Головним героєм є козак Арсен Звенигора, котрий відповідно до сюжету першого твору отримує надважливе секретне доручення від кошового отамана Івана Сірка, втрапляє на території Туреччини й Болгарії.

Роман «Посол Урус-Шайтана» стартує розповіддю про старого кобзаря й хлопчину-поводиря (підлітка років 15-ти – Яцька), котрі «вимальовувалися на тлі холодного грудневого неба» (В. Малик, вочевидь, полюбляє зимову пору, а можливо, таким чином увиразнює інтригу). Прозирає дивовижна спрага кобзаря на схилі віку дістатися Запорізької Січі, бо ж має мрію померти «серед свого товариства». Впадає в око опис старця: «чимось скидався на велетенського птаха: і простягнута вперед, мов крило, рука, і великий гачкуватий ніс, і тонкі ноги у білих полотняних штанях». Образ птаха, як і степу, є символом свободи. Тож де й беруться сили в недужого: «достоту немічний птах видерся на скелю, щоб з неї, мов з висоти пташиного лету, востаннє глянути на рідну землю, яку мав покинути».

Далі автор знайомить читачів із запорожцем-рубакою Корнієм Метелицею та його учнями – Сікачем, Товкачем і Арсеном Звенигорою. Поміж трьох «спудеїв» вирізняється останній, котрого як гідного суперника поважає Метелиця. І не дивно, адже у тренувальному двобої Арсен переважує наставника. Хлопець не зважає ані на втому, ані на рани… «Вищий середнього зросту, гнучкий і тугий, як молодий дубок, з густим темно-русявим закучерявленим чубом, а не з довгим віхтем-оселедцем, – традиційною зачіскою запорожців, – таким був цей молодик. Він розпалився од бою і з ясним веселим усміхом тіснив старого. На його чисто поголеному довгастому обличчі цвів яскравий червінь-рум´янець, а бистрі світло-сірі очі під виразними розльотистими бровами блищали від молодецького захоплення»  – таким постає Арсен Звенигора (прізвище інстинктивно наближає героя до Черкащини).

По прибуттю кобзаря з юним поводирем на Січ з’ясовується, що то сам Данило Сом – запорожець, котрий упродовж 25-ти років був невільником, що йому нарешті вдалося втекти з турецького полону, але за це вороги жорстоко над ним поглумилися, випікши очі (традиційно так карали втікачів!). Поміж січовиків Сом зустрічає давніх побратимів, Метелицю зосібна. Тим часом Яцько передає вітання Арсенові від його сім’ї, прохання прибути додому (село Дубова Балка) у зв’язку з недугою матері. Насправді Звенигора має значно важливішу (ба навіть знакову!) місію, адже Данило Сом попереджає Івана Сірка про зовнішню загрозу Україні – хай наразі на рівні чуток: «султан Магомет готує новий похід на Україну. Розгнівався, клятий, що гетьман Дорошенко піддався цареві московському і вся Правобережна Україна вислизнула в турків з рук, і думає наступного літа двинути свої полки на Чигирин і на Київ». Тож Арсен має передати листа гетьманові, хоч ця версія щодо мети «відрядження» – для широкого загалу.

У ході розмови Сома й кошового отамана дізнаємося, що цей старий чоловік із риб’ячим прізвищем, далебі, не простий: свого часу в битві під Берестечком він «приніс Хмельницькому звістку про зраду татар», а також ощасливлює Сірка новиною про брата Нестора (живий, але в полоні).

Не можна оминути увагою портретну характеристику отамана, з якої той постає невимогливим у побуті чоловіком і рівночасно добрим лідером: «Це був високий дужий козак років за шістдесят. Добре поголене обличчя з міцним крутим підборіддям і прямим носом пашіло здоров´ям. З-під зламаних кострубатих брів проникливе дивилися допитливі очі. Одяг Сірка свідчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручність. Широкі шаровари шарлатового кольору, заправлені в м´які сап´янові чоботи, та білий жупан з фрізького сукна, – оце і весь одяг. Біля лівого боку висіла дорога шабля — подарунок молодого царя Федора Олексійовича, котрий весною сів на московський престол. Від усієї доладно скроєної, збитої постаті кошового віяло нестримною життєвою силою, внутрішнім вогнем і незвичайною рішучістю, що в ті суворі часи висували людину в число військових ватажків».

