Можливо, найточнішою дефініцією слід було б визнати авторську: «роман-есей». Однак при такому визначенні губиться посутня ознака твору – його відверта автобіографічність, адже автор не просто виступає протагоністом головного героя, а сам є головним героєм, який розповідає про своє справжнє життя від дитячих літ і аж до моменту написання тексту.

Може, її варто було б назвати книгою спогадів? Вочевидь, теж ні, бо мемуаристика все-таки намагається прагнути до правдивості та об’єктивності, тоді як автор відверто зізнається у власній суб’єктивності: «моя оповідь – це все ж своєрідна техніка вимислу з суворим дотриманням фактів». Трохи далі він розгортає це майже оксиморонне твердження: «Плин думки виштовхує тебе із сюжету, виносить до автобіографічних уламків пам’яті, ті, у свою чергу, все частіше потрапляють до сюжету, і тобі, навіть самому, стає важко розрізнити – це було чи ні, видумка чи нашарування прийдешнього часу, твої герої живі реальні люди чи витвори твоєї фантазії?»

А якщо додати, що Плясовиця не цурається в тексті ні гострих публіцистичних випадів, ні захоплено-емоційних пейзажних описів, ні діалогів дійових осіб, які виписані з використанням драматургічної техніки, то стає ясно, що для книжки з подібним жанровим синкретизмом годі відшукати точну жанрову дефініцію.

І все ж вільно структурована оповідь не розхристується, не розпадається на колаж окремих фраґментів, цілісність її забезпечують і особа єдиного автора-героя-оповідача, і єдність його життєпису в хронологічній послідовності, тому історичні, ліричні і (навіть!) еротичні відступи не шкодять розвитку дії, а взаємодоповнюються.

Книжка ділиться на три великі розділи, обрамлені прологом та епілогом. В центрі кожного з них – один із трьох яскравих і важливих періодів у житті автора, до того ж вони пов’язані з трьома різними територіями, які належать нині трьом різним країнам. Раніше дві з них були всього лиш географічними регіонами однієї великої імперії – Радянського Союзу.

Розповідь правдива не тільки тому, що опирається на особистий досвід автора, а й через його зрілу, виважену оцінку тих часів з погляду сьогодення.

Коли в розділі «Комі – моя республіка, в’язниця без ґрат» Плясовиця пише, як його, молодого перспективного архітектора, котрий закінчив харківський виш, доля закинула в одну з північних автономій Росії, то не забуває коротко означити історію краю. Так зване освоєння його почалося зі створення сталінських концтаборів, автор на власні очі побачив рудименти Гулагу, які існували в шістдесяті та сімдесяті роки, адже деякі колишні зеки так і не змогли повернутись до рідних місць і залишились доживати на берегах Печори.

Хижацьке «господарювання» в умовах північної природи, вразливої до будь-якого втручання, викликає жорстку оцінку автора. Для тодішніх владоможців, за його словами, було «важливо вчасно викачати природні ресурси, при цьому сплюндрувати її, зґвалтувати, а потім залишити холодну, спустошену, безлісу пустелю, а там – буде як буде». Утім, ще жорсткіше, з убивчою іронією він пише про радянську імперію, якою правила нелюдська Система: «Кидаєшся в обійми Батьківщини-матері, зустрічаєшся з її розкритими руками, навіть не помічаючи: в одній руці – нокаут, в іншій – кайдани. І обличчя її виявилося страшним, мов зустріч падаючого з даху покрівельника з гостинним тротуаром».

Але це тільки одна з емоційно-стильових ліній. Її по контрасту (але водночас органічно!) доповнює інша – гумористична, коли письменник з іронічним прижмуром чи й просто з веселим сміхом розповідає про кумедні ситуації, які з ним траплялися, подеколи вкраплюючи анекдоти, ретельно підібрані до контекстів. Врешті, важко стримати усмішку, коли, наприклад, розповідається, як знайомі вертольотчики закинули героя з приятелями в віддалену безлюдну місцину порибалити, але в умовлений час не прилетіли, щоб забрати. Горе-рибалки залишились в дикій глушині ще й на другу добу, потім пішла третя. І нічого б страшного, якби вони не запримітили неподалік молодого ведмедя.

Про що в такій ситуації думає герой? «Простір мені шепче: не майся дурістю, займися сексом… Питання – з ким? Тут крім тебе і того молодого ведмедя інших партнерів не бачу». І тут читач, хоче він того чи не хоче, мимохіть уявить пікантну сцену з ведмедем…

Така асоціація зринає не випадково: еротика – ще один наскрізний мотив, який упродовж всієї книги тісно переплітається з іншими. Автор-герой-оповідач щиро зізнається: «Мій мозок, активований надлишком тестостерону, готовий вивчати пропорції жіного тіла і денно, і поночі». Та й не просто готовий – він періодично це робить, уже через роки описуючи відверті еротичні сцени і любовно смакуючи ними. Він навіть адресно звертається якщо й не до всієї аудиторії, то принаймні до її частини: «Ділюся досвідом з тобою, молодим майбутнім ловеласом». Більшість розкиданих по книжці графічних ілюстрацій у стилі ню, виконаних Юрієм Плясовицею та його другом художником Анатолієм Шевченком, стосуються якраз цих епізодів.

