Як одне літо у Провансі може стати літом змін і самовідкриттів. Як, пояснюючи онукам важкі слова з історичних словників, заглиблюєшся у минуле і згадуєш тих, що бачили ті слова на власні очі, чули ті слова на колір і смак, на запах і дотик. Що, зрештою, робити, коли тобі не дають спокою шматки спогаду, «таємні образи з невідомого джерела» (с.178), що напоюють душу смутком? Ти обов’язково маєш розповісти про все, виговоритися, викричатися тими  (не)чужими голосами з далеких доріг.

У романі «П’ять майорців…» французька письменниця Марі-Франс Клер (1944 р.н., Діжон) презентує автобіографічне полотно родинної історії. В основі твору – спогади діда і баби Ямкових з Вінничини, що у 1920-х рр. емігрували до Франції, відтак Наталі (головна героїня, наша сучасниця) мандрує цими спогадами, намагаючись відчути увесь трагізм життєвої долі Марусі та Зиновія, змушених тікати від більшовицької революції. Дід Зиновій у 1917 році разом із Петлюрою боровся за Україну, після поразки своєї армії перебував у польському Каліші, містечку, де проживали у казармах українські офіцери. Коли у серпні 1924 року табір призупиняв роботу, Зиновій обрав для себе і своєї родини французьку «землю Свободи». Як захоплено пригадує Наталі, «у дідові чаїлася велика тиша степів. Мені подобалися його прямий погляд, пишні козацькі вуса і навіть його лисина!» (с.42). 

Наталі намагається крок за кроком, спогад за спогадом йти за своїми пра.., щоб «так само відчути […], через що вони пройшли. Так я проявляю мою любов до них» (с.124). Наталі усвідомлено визнає, що «минуло немало часу, перш ніж я змогла вписати себе в загальну історію еміграції та розмістити історію своєї родини в одному з найболючіших різновидів вигнання: як політичних біженців, переміщених осіб, людей без документів, позбавлених свого коріння, декласованих; історію про емігрантів, що рятуються від розправ, узявши з собою лише той одяг, який на них, у кращому разі, прикраси, пачку вже недійсних банкнот і червону перинку. Таких людей нам щодня показують по телебаченню: вони втратили усе, що мали, зникла навіть їхня країна. І щоразу в переляканих очах цих людей я бачу очі Марусі» (с.32-33).

         Бабця Маруся – світлий образ жінки, що зберегла у своєму серці любов до життя всупереч усьому, вона ніколи «не розповідала мені про пережиті страждання, про ті речі, яких не прочитаєш у підручнику з історії» (с.42). Маруся з аристократичною поставою, з обличчям, що «випромінювало спокій квітучого саду біля її хати» (с.30). Це «обличчя, на якому зсередини відбилися усі життєві переживання, усе наболіле, про що сама собі забороняла думати; це обличчя приховувало речі, які дитина відчувала, не вміючи їх назвати» (с.30). Для Наталі образ Марусі – це та ниточка пам’яті, що зв’язує її з Україною, тією втраченою землею, яка нарешті для неї набуває нових знакових форм, нових символічних контекстів.    

Наталі поринає у минуле настільки, що дуже зримо бачить речі й деталі, образи й моменти. «Пригадую, як за дверима шпигувала за бабусею та дідусем, які сиділи за столом під кухонною підвісною лампою, пили солодкий чай з варенням, шепотіли якісь незрозумілі сумні слова, але інтонації при розмові мене приголомшували. Пам’ятаю цей клубок у горлі, коли слухала релігійні пісні на загадковій мові, що співав глибоким голосом Зиновій» (с.193). Українська мова для Наталі – це не лише мова її роду, це радше мова її дитинства, того зникаючого простору, де існує отой незвіданий, але такий рідний «будинок Марусі, моя хата, будинок мого минулого, коли час здавався вічним, коли постійно та сама погода і завжди сонячно, коли жоржини були вищими за мене» (с.58). Важливо, що «після смерті Марусі Наталі більше ніколи не чула цієї мови» (с.30): росла на французькій території, послуговувалася французькою мовою, тримаючи за сімома замками заблукалий у свідомості спогад про «хату Марусі».

