страшному світі підліток знаходить натхнення для поезії і музики? І в чому ж порятунок від ганьби, злиднів і розпачів? Складні питання відкриваються як старі рани, приховані й неліковані. І ті болячки не залишаються зяяти.  Вони проговорюються впевнено, щиро і правдиво, то з огидою, а то й з гумором.

Артем Чех у своїх інтерв’ю зізнається, що книга автобіографічна. Його Тимофій – хлопець з багатою уявою, вразливою душею і цікавим досвідом відображає характер часу, з болями, загартуванням і надією. У це віриться.

Книга не тільки про 90-ті. Радянське минуле чіпко тримається за вчинки, характер і побут людей, пояснюючи причини посттоталітарної розгубленості  серед свободи. А ще пам’ять про війну в Афганістані. Вона як старий чобіт із брудом, гниллю і кров’ю, вивернутий і кинутий нам на вимиту підлогу. Дивіться, нюхайте і гидуйте, але й не забувайте про біль того, хто носив чобіт. Фелікс – персонаж, що волочить війну за собою. Поряд із ним нелегко, лячно, але й захопливо. Особливо Тимофію.

Фелікс і Тимофій – два різні світи, яким випало жити в один час,  в одному місті і в одній квартирі. Їхнє протистояння і взаєморозуміння пояснюють багато і змушують замислитися: чи все я знаю про себе, чи в усьому зізнався собі?

Головне запитання «Хто ти такий?» чітко промовлено аж на останніх сторінках книги. Тоді як відповіді на нього – розлогі і стислі, пекучі й приємні – уже відомі.   

Художня глибина смислів варта уваги. Цьому підтвердження – перемога роману «Хто ти такий?» у конкурсі «Книга року ВВС–2021». 

Цікаво, чи читає твори Артема Чеха Софія Ротару? А то і вона хай би щось пригадала про поїздку в «есве»-вагоні в 1972-му. 

Проговорення минулого таки зцілює… Уже на останній сторінці якось світліше стало на душі.

А потім отримала повідомлення в месенджері від найдорожчої, але майже забутої подружки, з якою колись їли соєві котлети, виживали з додаткових заробітків і разом виховували дітей. «Привіт! Не знаю, чому тобі не спиться, але раз ти вже в мережі, то…». Вона повідомила про смерть нашого спільного знайомого… Говорили довго. Нам слід багато ще всього сказати. Поки є час…

Дещо треба переглянути в 90-х. Уже не боязко. Дякую, авторе!