Роман «Посол Урус-Шайтана» набуває актуальності, коли перед зором читача починають зринати сплюндровані села, взяті в ясир (полонені), вбиті жінки й діти… Від побаченого Арсенова свідомість «вибухає»: «прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом…». Нарочита аналогія татар із нинішніми окупантами, хоча останні стократ переважують і татар, і турків, і монголів, разом узятих, своєю дикою жорстокістю! І далі ще одна паралель (чи не з таких історичних сценаріїв випадково «списано» новочасні російські злочини?): «орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори…». І на міста так само – додамо від себе з позиції сьогодення, бо ж «почерк» орди прочитуємо щодня.

Важливий момент. Дослівно з перших сторінок твору бачимо, що українському суспільству бракує єдності, натомість мають місце розбрат, колабораціонізм. Драматизм ситуації увиразнює «старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами», в якому перебувають три зв’язані дівчини, яких зрадник Чорнобай має на меті вигідно продати татарам, а ті відповідно – в турецький гарем. Прагнучи звільнити дівчат, Арсен особисто потрапляє в полон (на його очах стріляють у незрячого Сома, а Яцька так само беруть у бран) і опиняється в Кафі. Вже тут, на невільницькому ринку, виявляються волюнтаризм і войовничість Звенигори, рішуче неприйняття останнім несвободи як реальності. Покараний за непокору, Арсен усе ж отримує винагороду – вірного побратима Романа Воїнова, донського козака (хоча невдовзі в Туреччині друзів розлучать, але в подальшому вони стрінуться знову). Синдром неволі увиразнюється описом турецьких помешкань: «вони були схожі на сірі черепи, що чорніли порожніми орбітами».

Годі перерахувати всі випробування, які випадають на долю Арсена Звенигори, лягають на його мужні плечі в Туреччині. А ще забракне місця згадати всіх людей, котрі зустрічаються на його життєвому шляху. Зрозуміло одне: кожна людина – це окрема історія. Чимало з них раніше чи пізніше стають соратниками Звенигори, але трапляться і зрадники. До відступника Чорнобая згодом додається Свирид Многогрішний (зверніть увагу на його прізвище!). Позиція останнього неприйнятна для головного героя: «Так ось як міркує цей проклятий потурнак! Начхати йому на волю, на рідну землю! Йому аби кендюх натоптати бараниною, а там – до всього байдуже». Та й портретні деталі на кшталт «в очах з’явився хижий блиск», «на товаришів-невільників почав дивитися з неприхованою зверхністю», «його очі блиснули злобою» є вкрай промовистими. Шокує випадок, коли Арсен, замучений спрагою, відразу по прибуттю наважується попити води з джерела на подвір’ї Гаміда-бея, за що отримує додаткове покарання, бо, мовляв, осквернив воду правовірних. Вражає також епізод, де Звенигора має змагатися з голодним барсом (така собі битва «без правил»), що має потішити Гаміда-бея та його майбутнього зятя Ферхада. Однак стається непередбачуване – і цією ситуацією може скористатися Арсен, але люди тим і відрізняються від звірів, що, окрім тваринного інстинкту життя, допомагають іншим, рятують їх. Так чинить Звенигора, перемагаючи барса, зрештою, вступаючи з ним, здавалось би, в нерівноправний бій, аби вберегти двох дівчат. У висліді було би логічно отримати подяку від батька, ба навіть право на вільне життя, однак Гамід надто ненавидить Арсена за його силу духу, аби відмовитися від подальших знущань над хлопцем. Ось лише дівчата знають, хто є їхнім рятівником і кому вони мають дякувати.