В українській масовій літературі порнографічний роман поки що не постав як явище, як самостійний розвинутий жанр. Утім, ризикну припустити: якби у Юрія Плясовиці виникло бажання спробувати сили і тут, він цілком би міг стати його родоначальником.

Ґедоністичне сприйняття світу, вміння отримувати від людського існування розмаїті задоволення (секс – тільки одне з них) – важлива характеристика суб’єкта оповіді, його життєвого стилю. Однак воно ніскільки не стає на заваді громадянській позиції: саме вона визначає поведінку в ситуаціях, коли потрібно зробити принциповий вибір чи дати безсторонню оцінку подіям та особам.

Згадані особливості притаманні й іншим розділам, у яких, проте, в центрі оповіді інші провідні теми.

Другий з них називається «Угорщина – країна дощів, доступних жінок та іржавих велосипедів». Йдеться про армію, до якої героя призвали вже після аспірантури. Служити йому довелось у групі радянських військ в Угорщині, тобто в далеко не найгірших підрозділах збройних сил. Однак епітети й порівняння перепадають їм від автора вбивчі, заперечити їх важко. Скажімо, із твердженням, що «армія від в’язниці мало чим відрізняється», мало хто з колишніх строковиків не погодиться. Чи, додамо, з картинами розгулу дідівщини, коли над ним, кандидатом архітектури, що устиг до призову захистити дисертацію, намагаються верховодити значно молодші напівграмотні «дембелі», які всього лиш на рік довше прослужили. Моральну деградацію особистості в умовах радянського війська автор визначає лапідарно: «Армія – це еволюція від домашньої тваринки до здичавілої тварюки».

Багато сторінок Плясовиця присвятив і опису Угорщини – саме такої, якою він її побачив сам, не оминувши й історичного екскурсу в пору після Другої світової та в кривавий 1956 рік. Автор згадує, як йому з боку угорців довелось «відчути системну ненависть та прикрите неприйняття окупаційного війська».

Назва розділу «Молдова» говорить сама за себе. У тодішній союзній республіці герой спробував реалізувати своє покликання. Працював там спершу головним архітектором міста Рибниці, а потім отримав пропозицію кар’єрного підвищення – перейти на посаду заступника голови міськвиконкому.

Праця всередині адміністративно-управлінської вертикалі відкрила йому ще один аспект життя, коли некомпетентний, але високопоставлений чиновник своїми недолугими рішеннями міг перекреслити найкращі фахові зроблені проекти. Спроба не погодитись на нараді з московським партійним призначенцем, який встановлював у Молдові режим власної незаперечної влади, вартувала авторові посади і навіть кримінального переслідування, яке припинилось відразу після подання ним заяви на звільнення.

Врешті він повернувся в Україну, на свою малу батьківщину, адже задовго до того мріяв: «коли Україна буде вільною, повернуся в її обійми й буду малювати замість тіснючих кубиків з низькими стелями, мікрокухнями та унітазами у ванній кімнаті – світлі, гарні, яскраві та просторі будинки, у котрих крім людини будуть жити радість, щастя, майбутнє». І трохи далі: «Через чверть століття мрія здійснилася». Україні по всій «Окупації простору» присвячено багато сторінок, хоч в окремий розділ їх не виокремлено.

Вільнолюбність, самостійність і незалежність суджень, вільне висловлення письменником своїх поглядів без побоювання, що вони комусь не сподобаються, – теж характерні ознаки книги. Думаю, вони закономірно ведуть і до тверезого, самоіронічного, інколи надміру самокритичного погляду на себе, адже, як зізнається автор, проект – це товар, «неприйнятний для широкого вжитку. Як і моя писанина».

Проте є річ, на якою він не іронізує і якої не заперечує. Річ, яка, напевно, і є найголовнішим об’єднавчим чинником такої різномотивної, різнопланової і багатожанрової книги. Це те, що автор називає своїм головним відкриттям у нашому світі – любов. «ЛЮБОВ – це не просто стан твоєї душі, не знак Зодіаку, вона впевнено тримає тебе на цій планеті, в оточенні близьких людей».

Наостанку слід наголосити ще на такому. Навчання в зросійщеному Харкові, мешкання переважно в російськомовних регіонах зумовило те, що Юрій Плясовиця послуговувався російською мовою. Але, написавши і видавши нею більше десяти книг, перейшов на українську. «Окупація простору» – вже другий його україномовний вихід до читача (першим виходом була книга «Жіноча пастораль Нестора Махна», що побачила світ 2020 року). І повертатись до російської, як сказав автору цих рядків, він не збирається.