У сімдесятирічної француженки прокидається «ностальгія за великою українською родиною, про яку не знаю анічогісінько» (с.65), саме ця ностальгія скеровує її на пошуки тих людей, які одного дня «зникли», птахами відлетіли з її родинного дерева. Тому це роман-знайдення – і пропалого безвісти репресованого родича, і себе у наративі минулого на перехресті з майбутнім, і правди, яка попри всі політики й ідеології таки вціліла і вертається до нас, бо «мури падають, архіви відкриваються, язики розв’язуються, на папір лягає чорнило» (с.43).            

Знаходити правдиві свідчення у Вінницькому і Київському архівах Наталі допомагає українка Людмила. Пошуки відбуваються акурат після Революції Гідності, після подій на Майдані 2013-2014, після анексії Криму і російської окупації Донбасу. Героїня Клер слідкує за новинами з України, співпереживає українському народові. У творі Клер ми маємо виразну антимілітарну позицію, її герої засуджують війну, будь-які форми колонізації і приниження, влади і підкорення. Гостро звучить у романі мовне питання (згадується класик Гоголь, сучасний письменник Андрій Курков, двомовність в Україні тощо).  

Цей психологічний, історичний, соціальний, а почасти й детективний роман Марі-Франс Клер можна розглядати як жіноче письмо повернення – до свого коріння і родових витоків; до минулого, яке не перестає боліти навіть після всього; до України, яка від хмаринки на мапі уяви переростає у цілком реальну європейську країну, не зламану революціями, голодоморами, Гулагом чи війною; до нашої історії, яку ми (українці передусім) ще не всю вивчили й не до кінця збагнули, що нам із нею робити далі. Своїм текстом авторка апелює й до французьких читачів, щоби показати їм, що Україна – то «не якийсь світ привидів, а цілком жива країна!» (с.127) – зі своєю унікальною культурою і традиціями. Крім того, твір Марі-Франс Клер – це також емігрантський роман, у якому вона торкається непростих питань ідентичності, ідентифікації, інтеграції, асиміляції тощо. Як зауважує у передмові до українського видання книги Андрій Курков, це «поетична історія» про «необхідність вести діалог заради того, щоб дізнатися ще більше» (с.10-11).

Діалоги поглядів та дотиків у діалозі поколінь – необхідні всім нам нині, в добу постійної зайнятості й поспіху, знецінювання і збайдужіння. Щасливе хвилювання відчуває Наталі, коли онук Лео «узяв мене за руку… цю руку, яку тримали колись Маруся та Зиновій; так само, як це робили їхні батьки, бабусі і дідусі в далекі часи. Все ж таки загадкові флюїди, що струменіли їхніми тілами, а тепер пронизують нас, залишаються такими ж трепетними» (с.165). Неперервність цього діалогу, чи навіть полілогу визначає процес духовної спадкоємності між представниками рідних поколінь, адже «передавати те, ким ми є, означає черпати з глибин підсвідомості більше, ніж знаємо про себе: можливо, в цьому і полягає магія живого спогаду?» (с.95).

 Для Наталі цей живий спогад – теплий і пульсуючий – спогад про найрідніших, яких нема поруч, але доки є ці трепетні флюїди під шкірою, доти є пам´ять кожного погляду і дотику, кожного слова і жесту, кожного ледь чутного подиху. Бо є те щось, позачасове і позапросторове, що зближує нас із нами, знайомить нас із нами, дарує нам нас самих: «тоді, як я слухала м’який Марусин голос, у мене перед очима, здавалося, пролітали білі пелюстки липовецьких вишень, що цвіли у величезних садах в тому, іншому житті» (с.93)…