Усіх почутих Звенигорою історій і побачених/пережитих ситуацій не переповісти, але В. Малик управно переплітає долі людей – українців, болгар, турків. Коли Арсен у підвалі чує від невільника, турка-мусульманина Якуба його історію, то навіть не здогадується, яким чином та історія вплететься в його життя. А ще вимовною є ідея гуманності, побратимства, взаємодопомоги. Не дивуйтесь, що Звенигора рятує життя деяким туркам, а вони йому потім теж стають у пригоді. А ще – у романі добачите ознаки пригодницького жанру (мандри Арсена та його побратимів, Златки на фелюзі з Туреччини до Болгарії: зрештою, саме туди випадково? їх виносить судно), любовну лінію: Звенигора – Златка (ще одна, турецька, – Ісмет – Іраз – завершується трагічно).

Болгарія, либонь, навіює своєрідний happyend, адже є всі передумови для омріяного возз’єднання сім’ї воєводи Младена, здається, ось-ось правда нарешті відкриється… І таки відкриється, але лишається здогадуватися, що відчуває Сафар-бей, засліплений бажанням перемогти воєводу, коли раптом дізнається, що він син ворога… І що кохана Адіке – його рідна сестра Златка. І справжнє ім’я його – Ненко: це ім’я досі відгукується у глибинах пам’яті Сафара-бея. Більше того, мимовільно зринає в пам’яті оселя як відлуння дитинства. Чи можна словесно артикулювати жах, коли у двобої зустрічаються батько й син – Младен і Ненко? Усіх грішників і зрадників, згаданих у романі, вочевидь переважує Гамід, котрий навмисно викрадає малих дітей Младена, аби виховати їх у спротиві до батькової позиції, а потім звести на полі бою батька й сина (подібне бачимо в епопеї персько-таджицького поета Фірдоусі «Шахнаме», де цар Кай Кавус стає причиною вбивства Рустамом його сина Сухраба). Младен і Ненко лишаються живими, але останній відмовляється долучитися до батьків, бо надто болісною є правда; навіть підсвідомо звинувачує Арсена, який допоміг розкрити таємницю, однак розуміє, що за невідання міг би одружитися з кревною сестрою. Не в змозі прийняти правду, карається тяжко, але й від помсти Гамідові не відмовляється.

У кожному разі роман завершується розділом «Знову в неволі», де Арсен вкотре опиняється в лавах невільників, а заодно підтверджуються чутки про прийдешній похід турків на Україну. Звенигора засуджує всіх потенційних відступників, котрі готові «викупити» собі волю ціною зради і знову артикулює свій вільнолюбний дух. Попереднє життя настійно зринає перед його зором: рідні й близькі люди, січовики на чолі з Іваном Сірком, мальовничі краєвиди України. Бо ж тіло можна уярмити, але не душу!

«лине вільна, незакована думка. Вона як вітер! На неї не накинеш ярма, її не заб’єш у кайдани!»

Знаменно, що історична проза нині отримує нове життя – реальне, достеменне, живе. Звісно, про наш час теж напишуть твори, зрештою, вони вже пишуться – в укриттях (підвалах, бомбосховищах, метро, ба навіть коридорах), на передових позиціях. Так твориться новий виток історії та літератури України. А наразі можемо подивляти голосні паралелі між минувшиною й сьогоденням, сміливо розщеплювати на цитати тексти, зокрема аналізований роман Володимира Малика.

• «Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачити!»
• «Воля – то найліпший маєток»
• «Недарма кажуть: гроші втратив – нічого не втратив, друга втратив – половину втратив, надію втратив – усе втратив»
• «Буває свій – гірше ворога: продасть і гроші полічить…»

«Фірман Султана» – другий роман тетралогії, де йдеться про втечу з неволі Арсена Звенигори з трьома побратимами (Мартином Спихальським, Романом Воїновим, Гривою) на турецькій галері. Норов Арсена виявляється вже на початку твору – варто лише почути образи від наглядача.

Вночі пам’ять продовжує гортати картини з попереднього життя Звенигори. Єдине, чим переймається: «Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?». Арсен перебирає в думках усі можливі варіанти й нарешті зупиняється на одному: «наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку – залізо об залізо!» – каже побратимам. Нагода для втечі таки випаде! Звенигора удаватиме зі себе яничара, а всі решта – невільників.

До того ж Арсен усвідомлює, що має встигнути доповісти Іванові Сірку й гетьману про реальну загрозу з боку турків. І, звісно, мусить здолати низку перешкод, аби дістатися України, як Ітаки Одіссей. Хоча війна ще попереду… На відміну від першого роману, цей має оптимістичну розв’язку. Зокрема, отаманом обрано Івана Сірка, а Ненко таки визнає свою ідентичність: «Він тепер назавжди розпрощався з ім´ям Сафар-бей і їхав починати нове життя. Він погано уявляв, яке воно буде, але вже твердо знав, що повороту до старого нема, як нема повороту вчорашньому дню».

Третій роман тетралогії («Чорний вершник») змальовує зимову картину повернення Звенигори з побратимами Романом Воїновим і Ненком додому. До славної когорти долучається козак Ніжинського полку Семен Гурко, якого вирятовують із біди.

У свідомості Арсена зринають рідні обличчя й новорічна святкова атмосфера. «А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір’я мати зі Стехою і Златкою готують святкову вечерю, а чоловіки — дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський та Яцько, — упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.

Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі старої Звенигорихи».

Письменник не лише збирає велику родину за спільним святковим столом, але й художньо описує українські звичаї та традиції (своєрідний внесок у народознавство).

Направду родинна ідилія як віншування нового року: «Мирне щастя тихо витало над головами всіх присутніх, і сторонньому споглядачеві могло б здатися, що так жили вони завжди, що не було за їхніми плечима ні крові, ні смертей, ні горя, ні воєнного лихоліття…».

І все ж плани на весілля руйнує загроза вторгнення татар – тож Арсен Звенигора з побратимами змушений вирушати в похід. А ще має терміново рятувати своїх у Дубовій Балці.

«Серце його стислося від болю. В одну мить розбилися рожеві мрії, розлетілися, як порох на вітрі, виплекані на далеких дорогах чужини, в безсонні ночі боїв і походів гарячі надії на щасливе життя з коханою Златкою. О, коли б він міг за півгодини пролетіти ті півсотні верст засніженого степу, що відділяли його від неї, від рідних та друзів! Але ніякий чарівник не допоможе йому в цьому. Тож залишається один вихід — приєднатися до лубенців і разом з ними взяти участь у поході. А тим часом сподіватися на краще…».

Як і в попередньому романі, Юрко Хмельницький постає тут зрадником і клятвовідступником, а хорунжим в його війську призначений не хто інший, як Свирид Многогрішний. Синдром зрадництва засуджується і автором, і головним героєм. Саме зрадники є прямою загрозою для суверенітету держави, вони зводять на полі бою батька й сина як ворогів, вони готові вистрелити у своїх товаришів, вони руйнують сім’ї і, не маючи відчуття ідентичності, позбавляють інших батьківщини…

«<…> і в його (Арсена – Г. К.-С.) серці, як і кожного разу, коли він бачив Юрася, почала наростати глуха ненависть. І хоча він розумів, що не один Юрась винуватець його поневірянь, — десь там попереду, в могутній Порті, жорстокий Кара-Мустафа, з яким він іде битися не на життя, а на смерть, — однак цьому виродкові пробачити не міг ні своїх страждань, ні страждань свого народу». Тож Хмельницькому-молодшому Звенигора заявляє: «Зрадити можна друзів, товаришів, народ свій, вітчизну... Але втечу від ворогів наших не можна назвати зрадою».

Сцена зустрічі Младена з рідною землею, опис крайньої туги за батьківщиною нікого не лишать байдужим:

«Боже! Ось вона переді мною — Болгарія! Стара Планина! — Він раптом став на коліна, нахилився і поцілував землю. В очах його блищали сльози. А підвівшись, окинув поглядом горбасті сині краєвиди, що мріли вдалині, і ледь чутно прошепотів сухими вустами: — Болгарія! Рідна моя…».

У четвертому романі «Шовковий шнурок» боротьба Арсена Звенигори за вільну Україну триває, додають драматизму зникнення Златки та її тривалі пошуки.

На початку твору В. Малик презентує досить докладну характеристику візира Кари-Мустафи, в гаремі якого, зрештою, й опиниться Златка. Кара-Мустафа мріє про владу, не хоче перебувати «в затінку», тож позиціонує себе справжнім султаном.

Врятувавши Златку, Ненко довіряє її Арсенові й не знає, чи побачаться знову.

Семантика назви роману розкривається ближче до кінцівки твору: Ненко (в іпостасі Сафара-бея) приносить на срібній таці шовковий шнурок Карі-Мустафі (знак смертного вироку). Згодом Юрко Хмельницький отримує шнурок від султана на дерев’яній таці. Зате Свирид Многогрішний постає перед козацьким судом: «за найменшу брехню перед судом честі підсудний без вироку карається на горло!». Вирок подібний до двох попередніх. «Від кулі вмирають воїни, а зрадники – від зашморгу… Іди і вибирай мотузку. Та найміцнішу!» – наказує Арсен. І все ж козацьке покарання – стократ страшніше: приречений «до кари на горло запорожець сам мав приготувати петлю, сам вибрати гілляку, зав’язати на ній вірьовку…».

Насамкінець зауважимо, що сила взаємної і зцілювальної Любові вивершує фінал тетралогії: «Златка дивилася в безмежний простір, заколисана щастям і радісним весняним співом жайворонка. Звенигора щокою притулився до її коліна, вслухався і в неповторну музику весни» (символічне прочитання надії, відродження, радості). Разом із тим синдром війни як душевної травми не минає: є відчуття війни як минулого («В одну мить промайнули перед ним страшні картини минулого — неволя, втеча, бої, походи... Для чого те все? Кому потрібні муки і кров, злигодні й смерть людська? Чиє сповнене чорної злоби серце бажає погромів, пожарищ, руїн? Хіба мало на світі простору, сонця, тепла? Хіба щастя не у відчутті того, що ти живеш, дихаєш запашним повітрям рідної землі, насолоджуєшся усмішкою милої і теплом її ніжних рук?») і боязнь її як майбутнього: «Невже знову війна? Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, ніби хотів назавжди захистити її від усього лихого на світі. А серцем слухав далину, і йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть у похід, іржання бойових коней на коротких привалах, приглушені голоси товаришів і ледь чутний брязкіт зброї в тривожній тиші ночі... І зрозумів він, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жаліючи коня! Недарма сповнюється далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескінченну дорогу, назустріч вітрам і грозам... Бо й само ж воно – дорога без кінця!».

Прозираємо готовність головного героя обороняти Україну, відстоювати її свободу, що є світоглядним орієнтиром козацтва, артикуляцією ідентичності. Більше того, така позиція є вибором українства сьогодні, що оприявнює відродження козацького духу, глибоко закоріненого в нашому менталітеті. У цім контексті додамо, що синьоокість Златки, попри її болгарські корені, можемо прочитувати як символічне злиття двох барв, що складають український національний двоколор: генетично ім’я «Злата» пов’язують із давньогрецьким «Хріса», що в перекладі означає «злато», «золотце», а також із єврейським іменем «Голда» (себто «золота»); золотий колір відповідно єднається зі синіми очима, як пшеничне поле зливається з небесним плесом.